Я відчуваю, що приходжу в місце, де мені раді. Як волонтери допомагають бездомним і чому це важливо?

Оля Макар і Ніколь Катенкарій — учасниці руху «Молодь за мир». У студії Громадського радіо вони розповіли, як допомагають безхатченкам і ромам, про шлях до цієї діяльності та чому це важливо особисто для них.

Шлях до волонтерства та громадської активності

Оля Макар: Коли мені було 18 років і я вчилася в університеті на першому курсі, моя одногрупниця побачила оголошення: «Збираємо одяг для бездомних і запрошуємо разом із нами роздавати». Вона запропонувала піти. Мені це було абсолютно нецікаво. Мені тоді хотілося робити щось оригінальне, творче і веселе — точно не роздавати їжу бездомним. Але я пішла, щоб не ображати подругу.

З першого ж разу мене це глибоко вразило. По-перше, що бідних людей так багато. По-друге, вони були дуже привітні, хотіли спілкуватися та дякували.

Я побачила, що за один вечір, за кілька годин ми можемо зробити щось важливе для них. Так я і залишилася

Ніколь Катенкарій: Моя історія дещо схожа. Це було чотири роки тому — мій перший курс. Але, на відміну від Олі, мені не хотілося робити щось яскраве та неймовірне. Я не могла проходити в метро повз бідних людей і мені завжди бракувало, мабуть, якоїсь внутрішньої сили з ними заговорити.

Я шукала якийсь спосіб це зробити, можливо, якось допомогти їм. Тоді дізналася, що є люди, які збираються в моєму університеті та допомагають таким людям. Але спочатку мені було страшно та ніяково піти. Так, я цього хотіла, але з іншого боку: «О Боже, що подумають інші?!».

Як усе відбувається?

Оля Макар: Важлива риса цієї діяльності — постійність. Наша роздача їжі відбувається кожного тижня (у четвер), у той самий час і в тому ж місці. Люди знають про неї, можуть розказати іншим і приходять самі. Якщо щось залишається, ми йдемо шукати ще когось. Але в основному люди приходять самі.

Часто вони прагнуть спілкування. Були випадки, що ти запитуєш якогось чоловіка досить грізного вигляду, як його звати, а в нього на обличчі з’являються сльози. Він каже: «Ніхто кілька років мене не запитував, як мене звати».

Можуть бути агресивні люди, але якщо ми звертаємося до них легко й без агресії, вони дуже швидко заспокоюються. Їм не вистачає нормального спілкування. Вони звикли жити в дуже агресивному середовищі, де є постійна боротьба за виживання. Можливість зупинитися, побути в теплій атмосфері — це для них дуже цінно. Навіть якщо вони не говорять, адже інколи їм подобається просто сидіти та дивитися, як розмовляють інші, бути в цьому середовищі.

Скільки волонтерів залучено та як може допомогти кожен?

Ніколь Катенкарій: Наші роздачі відбуваються в четвер на Подолі – біля пам’ятника Сагайдачному. Зазвичай приходить близько десяти волонтерів.  Людей, які приходять до нас, – бідних або бездомних – близько 40-50. Але такі роздачі відбуваються і в інші дні в інших районах міста.

Оля Макар:

Все, що ми роздаємо, купуємо за свої кошти та за кошти, які нам дають інші люди, друзі, родичі. Інколи збираємо продукти та робимо якісь ініціативи, щоб зібрати їжу.

Нам завжди потрібні люди, які можуть прийти. Це найважливіше. Також можна принести продукти або допомогти фінансами

Що це дає вам і які відчуття викликає?

Ніколь Катенкарій: Я відчуваю, що я прийшла в місце, де мені раді, де я рада бачити людей, де є знайомі обличчя. Четвер — це завжди особливий день. Я знаю, що якщо навіть тиждень був жахливий, то четвер точно все виправить.

Оля Макар: Із багатьма бідними людьми ми стали друзями, в нас досить близькі стосунки. Коли ми з ними спілкуємось, часто є відчуття, що будь-які кордони стираються — наче я просто спілкуюся з кимось зі своїх рідних. Це справді дуже радісно. І ми намагаємося робити так, щоб це було радісно.

Якщо люди живуть на вулиці зі всіма своїми проблемами, а ми прийдемо й будемо над ними плакати, це нікому не потрібно. Ми завжди намагаємося робити класну атмосферу, щоб усе було дуже організовано, радісно, щоб було багато спілкування.

Слухайте повну версію розмови, зокрема й про те, як волонтери допомагають ромам, у доданому звуковому файлі.