«Я мріяла прокинутись дівчинкою»: історія трансгендерного переходу

«Я мріяла прокинутись дівчинкою»: історія трансгендерного переходу

«Я хочу, щоб мене бачили та чули. Буде чудово, якщо я зможу переконати хоча б декількох людей, що трансгендерність — це нормально, що ми хочемо, можемо і маємо право на нормальне життя».

Трансгендерні люди живуть поруч, але часто ми можемо їх не помічати, оскільки відкрито говорити про себе можуть не всі. Трансгендерність — це явище, при якому людина не відчуває себе ідентичною приписаної при народженні статі, ідентифікує себе інакше. Трансгендерні люди можуть визначати себе жінками чи чоловіками або небінарними людьми (люди, гендерна ідентичність яких не відповідає поняттям жінки або чоловіка).

Для того, щоб повноцінно жити і відчувати можливість бути собою, трансгендерні люди роблять перехід – починають жити відповідно до своєї гендерної ідентичності, а не до статі, з якою були народжені. Це довгий процес змін, який кожна людина проходить особисто. Комусь потрібні медичні втручання, щоб привести тіло у відповідність зі своєю гендерною ідентичністю. Хтось заявляє про свою ідентичність відкрито (робить камінг-аут). Часто близькі не сприймають такі новини і можуть поводитись агресивно. Щоб подолати негативне ставлення, треба більше розповідати про трансгендерність, – впевнена Мішель Карась, родом з невеликого села на Львівщині.

«Громадське радіо» записало розповідь Мішель про сприйняття себе, історію переходу, ставлення близьких.

«Травили і вдома, і в школі»

Це почалося із глибокого дитинства, прийняття себе відбувалось поступово. Спочатку я не могла точно сказати, що я дівчинка, але мені завжди хотілося грати з ляльками, шити їм сукенки, бавитися із дівчатками, а не хлопцями. І вже у дитячому садочку, а потім у першому класі мати викликали і сварили за те, що я не бавлюся у «чоловічі ігри».

Я народилась у м.Сокаль Львівської області, там була велика школа, багато дітей. І у школі мене постійно змушували грати в футбол, баскетбол, віджиматися, а мені все це не подобалось. Були претензії і до мого волосся, «занадто довгого, як для хлопчика». І мати знову і знову викликали до школи.

Потім ми переїхали до села, доглядати за бабусею. І я стала вільніше почуватись: своє подвір’я, я гралась, як подобалось. Почала вдягати мамині сукні, каблучки, косметикою користуватись. Дійшло до того, що мама перестала робити макіяж, заховала прикраси, сережки, перестала вдягати сукні, щоб я не робила цього. Але я могла сама з простирадла пошити собі сукню, або у подружок позичити. Ми постійно з ними грали в дочки-матері. І я грала роль матері, мені подобалося називати себе у жіночому роді.

І коли я пішла до школи вже у селі, ставлення змінилось: почали всі мене називати дівчиною, «бабою-хлопом». І чим старші класи, тим гірші висловлювання на мою адресу лунали. Колись я подругам і другу сказала, що хочу заснути одного разу, а прокинутись дівчинкою. Мені було років вісім. І про це зізнання я пошкодувала потім, оскільки все село дізналось про дивну таку людину. І цькування тільки погіршилось.

Мама думала, що у неї син-гей, намагалась вмовити мене: мовляв, що про неї з такою дитиною будуть говорити у селі. Але я завжди могла стояти на своєму, мене не цікавила думка оточення. І мене травили і вдома, і в школі. Я зробила собі халабуду у сараї, там від всіх закривалась, і у мене був свій особистий простір.

Мішель Карась
«Це дівка повинна була бути»

Мати вередувала, а захищала мене бабуся. І казала матері: «Хіба ти не бачиш, що це дівка повинна була бути». До речі, і на УЗІ мамі постійно казали, що буде дівчинка. І вона так до мене і зверталась, і ім’я для мене дівоче вже було.

