«Я переповнена ненавистю»: як російські обстріли повертають спогади про Другу світову війну

Мешканці будинку для літніх людей розповіли кореспонденту «The Guardian», як вони допомагали радянській армії, коли боролись проти нацистської Німеччини у Харкові, і як повномасштабне російське вторгнення та обстріли повертають спогади про Другу світову.

99-річна Людмила Лиштванова була волонтеркою і допомагала Червоній армії у боях проти нацистської Німеччині у Харкові. Вона підбирала снаряди та боєприпаси, що не розірвались, аби розчистити вулиці для подальших боїв. «Прибирали навіть з дахів будівель», — згадує пані Людмила із посмішкою. «Ми боролись за нашу землю».

Як і зараз, Харків 1940-х років — це місце запеклих боїв і втрачених життів. Тоді Людмила разом з мамою, медсестрою, була вимушена переїхати до села під Харковом після того, як їхню квартиру розбомбили.

Жінка жаліється, що через звуки обстрілів постійно виринають старі спогади. Особливо сильно це розбурхує пам’ять після Дня пам’яті та примирення 8 травня і сумнозвісного Дня перемоги у росії, яка святкує поразку нацистської Німеччини.

Однак з’явились і нові спогади.

З вікна її бідно облаштованої кімнати у будинку для літніх людей у с. Чайки, поблизу Бучі та Ірпеня, було гарно видно, як горів сусідній бізнес-центр декілька тижнів тому.

Людмила разом із іншими 160 мешканцями будинку довго ховалась у брудному та темному підвалі, поки у місті тривали бої. Після цього вони були вимушені евакуюватись у центр міста, коли окупанти 8 березня перелізли через огорожу, щоб запустити звідти дрони.

«У нас була проблема зі сміттям, бо його не вивозили. Тому я копав велику яму на подвір’ї, коли раптом побачив росіян, які перебираються через огорожу», — згадує 38-річний Євген Кривцов, директор закладу. «Я стояв у цій великій ямі і думав, що мої дні добігають кінця».

Завдяки українським захисникам і захисницям Києва окупанти не затримались у будинку надовго: вже за три тижні мешканці повернулись до закладу. Тетяна Рудик, заступниця директора будинку, згадує і сміється: персонал перевіряв за кожною шторкою у кожній кімнаті, чи не сховались там російські окупанти.

Читайте також: Наразі задокументовано понад 12 тисяч повідомлень — правозахисник про воєнні злочини росії

Однак глибока туга лежить на серцях трьох жінок, які ще пам’ятають війну проти Німеччини.

Людмила, яке живе у 407-ій кімнаті, каже: «Ми боролись за мир [у Другій світовій війні]. Я просто хочу миру. Будувати набагато складніше, ніж руйнувати».

94-річна Марія Лебідь з кімнати 406, яка зі зброєю в руках боролась у лавах Червоної армії, надто хвора, щоб говорити, тому вона просто плакала, коли почалась війна [росії проти України — ред.].

94-річна Валентина Ліц з кімнати 444 каже, що не розуміє, як така жорстока війна знову прийшла в Україну — при чому саме з росії.

Батько Валентини Павло служив у артилерійському війську Червоної армії під час боїв навколо Києва у 1940-х. Вона згадує, як читала лист батька, в якому він розповідав: йому доручили бомбити зону, де «російські солдати затято боролись з німцями». «Він казав, що не знає, чи вижили його співвітчизники», – згадує жінка.

У Валентини є два онуки в росії, їм вже більше 40 років. Вони не говорять про війну в Україні, коли їй телефонують, хоча один із них, схоже, справді вірить, що в Україні проводиться «спеціальна військова операція» (так росія та її пропагандисти називає війну проти України — ред.)

Читайте також: Ті, хто намагалися не вірити, що у нас війна 8 років, відчули це 24 лютого — волонтерка

У якийсь момент Валентина припиняє читати старі газетні вирізки, щоб зібратись і поділитись власними думками. Їй трохи ніяково визнавати, що через почуті новини її переповнюють незвичні та немислимі до цього емоції.

«Усе своє життя я нормально ставилась до росіян», — каже жінка, яка вже не в силах стримувати емоції. «Я прийняла трохи заспокійливих до вашого [кореспондента «The Guardian» — ред.] приходу, однак вони не працюють», — додає Валентина і продовжує: «Мій чоловік родом з Далекого Сходу росії. Його мати не хотіла, щоб він одружився на українці, але я все ж нормально ставилась до росіян. Зараз, коли я чую і бачу, що відбувається — вбивства і насилля, смерті дітей, я відчуваю ненависть, я переповнена нею. Я ніколи не думала, що буду ненавидіти росіян. Ніколи».

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS