Як на Львівщині ініціатива «Добрий сусід» допомагає сім'ям у складних життєвих обставинах

Як на Львівщині ініціатива «Добрий сусід» допомагає сім'ям у складних життєвих обставинах

Юлія та її дочка Руслана

Вже понад два роки на Львівщині діє проект «Добрий сусід» — це програма, учасники якої допомагають сім’ям у складних життєвих обставинах. Разом із родинами складають плани виходу з кризи, підтримують і роблять усе, щоб сім’я не втратила дітей.

— Мама, хочу маселка, — дворічна Руслана, яку зазвичай називають Руся, енергійно вбігає в кімнату із хлібом у руках. Не вимовивши всіх букв, просить у мами «масва».

— Доця, у нас немає масла. Мама зараз немає грошей на масло, але коли вони будуть, ми купимо. Хочеш хлібчика чи печива? — помітно засмутившись, відповідає Юля і дає дочці кусочок хліба.

Вони з Русланою вже майже рік учасниці проекту «Добрий сусід». Їхній дім — невеличка однокімнатна квартира. Орендована. Кімната обставлена іграшками, по телевізору, не вгаваючи, щось розповідають герої мультиків, під ліжком розляглась кішка Лана. Кімната світла і чиста. Лише ступивши на поріг квартири Руслана оббігає всі кутки кімнати, за нею, із такою ж швидкістю біжить кішка. Юля спостерігає.

«Я б собі не дозволила на неї крикнути. Навіть якщо вона щось начудить, я стараюся з нею поговорити. Криком ніхто нічого не досягне, вдарити дитину — ще гірше. Вона просто почне боятися щось зробити. Я їй дозволяю усе. Вона перевертає хату вверх дном, але я дозволяю, бо це дитина».

Сповільнюють Руслану лише пестливі звернення мами: «зайчик» чи «сонечко».

Фото: Ірина Саєвич/Громадське радіо

У проект Руслана і Юля потрапили улітку 2018 року.

«Це мама і дитина, які в місті мільйоннику, в третьому тисячолітті, голодували», — розповідають про сім’ю керівники проекту «Добрий сусід».

Юля й сама пригадує, у той період їсти справді було нічого.

«Добре, що мала грудне молоко пила і так не вимагала їжі, але потім, із шести місяців, я почала вводити прикорм і стало ще важче», — каже жінка.

Як і раніше, так і зараз, родина живе на майже дві тисячі гривень у місяць. Юля отримує 860 гривень допомоги на дитину і 1036 — виплати, як одинокій мамі. Водночас — щомісяця платить за оренду квартири й комунальні послуги.

«Ми залізли в борги. У нас зараз тільки за центральне опалення борг 4 тисячі, не враховуючи ще квартири. Зараз в мене у кишені лише 50 гривень. А дитячі приходять то 15, то 16 числа. А 50 гривень зараз — це ніщо. Я от сьогодні пішла купила їй кашу, молоко, печиво і грошей немає. Картопелька у нас була, але вже стала м’якою, я взяла у магазині 5 картоплин — 20 гривень. Раз-два і немає грошей».

Піти на роботу Юля хоче, але зараз не може. Чекає поки Руслана зможе ходити у садочок. Каже: дівчинка стоїть у черзі в три заклади. В один приймають дітей лише з трьох років, в іншому натякнули на хабар — пригадує Юля.

«Я не хочу бути для неї поганим прикладом, бо знаю яке дитинство було у мене. Я хочу, щоб для неї це дитинство запам’яталося. Звичайно, я не можу зараз їй дати все, на що вона заслуговує, але стараюся. Інколи пояснюю їй ситуацію і вона розуміє. Не перебирає харчами, їсть те, що і я. І ще дуже любить ділитися з іншими”, — каже Юля.

Фото: Ірина Саєвич/Громадське радіо

Наслідки минулого

Попросити допомоги у рідних Юля, за її словами, не може.

Мама просто відмовилася від мене. Нас пятеро в сім’ї і кожна дитина від різного батька. Я не знаю свого тата. Знаю сестру, але ми з нею рідко спілкуємося, з мамою взагалі не спілкуємось», — розповідає жінка.

Пригадує, що в дитинстві мати змушувала їх із братом просити їжу. А у 16 років Юля пішла працювати. Нелегально. Вантажила кавуни на оптовому ринку.

«Ходила, пахала, але мама забирала ці гроші. А коли тітка купувала мені одяг, то мама і його забирала. Віддавала молодшій сестрі. Мені було дуже образливо».

У якийсь момент мати виставила дівчину на вулицю, тож Юля почала жити при церкві, де познайомилась із своїм чоловіком.

Жінка дістає альбом із сімейними фото. На одній світлині дві пари дорослих рук тримають маленькі ніжки, на іншій вони обоє у пологовому біля новонародженої Русі.

Як тільки Руслана помічає фотографії, підбігає, щоб розглянути. Показує пальчиком й радісно вигукує:

— Татко!

— Ви виглядаєте тут щасливими, — кажу я.

— Я теж думала, що ми будемо щасливими, але не витримала і ми почали жити окремо, — відповідає Юля.

«Коли ми жили при церкві, він не пив і не курив. А коли взялися шукати квартиру, я побачила який він насправді. Починав пити і ставав іншою людиною. У нього одразу вмикалася агресія. Було таке, що розбивав мені губи, обличчя було побите, синці по всьому тілу».

Коли пара почала жити разом, Юля дізналась, що вагітна.

«Мені мама сказала: тобі того «виродка» не треба. А я дуже хотіла дитину. Діти це була моя слабкість: бачила їх і танула. В мене навіть у думках не було того, щоб робити аборт, хоч я знала, що опинилася на вулиці. Але ми знайшли цю квартиру, тут я її виносила. А чоловік приходив до нас, ми бачилися».

Але одного разу побив жінку в присутності доньки. Тоді Юля викликала поліцію й сказала, що більше бачити його у своєму житті не хоче.

«Руслана дуже його любить. Ми йдемо гуляти і вона тягнеться до чоловіків. Кожного чоловіка бачить і називає татом».

Страх і сумнів

Декілька років тому Руслана потрапила у лікарню. Під час операції почалася алергічна реакція. В дівчинки сталась зупинка серця і вона потрапила в реанімацію. Юлі потрібна була допомога, тож подзвонила директорці школи-інтернату, де колись навчалася. Та підключила отця, який служив Літургії у каплиці при інтернаті.

Саме отець Роман і дав контакти Юлі волонтерам із проекту «Добрий сусід».

«Отець подзвонив і каже: не бійся, вони тебе наберуть, захочуть зустрітися, розкажеш їм свою ситуацію. За кілька днів мені справді зателефонували, потім приїхали, розпитували що нам необхідно. У перший же день керівниця проекту сама закупила нам продукти. А за місяць вислали декілька коробок речей: памперси, кашку, картоплю, моркву, макарони.

Наступного разу купили малій одяг. Я спершу боялася, бо раніше багато хто обіцяв допомогу, але не виконував обіцянок. Але хвилювання виявилися марними”, — пригадує Юля.

Проект почав забезпечувати родину продуктами, а згодом у сім’ї з’явилася власна “добра сусідка” — Олена. Жінка регулярно підтримує з Юлею контакт і допомагає.

«Я дуже вдячна долі за цей проект. Олена дуже багато разів нас виручала. Коли в малої був кір, купувала ліки. Бувало, могла придбати нам продукти, шкарпетки дитині, панчохи, ляльку. Я здивувалася, бо в світі мало добрих людей. Цей проект навчив мене того, що в житті завжди може бути краще. Він дав надію. Я багато кому не довіряю, але тут зрозуміла, що є люди, яких не треба боятися».

Мережа «Добрих сусідів»

Таких сімей, як Юля і Руслана, що опинились у складних життєвих обставинах, в проекті за два роки була майже сотня. Більшість — мешканці сіл чи селищ Львівщини.

Ініціативу «Добрий сусід» заснували у Львові у 2017 році на базі «Львівської освітньої фундації». Волонтери здебільшого опікуються сім’ями, де є загроза, що дітей можуть забрати від батьків. Зазвичай, про такі родини волонтерам повідомляють сусіди сім’ї. Саме вони і є їхніми «кураторами» — «добрими сусідами». Підтримують зв’язок й допомагають у разі потреби.