Вперше на ім’я Мішель до мене звернувся викладач фізики. Це був 7-8 клас. У мене тоді вже з’явився доступ до інтернету, я виклала свої фото на фоні квітів. І викладач тоді всьому класу показав ці фото і сказав: «Бачили нашу квіточку Мішель?». Але він це робив не для того, щоб образити, він мене захищав від однокласників. Але ім’я це мені сподобалось.

Я думала, що гірше, ніж школа нічого бути не може. Але після 9 класу я пішла у ліцей і зрозуміла, що дуже помилялась. Стало ще гірше.

Мішель Карась

«Краще вийду у вікно, ніж залишусь хлопцем»

Вперше про трансгендерність я почула вже в 2013-2014 роках, коли мені було 15 років. Я вже точно знала, що не хочу жити в тілі хлопця, мені це не подобається. І я себе усвідомлюю саме як дівчину. Я не могла піти до мами і запропонувати їй якийсь план дій, бо у мене не було інформації. Я просто знала, що краще вийду у вікно, ніж залишусь хлопцем.

Я була на межі суїциду декілька разів у школі, у ліцеї. Я тижнями не відвідувала навчання. Якщо в школі мене вчителі захищали, то в ліцеї такого вже не було. Більшість викладачів мене цькували так, як і учні. Коли мене кривдили у класі, вчительки просто виходили з приміщення. Я сподівалась, що мене захистять. Але марно.

У нас була алейка, яка вела до ліцею, з якої нікуди не втечеш. І от там мене постійно чекали. До серйозного побиття, слава богу, ніколи не доходило, тому що мені щастило і йшли якісь люди. Досі мені там страшно ходити… Ніякої допомоги психолога не було. Взагалі допомоги годі було чекати. Я просила маму втручатись, коли вже мене хапали за шию, харкали у спину тощо. Були розмови з директором, але навіть тоді психолог зі мною не говорив. І при цьому і директор говорила, що мої рідні «виховали незрозуміло що і тепер ще скаржаться»… Були у мене всього три подруги, які хоча б трішки підтримували.

«Я перестала реагувати на своє старе ім’я»

Якось ми з мамою дивились телевізор, на одному з центральних каналів ішло шоу про трансгендерних жінок. І підібрали дуже маргінальних героїв, дивлячись на яких моя мама казала, що й мене така доля чекає. Ми не всі такі маргіналізовані, звісно. Але тоді я хоча б дізналась, що десь існують схожі люди. Монро тоді сказала, що бути не у своєму тілі, – нормально. Я почала шукати інформацію про трансгендерність, дізналась про гормональну терапію, про те, що можна зупинити статеве дозрівання. Я зрозуміла, що можу почати приймати естрогени. Мама одразу сказала, що допомагати не буде.

Тому я почала цей шлях сама, відкладала зі стипендії гроші на гормони, на зміну документів. І зробила, як планувала: почала приймати гормони на останньому курсі, розуміючи ризики. Перестала стригти волосся на останніх курсах. Але можливості звернутися до лікаря не було. Мати була проти прийому гормонів, сварилась, як завжди. Але я зрозуміла, що мені треба думати про себе.

Я ці гормони ховала, приймала. А потім у матері почався процес прийняття. Вона сказала, що не думала, що у мене вийде. Ну як тут не бачити? Я ж навіть у селі ходила на каблуках. Я перестала реагувати на своє старе ім’я, на звертання у чоловічому роді. Поступово мати звикла, захищати стала від вітчима, стала звертатись, як до доньки, дарувати вже халатики жіночі, капці. Проте жити вдома я не могла, мене не брали на роботу.

