«Я весь час згадую їхні тіла»: вчителька розповіла про життя в окупованому Волноваському районі

Катерина (ім’я героїні змінено з міркувань безпеки) — вчителька та заступниця директора місцевої школи у селі Діанівка Волноваського району. Чоловік Дмитро працював у Маріуполі на заводі Ілліча. Її батьки проживали у сусідньому селі Сонячному.

«Ми побудували будинок з нуля, жили своїм щасливим життя. Аж поки не прийшла війна. Я дуже добре пам’ятаю 24 лютого 2022 року, оскільки моя сім’я тісно пов’язана з військової справою. Мій вітчим, якого я люблю як рідного батька, є офіцером, підполковником у відставці, атовцем. Брат теж пішов у військову справу. Серед близьких родичів чоловіка також є військові. Тому почуття страху, невідомості, болючі переживання за близьких людей почалися уранці того страшного дня. Так можна описати найперші дні страшного лютого», — розповідає Катерина.

Читайте також: Окупанти облаштували кімнату допиту у шкільній їдальні: спогади вчителя зі Старобільщини

Росіяни хаотично обстрілювали мирні села

За її словами, 1 березня приблизно о 14:00 її чоловік пішов до пустого подвір’я навпроти їхнього будинку. Піднявшись на пагорб поруч із тим домоволодінням, чоловік побачив, що на кладовищі у Знаменівці російські військові розставляють артилерію.

«Знаменівка — це село поруч із Сонячним, де проживали мої батьки. А Сонячне — сусіднє з нами. Коханий побачив, що по території кладовища почали розставляти техніку — міномети, артилерію. І буквально за кілька хвилин почався обстріл. Він розповів, що на власні очі бачив, як мінами та градами росіяни «накривали» Сонячне. Снаряди летіли хаотично. Добігаючи до двору, чоловік кричав, щоб ми швидко спускалися у підвал. Усю ніч і наступні три дні ми просиділи у підвалі, бо йшли дуже сильні бої. У перерві між обстрілами, намагалися щось приготувати та принести у підвал. Бувало таке, що я вранці розбивала яйця на сковорідку, а лише увечері могла їх досмажити», — говорить дівчина.

Окупація: зачистка та обстріл сусіднього будинку

4 березня 2022 року зайшли російські війська та почали робити зачистку: ходили по будинкам, приватним домоволодінням. На сусідній вулиці двоє українських військових, яким вдалося вижити після боїв, заховалися у пустій хаті. Але знайшлися «добрі» люди, які донесли цю інформацію до окупантів.

«Вони під’їхали на машинах, закидали будинок гранатами, а потім почали розстрілювати його з різних видів зброї. Ми якраз зі свого двору побачили, що під’їхала військова техніка і після цього одразу почалися вибухи, стрілянина. Я не знаю, чи був там хтось у той момент, чи ні, але це було страшно. У той момент ми вже лягли на підлогу, бо були такі гучні вибухи, що здавалося, зараз повилітають вікна», — каже вона.

У той день, як згадує жінка, до них через паркан переліз російський військовий. На щастя, сусід сказав йому, що тут діти живуть і військових точно немає. Окупант розвернувся і пішов.

«Так ми зрозуміли, що наше село окуповане. Упродовж декількох днів нікого не випускали з села, наставили багато блокпостів. У вечірній час не можна було запалювати свічки чи користуватися ліхтарем, ніяких комунікацій не було ще з 28 лютого. Російські військові весь час ходили патрулювати вулиці», — згадує очевидиця.

Не дозволяли забрати тіла українських захисників

Лише 9 березня сім’я могла виїхати з села. Дівчина розповідає, що дуже переживала за будинок батьків та за собак, які там лишилися, тому в першу чергу поїхали туди.

«В’їхавши у село Сонячне, ми пережили шок. На перехресті вулиць стояв спалений військовий автомобіль, а в ньому знаходилися тіла загиблих українських захисників, одне тіло лежало на дорозі біля машини. Вони були обпалені. Росіяни не дозволяли навіть наближатися туди — одразу відкривали вогонь. Забігаючи на перед скажу, покидаючи село 24 квітня, ці тіла там досі лежали», — каже Катерина.

Приїхавши до батьківської хати, на них чекало нове випробування. За словами жінки, будинок був дуже зруйнованим та вже частково розмародерений.

