Я не бачив сонячного світла понад рік — колишній заручник бойовиків «ЛНР»

Я не бачив сонячного світла понад рік — колишній заручник бойовиків «ЛНР»

Фермера із Луганська Володимира Данильченка бойовики «ЛНР» взяли у заручники у 2017 році — бойовики закидали йому «держзраду». Володимир не заперечує своєї співпраці із українською армією, хоч, за його словами, це тривало чотири дні. 29 грудня 2019 року він звільнився у рамках обміну між Україною та бойовиками «ЛДНР».

В інтерв’ю Громадському радіо він розповів, як саме співпрацював із українською армією, чому до їхньої команди долучилися представниці «Народної міліції ЛНР» та де вони зараз, а також про затримання та умови, у яких його тримали у неволі.

– З вами було не багато інтерв’ю після звільнення і мало інформації про вас. Чим ви займалися у Луганську до війни?

– До війни займався сільським господарством. У нас фермерське господарство, ми виготовляли корма для великої рогатої худоби. Був комплекс для посадки та збирання сіна. Саджали буряки, сочні корми.

– Ви брали участь у протестах і мітингах у Луганську у 2013-2014 роках?

– Ні.

– Свою проукраїнську чи якусь іншу позицію висловлювали відкрито?

– Ні. Було страшно, тому що всі люди зі зброєю, у них «промиті» мізки — вони думають по-своєму, міркують по-своєму. Я не знаю, яке це зомбування було, але народ дійсно думає, що так правильно. Багато хто. Не всі. Багато хто за останні роки дійшли до тої думки: «Що ж це коїться? Казали — буде краще, а насправді — все гірше і гірше».

– Ви до останнього займалися бізнесом чи через бойові дії були змушені згорнути виробництво?

– Ми були змушені не те, щоб згорнути, але ж зменшити виробництво. Чому? Техніка була розбита, склади — погоріли, врожай — згорів. Це у серпні 2014 року.

– Ви сам луганчанин, а де територіально розташовувалося ваше господарство?

– Це Комісарівка. Новосвітлівка — по лівий бік дороги, а Комісарівка — по правий. (Краснодонський район — ред.). Там була дорога на аеропорт. Вона не основна дорога.

– Багато підприємців у 2014 році постраждали через те, що бойовики намагалися «віджати» у підприємців якесь обладнання. Забирали навіть те, що ти не уявляєш, як воно згодиться на фронті. Чи стикалися ви із таким?

– Саме зі мною такого не було, але я багато про це чув і знаю, людей які (постраждали від цього — ред.). Спочатку називали це віджимом, але потім вони (бойовики — ред.) сказали, що у нас немає такого слова, а є нове слово «переподчиняли». Було таке, що в одну ніч зникали сільські господарства. Вночі ще було стадо корів, а зранку прийшли люди і кажуть «мы национализируем».

– Можете розповісти як вас затримали?

– Я почав працювати на Україну, допомагати.

– Тобто, ви це не приховуєте?

– А що вже ховати? Мені там дали 13 років тюрми.

– Я розумію, але є люди, які працювали, але вони про це не будуть говорити…

– Мене там засудили за державну зраду. Я кажу: яка держава? У нас є закон «Про громадянство»? Його немає. Але ви тем не менше громадянин «Луганської народної республіки». я вам не можу так однозначно відповісти. Так, у мене там залишилася матір. Так, я працював на Україну. Постачав інформацію…як там було написано (у матеріалах «справи» — ред.) правильно та красиво «про кількість озброєння та кількість транспортних засобів». Так, це було.

– Коли ви почали цим займатися?

– У 2017 почав, того ж року і кинув, тому що арештували всю нашу команду. Вони (бойовики — ред.) зшили справу. 16 людей.

– Вас затримали поступово чи у якийсь стислий період затримали всіх?

– У стислий період затримали усіх. Це, мабуть, було за тиждень-два.

– Є думки, чому так сталося?

Тому що у катівнях, так би мовити МГБ, вміють запитувати, щоб люди відповідали правду. Дуже наполегливо питають і я не бачив жодну людину, яка б у чомусь не зізналася. Можливо, якось приховали, перехитрили, але, щоб не зізнатися…Люди згадують номери телефонів, які вони навіть не пам’ятали ніколи. Записав до телефонної книги — забув, але потім там, у голові, все спливає.

– Ви був першим з вашої команди, кого затримали?

– Ні.

– Ви знали, що інших з вашої команди починають затримувати?

– Ні.

– Ви не були із ними на зв’язку?