Мішель Карась

«Я пишалась тим, що маю офіційний документ»

Я побачила відео трансгендерної жінки Поліни Скворцової з Яном Губським про отримання документів та гормони. Я написала їй, написала іншій трансгендерній жінці, вони мене проконсультували, порадили психіатра, лікарку сімейної медицини. Я почала збирати гроші на зміну документів, це ж офіційна платна процедура, друзі допомогли. За рік приїхала сама до Києва, мене тут сприймали як дівчину, я навіть на роботу влаштувалась. Ходила до психіатрів, мене обстежили, здала аналізи, отримала довідку, рецепт на гормони від ендокринолога, і після того отримала медичне свідоцтво від сімейної лікарки для зміни статевої належності з чоловічої на жіночу. Треба було бачити очі співробітниць РАГСу нашого, де мені повинні були замінити паспорт.

Як я пишалась тим, що маю офіційний документ, що я при своєму розумі, здорова, працездатна. Я взагалі не вважаю, що нам потрібні ставити діагноз «транссексуалізм». Слава богу, що МКБ-11 прийняли і трансгендерність з переліку захворювань вилучили. (18 червня 2018 року ВООЗ офіційно випустила Міжнародну Класифікацію Хвороб 11 перегляду (МКБ-11). Згідно МКБ-11, всі категорії, що мають відношення до трансгендерності, були прибрані з розділу «Розлади психіки та поведінки» і пересунуті в новий розділ про сексуальне здоров’я. Зокрема, з новою класифікацією зник діагноз F64.0 «Транссексуалізм», – ред.).

«Мій досвід може комусь допомогти»

Я завжди знала, що буду жити у великому місті. Бо я б ніколи у Буську не змогла б жити, бо всі вказують на тебе пальцем, і роботу ніколи б не знайшла. Одного разу, наприклад, до мене у магазині підійшов знайомитись хлопець, а продавчиня йому через всю залу стала кричати, що я хлопець.

Спочатку я думала, що нікому не розповім про свій перехід, буду жити, як звичайна цисгендерна дівчина. Але потім мені написала знайома трансгендерна дівчина, з мого району, просила поради, я їй допомогла, знайшла лікаря, вмовила приймати гормони тільки з лікарем. (До речі, гормони у нас неліцензійні, привозять із закордону. І я раджу проходити перехід під наглядом фахівця, який скорегує необхідну дозу препаратів). Вона мені була вдячна дуже. І я подумала, що якби б ховалась, вона мене б не знайшла, а я б не допомогла. Тому якщо мій досвід може комусь допомогти, це буде чудово. Може, це моє покликання. Навіть завдяки мені мої одногрупники, мої кривдники дізнались щось нове про трансгендерність. І трошки хейт тоді впав.

Я вважаю, що трансфобію можна подолати і розповсюдженням інформації, тим, що про трансспільноту у ЗМІ будуть представляти не тільки маргінали. У мене є багато знайомих трансгендерних людей, які працюють, до них нормальне ставлення колективу. Я працювала у «Львівських круасанах», як приїхала у Київ, спочатку ніхто не знав мою історію. Потім побачили мої фото з КиївПрайду, але ніякого булінгу не було.

Зараз більше інформації про трансегендерність, є організації, які можуть допомогти: КиївПрайд, Інсайт, TRANS*GENERATION. Там працюють психологи, юристи, вони можуть допомогти.

Якби я чогось боялась, я взагалі би не починала перехід. Я сильніша, ніж здаюсь. Не розумію, як я можу викликати негатив: я нікого не ображаю.

Я не обирала, ким мені народитись. Але так склалось. Я не ховаюсь, не мовчу про історію свого життя. Я не буду ховатися через ризики побиття. Я хочу, щоб мене бачили та чули. Буде чудово, якщо я зможу переконати хоча б декількох людей, що трансгендерність – це нормально, що ми хочемо, можемо і маємо право на нормальне життя.

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android
якщо у вас iOS

«Я мріяла прокинутись дівчинкою»: історія трансгендерного переходу
0:00
/
0:00

Останнi новини