«Там, скоріше за все, був «обшук». Усі речі вивернуті, шафи — перевернуті. На білому матраці були сліди від чиїхось брудних ніг. Хотіли спуститися до підвалу, але сусід вчасно сказав, що не можна. Заглянувши туди, ми побачили тіла трьох українських військових, які були закидані гранатами. Я весь час згадую їхні тіла. Це ж чиїсь рідні — батько, син, чоловік, брат… Якби ж ми могли дістати хоча б їхні документи аби потім повідомити про загибель у відповідні органи. Але ж туди були небезпечно спускатися. Не можу цього забути…», — каже вона.

Читайте також: «Росіяни вивели нас у поле і сказали: «Ідіть»: історія старобільчанки та її сина, які рік провели в окупації

Оголосили винагороду за вітчима

Той же день був останнім, коли Катерина побачили батьківську хату, бо росіяни заборонили їй з’являтися у Сонячному.

«Коли ми забирали вцілілі речі, то до двору під’їхав чорний джип з великою «Z-кою». Звідти вийшли російські військові і сказали, щоб я сюди більше не приїжджала, якщо хочу жити. Вони знали, що я родичка, а тому повідомили, що за мого вітчима оголошена винагорода — 150 тисяч. Сказали, щоб я йому передала цю інформацію, на що я відповіла, що нібито ні з ким не спілкуюся, бо немає зв’язку. Наприкінці розмови вони додали, що якщо я буду «шукати неприємності», то мене поміняють на нього. Тоді ми сильно злякалися, бо розуміли, що від них можна чекати всього. Відтоді ми почали готуватися до виїзду», — згадує жінка.

«Фільтрували» у приміщенні школи

Згодом у селі розпочалася велика «фільтрація». Дівчина згадує, що для цього окупаційна влада автобусами привозила військових у село та стягувала техніку. Фільтраційний табір облаштували у місцевій школі.

«Вони приїхали до мене додому. Сказали, щоб я віддала ключі від школи і їхала з ними. Я попросила дозволу прийти до школи з чоловіком, аби не їхати з ними. Коли ми прийшли, то чоловіка допитували окремо — роздягали, обдивлялися тощо. Мене допитували цілий день різні представники окупантів. Допит закінчився більш-менш спокійно, але вони сказали, щоб я готувалася, бо нібито треба запускати школу. Цього я боялася більше за все», — каже вона.

Читайте також: Молодших жінок та дівчат роздягали, старших — опитували: маріупольчанка про фільтраційний табір росіян

Катерина відмовилася бути директоркою школи, тому відкриття школи затримувалось. Гауляйтерка села подала скаргу на колектив школи до окупаційної адміністрації про саботаж та умисне затягування процесу відновлення освітнього процесу. Згодом її викликали до так званого «відділу освіти», який знаходився у Тельмановому (з 2016 року — Бойківське). Там почали розповідати про те, як буде влаштовано новий навчальний рік за російськими освітніми програмами.

«За навчальним планом був такий предмет «родной язик». Я запитала в методиста, що це за предмет. Вона відповіла, типу, звісно, що російська. Хоча російська і так була в переліку. Наказали будь-яку українську символіку у підручниках заклеювати або вирізати, поки вони не привезуть нові підручники, а всю літературу школи та сільської бібліотеки не вилучать спеціальні служби. Коли я запитала про українську мову, то ця колаборантка сказала, що цей предмет більше нікому не потрібний. Я просила залишити українську хоча б додатковим уроком чи факультативом, але вона заборонила. Тому те, що вони показували по своїм новинам, ніби окупаційна влада нічого не має проти вивчення української і вони складають нові програми, цілковита брехня. Я не стала сперечатися, бо ми вже почали готуватися до виїзду», — каже жінка.

Покинули окуповану територію

Сім’ї Катерини нічого не лишалося, окрім як виїхати. Аби проїхати всі блокпости, треба було пройти фільтрацію у Старобешевому.

«У черзі ми були під номером сім тисяч якимись. Пробули там дві доби — спали та їли у машині. Окупанти організували пункт ночівлі у будинку культури, але там неможливо було знаходитися через антисанітарію. У будівлі стояв такий сморід, що можна було втратити свідомість. Там знаходилися поранені, голодні, некупані люди з усієї області. На це неможливо було дивитися, тому ми спали у машині. Коли нам видали документи, вже був пізній вечір. Чоловік сказав, що не може ще одну ніч спати у машині, тому на власний страх і ризик поїхали».

Через декілька днів вчителька разом із своєю сім’єю виїхала з рідного села. Їхня дорога зайняла не один день по території країни-агресора, але закінчилася таки вдало.

Відтоді почався відлік днів, коли вони знову зможуть приїхати у рідне село, до рідного будинку.