Ще частина волонтерів допомагає точково, наприклад, зробити ремонт в будинку родини. Також є формат тімбілдінгу, коли якась компанія організовує своїх працівників і допомагає сім’ям вирішити якусь проблему, наприклад, прибрати захаращене подвір’я. Зазвичай такий формат обирають ІТ-компанії, каже Анна Решетник — керівниця проектів та програм БО «Львівська освітня фундація» й регіональна експертка з деінституціалізації та розвитку послуг проекту EDGE (Міністерство соціальної політики).

Керівниця проектів та програм БО «Львівська освітня фундація» й регіональна експертка з деінституціалізації та розвитку послуг проекту EDGE (Міністерство соціальної політики) Анна Решетник

Зустрічаємось в офісі фундації. На стінах дитячі малюнки й написи із цінностями та місією організації.

Більшу частину свого життя Анна працювала в казино: була і круп’є, і адміністраторкою, і керівницею закладу. Під час вагітності почала волонтерити й згодом, каже, доля привела її у «Львівську освітню фундацію». Тут, жартує, нарешті зрозуміла ким хоче стати, «коли виросте».

«Зараз у нас на сайті є оновлена анкета, де людина може вибрати у якій ланці роботи долучитися: хтось може вантажним бусом завести якісь матеріали, хтось погоджується кілька разів або бодай раз на тиждень посидіти з чиїмись дітьми, хтось бере участь у толоках», — продовжує свою розповідь Анна.

Зараз у команді понад сотня волонтерів. Чи не найбільше затребувані будівельники. Були ситуації, коли працівники настільки зближувались із родиною, що ставали “добрими сусідами” і брали над родиною опіку.

«В одній із сімей на Львівщині тато самостійно виховує 5-ох дітей, бо мама в 2017 році померла від раку. Двоє хлопчиків з родини дуже захоплюються футболом, тож майстри почали після роботи грати з ними у м’яча, сформували дві команди — майстри проти сільських дітей. Один із чоловіків навіть купив хлопчикам футбольну форму і потім з дружиною до них їздив. Життя сім’ї змінилося завдяки невеликим коштам і пильній увазі. Діти побачили, що світу до них не байдуже», — каже Анна.

Завжди поряд

«У кожній громаді, куди ми приходимо, часто вже є людина, яка допомагає сім’ї, бо їй це болить. Вона розуміє, що щось не так, але не дуже добре знає, як це змінити. Тоді ми приходимо на допомогу: додаємо знань і ресурсів», — пояснює Решетник.

Щоб допомагати якісно, «добрі сусіди» проходять навчання на базі проекту. Їм пояснюють психологію і спосіб мислення сімей, розповідають про обов’язки держави та різних служб, вчать підштовхнути родину до співпраці, а не розвивати споживацтво.

«Часто, маючи якісь добрі наміри, люди починають носити мішки з гуманітарною допомогою. І виходить, що сім’ї вже й не потрібно старатися, аби покращити ситуацію. Наприклад, якщо на початку співпраці родина була вдячна навіть за кілограм гречки чи макаронів, то за півроку, буває, телефонують серед ночі зі словами: у нас закінчилися памперси, на ранок немає каші, привезіть», — каже Анна. Тому часто волонтери морально «вигорають» і самі потребують підтримки. Щоб уникати таких ситуацій, із кожною родиною підписують договір про співпрацю. Це дисциплінує, встановлює межі й дозволяє прописати напрямок роботи.

Також «Добрий сусід», ментори проекту й сама родина, спільно розробляють план виходу сім’ї з кризи.

«Не можна прийти і розповісти, як вони мають жити. Такий підхід ніколи не матиме гарного результату, бо сім’я має брати на себе частину відповідальності за власне життя».

Повага як основа

Часто сім’ї-учасники проекту потерпають від цькувань й усе їхнє життя зводиться до того, аби показати суспільству, що вони гідні поваги, що такі ж як усі, каже Анна. Тож головний принцип «доброго сусіда» — не осудливе ставлення.

Є таке поняття як «спадкові складні життєві обставини» — це коли сім’я з покоління в покоління має труднощі. Якщо їм ніхто не допоможе, то діти в майбутньому ймовірно теж відтворять модель батьків — пояснює Решетник.

«Вони дуже закриті, бо зранені. Вони не довіряють світу, людям, тому що починаючи з дитинства побачили дуже багато осуду, цькування, а інколи навіть знущання. Ми не можемо сказати, що всюди, де ми працювали, вдалося змінити думку людей і вони тепер не дискримінують такі сім’ї, але часто це принаймні нагода почути одне одного».