– Ні, у нас були розрізнені групи, кожна під своїм керівництвом, так би мовити.

– Ці люди досі залишаються там.

-Так, семеро людей наших побратимів із моєї команди залишились там. Їх збиралися передавати сюди. Вони зібрали речі, але ж їм сказали, що «по вам отбой».

– Скільки з вашої команди повернулося?

– П’ятеро людей. 

– Якщо, ви говорите, що було 16…

– Було 16, але дівчата, які служили у «Народній міліції», вони бояться сюди їхати, бояться, що їм дадуть термін тут за те, що вони служили, хоча їх і звинуватили у тому, що вони допомагали Україні. Вони бояться сидіти у в’язниці.

– Тобто, у вашій команді були люди, які працювали на так звану “Народну міліцію”?

– Так.

– Ви знаєте особисто цих людей?

– Так.

– Яка у них була мотивація?

– Я не можу говорити від їхнього імені. Просто набридло те, що відбувається – розкрадання грошей. Навіть ті, які виділяє Росія на військових. Їх намагаються постійно вкрасти. Знаю, тому що у нашій команді була дівчина фінансист і їй неодноразово пропонували різні чорні схеми, за якими у військових «віджимали» ці гроші, але вона не погодилася і ось вона на лаві підсудних. 14 років тюрми без доказів.

– Вона відбуває «покарання»?

– Мабуть, так, тому що, коли нас передали сюди, дівчата готувалися до касаційного суду. Я на даний час не знаю, що з ними та як.

– Ви підтримуєте зв’язок із тими, хто був у вашій команді та звільнився 29 грудня?

– Так, звичайно. Спілкуємося кожного дня.

– Вас же на самого затримали, а з братом. Це сталося в один день?

– Так, в один день.

– Ви були в одній команді, чи його затримали, щоб насолити вам?

– В одній команді, але затримали нас окремо.

– Який період часу ви передавали якісь дані?

– Чотири дні.

– Дуже швидко відреагував «супротивник».

– То, мабуть, не на мене відреагував, а на тих хлопців, які працювали до цього не один рік.

– Як вас затримали?

– Дорогою додому. Йшов вулицею, вискочили «нінзі-черепашки». Усі у масках, почали стріляти. Я кажу: «Хлопці, ви, мабуть, помилилися?» Мені прикладом у голову, кажуть: «Нет, мы не ошибаемся». 

– Куди вас потім повезли?

– Посадили у багажник, відвезли до незнайомої мені будівлі, побили до напівсмерті.

– Ви не можете сказати через те, що ви не бачили?

– Так, мені наділи мішка на голову.

– Потім відвезли до «МГБ ЛНР»?

– Ні, мене сховали в ІТТ (ізолятор тимчасового тримання — ред.), Ленінського РОВС, закрили в одиночній камері, дали дві таблетки, тому що у мене боліла голова і нудило. Як я розумію, це був струс мозку. на той час мені ніхто не допомагав. Я був затриманий неофіційно, незаконно. Тобто, був викрадений.

– У якому режимі проходив «суд»? У вас був адвокат?

–  Адвоката мені надало “МГБ”. Це був їхній адвокат?

– Придворний?

– Я думаю, — так. Тому що було сказано, що з цими хлопцями нічого не вирішити. Навіть гроші не мають значення. Мені дали зрозуміти, що нічого не вирішиться. Але це було аж через три місяці після того, як мене затримали.

– Тобто, ці три місяці тривали «допити»?

– Так.

– Де вас утримували цей час: в ізоляторі чи вже перевезли до СІЗО?

– Мене 15 діб протримали в ізоляторі тимчасового тримання. Мене навіть не виводили на прогулянку. Тобто, закрили у камері, зранку та увечері перевірка. Не знаю, що вони шукали — я з камери не виходив. Просто приходили і дивились отямлююсь я чи ні — у мене була голова як дві голови. Били людей сім — ногами, руками, палками. Після цього за сім днів я трохи оговтався. Приїхали люди у масках і забрали мене у підвал пекла.

– До так званого «МГБ»?

– Так. Мене возили на розстріл три чи чотири рази — стріляли біля голови. У цей час привезли двоюрідного брата — арештували третього нашого брата. Я чув, як їх катують, як вони кричать. Приходили посміхались.

– Тобто, затримали вашого рідного брата та двоюрідного?

– Так. Він був у підвалі «МГБ». Через 11 місяців його відпустили.

– Чому так сталося, що його відпустили, а вас тримали?

– Я не знаю, тому що він насправді був ні до чого. Просто брат (рідний брат — ред.) через нього отримував гроші. Тобто, у нього було своє підприємство (у рідного брата Володимира Данильченка — ред.), йому заходили гроші по безналу, а брат каже, щоб не втрачати відсотки — там відсотки у фінансових центрах за зняття коштів. А тут він просто попросив брата – йому прийшли гроші по безналу, а брат віддав йому готівку, не знаючи ні про що. Тим не менше 11 місяців просидів брат двоюрідний. Віддали одну машину та паспорт — решту досі не повернули. 

– А житло?

– У мене хотіли конфіскувати через «суд» квартиру, але я в «апеляційному суді» відстояв, щоб квартиру не забирали, тому що у мене матір інвалід другої групи.

– А вона з вами живе?

– Так, вона прописана у цій квартирі і більша частина належить їй.

– Як ваша матір сприйняла ваше затримання?

– Зле їй було. Ставалися кризи, «швидку» викликали, вона не могла нас знайти. Хоча, люди говорили, якщо ніхто не може знайти, то це швидше за все, «МГБ». погано вона пережила. На перше судове засідання її пустили. Тобто, їй сказали, що дійсно на такий час я буду там. Я хоча б побачив її на пару хвилин. З усім тим, я зміг її обійняти. Потім ми бачились лише через скло.

– А вона приходила до вас?

– Так, кожного місяця. Це вже у СІЗО. В «МГБ» — ні. Перший рік і два місяці ми просиділи у непристосованому до цього приміщенні. Там не було ні туалету, ні води, ні розетки. Ми не могли нагріти воду, сходити у туалет. Зранку і увечері нас виводили у туалет і дві ложки каші та шматочку хліба давали зранку і увечері.

– Це в «МГБ»?

– Так, я сонця не бачив понад рок.

– Коли вас перевели до СІЗО? Після «суду»?

– Ні, це було до «суду». Понад півтора року типу вели слідство, тому що я був лише на одному допиті — сильно не розпитували. Хоча, мабуть, два допити: на  одному я був я підозрюваний, на другому — як обвинувачений. Після цього їм вистачило матеріалів, що передати їх до «суду”. До «прокуратури» передали справу і після цього нас перевели до СІЗО. 

– До вас приходили представники місцевих ЗМІ?

– Ні, ніколи.

– А пресслужба «МГБ»?

– Так, мені дали текст. Каже — на, вчи його. Я не погодився, за що був побитий. Не погодився і ще раз побили. Після цього вони сказали, що привезуть мою матір, підкинуть їй або наркотики, або гранату і привезуть для перевірки. Природно, що не вірити їм немає сенсу, тому що «МГБ» зараз керує Луганськом і «республікою». Як я розумію, стався військовий переворот (у листопаді 2017 року ватажка «ЛНР» Ігоря Плотницького усунув з «посади» «міністр МГБ ЛНР» Ігор Пасічник — ред.) Плотницького вигнали. Дивно, зазвичай вбивають, але того разу вигнали.

– Ви коли-небудь бачили «очільника ЛНР»?

– Ні, ніколи не бачив особисто, тільки по телебаченню. Потім, коли він вже став головою «республіки».

– Ні, я маю на увазі чинного Анатолія Антонова.

– Ні, ніколи не бачив. Я бачив підписані ним документи, але його не бачив ніколи.

– Скільки вам тримали у СІЗО і які там були умови? Кажуть, вони там кращі.

– Розумієте, у СІЗО видно природу — дерева.

– Світло, хоча б якесь…

– Так-так сонячне світло. І це вже добре. І знову ж таки — тебе не водять з мішком на голові. коридором можна йти завівши руки за спину. Тобто, мене не пристібали. 

– Ви був сам у камері, чи у вас були сусіди?

– У мене було багато різних сусідів.

– Були різні камери? Вас переводили з однієї до іншої?

– Звичайно, нас намагались (переводити з камери у камеру — ред.), щоб ми не засиджувалися. В одній камері я просидів рік і два чи три місяці і у другій — майже рік.

– За що були затримані ваші сусіди?

– Різне було. Хтось дружину зарізав, хтось пішов у звільнення (солдат). Тобто, не у звільнення, а мати померла і він сказав, щоб дали звільнення. Йому не дали. Він пішов поховати матір, а його посадили у в’язницю, дали рік за самовільне залишення частини. Аж до таких ідіотських вчинків…Різні люди сиділи — військові, і цивільні.