Під час толок волонтери часто влаштовують майстер-класи, куди приходять діти з усього села. Інколи це стає першим контактом сільських дітей з дітьми із сім’ї, яка бере участь у проекті.

«Дуже часто сім’ї живуть у соціальній ізоляції. До дітей ставляться з пересторогою, власним дітям забороняють з ними бавитися, бо там антисанітарія і ще щось таке. Коли криза доходить до своєї найнижчої точки, дітей вилучають із такої родини, вони потрапляють в інтернат. І тоді цих дітей все суспільство починає любити, бо це вже «бідні сирітки». Ми намагаємося в громадах пояснювати, що це ті самі діти, просто їм вчасно не допомогли».

Анна наводить статистику: в українських інтернатах зараз понад 106 тисяч дітей і лише 7,7% — це діти, які справді не мають батьків. У 92% дітей є сім’ї. Запобігання соціальному сирітству — одне із завдань «Доброго сусіда».

Зміна правил

За даними проекту, у 70% сімей-учасниць «Доброго сусіда» один або двоє батьків — це випускники інтернатних закладів. Ця система нищівна для формування особистості, каже Анна. Часто діти випускників інтернатів згодом теж опиняються в інтернатах.

Із 2017 року в Україні відбувається реформа деінституціалізації. Згідно з нею, до 2026 року мають припинити існування великі заклади інституційної опіки: будинки дитини, дитячі будинки та інтернати.

«Зараз маємо третю спробу реформувати систему. І я сподіваюся, що вона буде вдалою. Це необхідність. У жодній цивілізованій країні світу немає інтернатів у тому вигляді, в якому вони є у нас і в низки пострадянських країн».

— До чого призводить виховання в інтернатах? — питаю я.

— Коли дитину виховують батьки, вона бачить як вибудовуються їхні стосунки, що вони роблять у побуті, з часом сама долучається до виконання обов’язків і таким чином вчиться.

Інтернати — це життя в колективі і за розпорядком, де дитина не приймає рішень. Також люди часто приносять у сиротинці подарунки, а це розвиває у дітей споживацтво. Усіх дорослих вони з часом починають сприймати, як інструменти для задоволення власних матеріальних потреб. Вийшовши з інтернату, діти часто не можуть дати собі раду самостійно — пояснює Анна й наводить статистику: за часи незалежності з українських інтернатів випустилося понад 500 тисяч дітей і з них лише 10% здатні соціалізуватися. Ще частина протягом перших кількох років потрапляє за ґрати, бо це знову життя в колективі, де не потрібно приймати рішень. Діти іншої частини випускників, теж опиняються в інтернатах.

Анна наводить приклад. У проекті «Добрий сусід» є сім’я, де тато мав скадну черепно-мозкову травму, а мама, після народження найменшої дитини, написала відмову від усіх і зникла. Одужавши, батько забрав наймолодшу дитину, інші були в сиротинцях. У вересні їх повернули в родину. Середущий син пішов у перший клас — це його перший контакт з відкритим суспільством. Саме в цей момент почалися проблеми. У сиротинці хлопчик ріс у колективі, у нього ніколи не було власних речей — все спільне.

У школі він продовжив брати речі без дозволу. Дитину почали звинувачувати у крадіжках. На додаток, кожного дорослого хлопчик сприймав, як волонтера. Просив батьків інших дітей купувати йому їжу і речі. Тож батьки почали писати скарги, аби дітей забрали від батька, мовляв, він не може з ними впоратися.

«Вони не розуміють, що, як маленька сільська громада, можуть дати цій дитині увагу, турботу і познайомити із відкритим суспільством. Так, ця дитина проблемна. Він, напевно, ще впродовж півтора року перевірятиме тата на міцність. Хлопчик не довіряє дорослим, бо його вже зрадили колись. Він доводитиме батька до сказу просто аби отримати підтвердження, що всі дорослі покидьки. Якщо це вдасться, то його заберуть від батька. А коли хлопчик вже у 18 років повернеться в громаду, то наслідки будуть значно гірші. Ці люди просто не знають причин такої поведінки. Вони живуть з переконанням, що в інтернаті буде краще, що там не буде насилля, що там він буде нагодований і доглянутий. Батькові доводиться постійно доводити, що він має бажання виховувати власних дітей. Каже: це мої діти і моя відповідальність. Насправді, дуже мало батьків, які можуть бодай фразу так сформулювати».