– Ваша стаття політична. Чи були суперечки із тими, хто служив у «Народній міліції»?

– До сильних конфліктів не доходило, але, звичайно, були. Дискусії були, були нападки, але ж я завжди міг постояти за себе, поговорити з людьми.

-Як поводив себе персонал СІЗО?

– Вони з нами були по-нормальному. Можливо, трохи нас побоювалися.

– Чому?

– Вони знали, хто ми і чим займалися, знають, що Україна все одно коли-небудь прийде. Якщо вони поводитимуться інакше, їх покарають. Вони були без масок. Коли людина вдягає маску, вона поводить себе абсолютно по-іншому. Ми відчули це на собі. Нас возили у «суд». Там були нормальні хлопці — з «Беркуту». Нормально водили, нормально ставились. А дехто вдягав маски і тупо знущались.

– Хочу перепитати вас про сонячне світло. Коли ви сиділи у підвалі «МГБ», вас виводили на прогулянки? 

– Ні, ніколи. Коли нас відвозили до «суду» на чергову санкцію, нам надягали маску прямо у підвалі, у залі засідань її знімали, показували нас «судді», надівали її знову і везли знову на підвал.

– Як проходило засідання, на якому вам оголосили «вирок»?

– Ми підготували плакати з патріотичними лозунгами. Нас було 16 людей.

– Тобто, всю вашу групу привезли до суду?

– Так, нас привозили 16 людей. Була окрема машина, окремий ескорт. Два автобуси «Беркуту», кілька машин поліції. Оточувався повністю суд, автоматники стояли на кожному розі і так проходило засідання — 16 людей. Того дня ми підготували плакати з обвинуваченнями на адресу «заступниці генерального прокурора» про те, що її потрібно саджати у тюрму, тому що вона без доказів саджає людей, сфабрикувала справу. Вона була присутня, коли їх катували. Ми думали, що буде телебачення, але його не було. Вони, мабуть, перелякались — довго чекали «суддю», потім він прийшов, швидко прочитав вступну частину із термінами навіть не озвучив докази і пішов із зали засідань. Так ми отримали свої терміни.

– У всіх однакові терміни?

– Ні. Мінімальний — 11 років — отримав хлопець, який залишився там, у колонії №19 у Луганську у Красному Лучі (після декомунізації — місто Хрустальне — ред.).

– Куди вас відвезли після «вироку»?

– Так само — до СІЗО. Готуватись до апеляції.

– Ви подавали апеляцію?

– Так, тому що у мене хотіли відібрати батьківську квартиру. Я був категорично із цим незгоден. Писав заяви, апеляційні скарги.

– Відхилили апеляційну скаргу?

–  Ні, частково задовольнили — зняли конфіскацію майна. Термін залишили той самий, але ж житло залишили матері.

– Після того вас перевели до колонії?

– Ні. На 60 томів справа і я хотів підготуватися — я був незгоден, тому що вони порушують всі закони. Я питав: навіщо випишете ці закони, якщо ви не дотримуєтесь їх. Тобто, я готувався до касаційного суду, але цього не сталося — нам поміняли. Та я і не хотів їхати до колонії, тому що я там нікого не знаю. З колонії важко з чимось боротися. Якщо з тюрми виходить, хоча б 50% документів — скарг, то з колонії не виходить практично нічого

– Яким був день обміну?

Це був ранок. Сказали, що прийдуть за мною о четвертій, а прийшли о п’ятій. Нас нагодували, як ніколи дуже смачно. Посадили в автобуси і повезли.

– Ви вірили, що обмін 100% відбудеться?

– Вірив, але у глибині душі залишалися сумніви, тому що не вперше збирався, але так ґрунтовно (вперше — ред.) Якщо пам’ятаєте, були суперечки, що когось не внесли у списки. Я думав: внесли мене чи ні. Але потім прибіг психолог, попросив заповнити анкету, попросили написати помилування на «главу республіки». Я, звісно, написав, заповнив ці документи, оскільки втомився сидіти.

– Які були ваші відчуття, коли вас вже привезли на КПВВ на обмін? Наскільки я зрозуміла, з матір’ю ви не побачилися.

– Ні, з матір’ю так ми і не побачилися. Вона хворіє. Я чекав, доки зроблять усі документи, вони майже всі зібрані. Найближчим часом я бажаю її побачити.

– Чим збираєтесь займатися, коли владнаєте все із документами?

– Працювати, жити, родина, діти, продовження роду, йти уперед.

Валентина Троян, Київ, Громадське радіо

Останнi новини