Навчити турботи

Словацька громадська організація «Usmev ako Dar» проводила дослідження згідно з яким лише 14% батьків дітей, що перебувають в інтернатах, справді не хочуть дбати про них, 35% батьків не можуть і 51% — хочуть дбати, але не вміють. Саме з останніми двома категоріями й працює «Добрий сусід».

Інфографіка: ГО «Львівська освітня фундація»

«Дуже часто наші батьки інфантильні, не здатні ні планувати своє життя, ні прогнозувати наслідки якихось речей. Ми ж намагаємося їх цьому навчити», — пояснює Анна.

Часто волонтерам доводиться пояснювати в деталях ті процеси, які здаються очевидними. Наприклад, був випадок, коли сім’ї треба було поклеїти шпалери. Благодійники привезли матеріали, родина ж мала виконати роботу самостійно.

— Зможете? — запитали у них волонтери.

— Зможемо.

На ранок родина подзвонила, що шпалерів не вистачило. Волонтери попросили “добру сусідку” навідатись і поглянути в чому справа. Виявилось, що сім’я клеїла шпалери горизонтально.

«Вони обмотали кімнату. Просто люди ніколи в житті не були учасниками поклеювання шпалер, вони не знають, як має виглядати результат. Але вони старалися, робили як могли і це найголовніше. Це вже перемога», — каже жінка.

Інколи волонтерам вдається не лише змінити умови життя родини і її звички, а навіть повернути дітей у родину.

«Це неймовірне відчуття, бачити сльози батька, який не вірив, що все вдасться, бо сім’я вже давно самостійно і безрезультатно намагалася повернути дитину. Вони з дружиною обоє випускники інтернатних закладів, їм реально було складно. Тепер дитина вже два роки у родині, вона тулиться до мами, спілкується із сестрами. Ти приходиш в цю сім’ю і старша дитина каже: стоп, я — сонечко, Вікторія — рибка, а Ангелінка — зірочка і попрошу по-іншому нас не називати. Коли діти мають такі пестливі імена, ти розумієш, що в сім’ї їм добре».

Ніхто не застрахований від складних життєвих обставин: пожеж, втрати рідних чи інших бід, підсумовує Анна, тому важливо створювати культуру взаємодопомоги.

Замкнене коло доброти
— Руся, покажи як ти маму любиш, — позуючи на камеру Руслана міцно обіймає маму.

«Вона дуже чемна дитина: сама зубчики чистить, сама личко миє, пере свої шкарпеточки і навіть не знає поганих слів. Та й де вона може їх вивчити. Я стараюся бути для неї хорошим прикладом», — каже Юля.

Як тільки донька піде у садок, жінка планує влаштуватись на роботу. Колись працювала і на заводі, і старшим касиром, і продавчинею. Тепер, говорить, готова на будь-яку роботу, аби тільки забезпечити дочці щасливе дитинство.

«Для мене вона — сенс життя. Коли Руся захворіла на кір і пять днів лежала з температурою під сорок, я настільки перелякалася, що весь час думала: краще б я була на її місці. Дуже хочу, щоб її дитинство не було таким, як моє. Хочу, щоб вона виросла людиною. Доброю, щирою, люблячою людиною. Щоб отримала освіту і так само допомагала іншим, як зараз допомагають нам. Вона ще дуже маленька, і коли нам привозять продукти, не розуміє, хто це, і як багато ці люди для нас зробили. Але я справді вірю, що вона колись стане помічницею для таких самих сімей, як ми».

— Альо, — перебиваючи розповідь мами, Руся діловито бере в руки рожевий пластиковий телефон. У неї зараз свої турботи — незрозумілою мовою щось пояснює у слухавку. На мить ця маленька квартира, обставлена іграшками, — її кабінет. Де немає проблем, лише важлива дитяча розмова.

Фото: Ірина Саєвич/Громадське радіо

Ірина Саєвич для Громадського радіо

Як на Львівщині ініціатива «Добрий сусід» допомагає сім'ям у складних життєвих обставинах
0:00
/
0:00

Останнi новини