Громадське радіо
В машині лунає музика Енніо Морріконе, таксист звертається: «Сідайте, щоб не тісно було». Саме українською каже. На мить здалося, що я вдома, на рідній Луганщині. Хвилину тому я пройшла пункти пропуску, що тепер розділяють моє життя й життя мільйонів українців на «до» і «після» війни. Війна ця забрала тисячі життів моїх співгромадян, скалічила долі їхнім рідним та друзям. Але і не приїжджати до Луганська я не можу, бо є тут те, що хочеться рятувати. Це моє село. І звісно, мої рідні люди, де б вони не жили.
Покірність замість політичних вподобань
Ми під’їжджаємо до Луганська. За вікном минають будинки з пустими балконами, наче там ніхто не живе. Пусто і дико. Потім місцеві пояснили, що власники квартир стараються прибрати все з балконів і самим туди не висовуватися, бо досі налякані обстрілами 2014 року.
Щоразу як приїжджаю, цікавлюся, як змінюються політичні настрої у людей. Звісно, я не інститут соціальних досліджень і не претендую на серйозні висновки. Це лише спостереження з мого кола спілкування.
Отже більшість людей незадоволена місцевою владою, або розчарована в ній. На додачу «Порошенко і вся Верховна Рада кинули їх і нічого не роблять, щоб повернути цю територію». Ображені люди жаліються, що Донбас «зливали» ще за України і врешті-решт його позбулися.
Так і є, тільки мало хто розуміє, що зливали місцеві ватажки бізнесу разом з податковою, прикордонниками, обладміністрацією і продавали заводи й фабрики до Росії, а не в Америку чи західну Україну. Думаю, що такого розмаху «зливу» вони й самі не очікували, але це жодним чином їх не виправдовує. Прості люди ж відчувають безпомічність, розуміють, що вони нікому не потрібні і повстати вже пізно.
На другому місці за кількістю (за моїми спостереженнями) — конформісти. Їм, власне, побоку: Україна чи Росія, чи марсіанські хроніки, аби гроші водилися і хата своя стояла. Чоловіки йдуть до комендатури та міліції (це окрема історія, бо зараз там ті, хто був пійманий років шість-сім тому за крадіжки телефонів, металошукачі і т.д.), хтось займається пасажирськими перевезеннями до Росії чи України. Колишнє екскурсбюро та туристичні фірми тепер переформатувалися на пенсійний туризм
Колишнє екскурсбюро та туристичні фірми тепер переформатувалися на пенсійний туризм
В ополченці вже не записуються так активно, як чотири роки тому. Мені довелося пройтися до зупинки з незнайомим юним солдатом. Того дня він відпросився у командира до вечора, щоб віднести мамі гроші. Йшов через поле, чоботи у багнюці, а дорогою йти не можна, бо коменданти затримають його за втечу зі служби.
Дорослі чоловіки, що хотіли підзаробити в ополченні у 2014 році нині радіють, що вдалося вийти звідти живими. Кажуть, били їх там добрі росіяни, що ледь кісточки позбирали.
Більш освіченні: вчителі, дрібні чиновники, банкіри на роботі виконують накази «міністерства», їздять у «столицю» Луганськ звітуватися перед керівництвом, а вдома лаються на таке життя. Ці організовані зборища нагадують партійні зібрання КПРС, тільки ще гірше, наче це ожили персонажі Джорджа Оруела. І якщо немає підтримки сім’ї, люди спиваються або хворіють.
Невелика частина людей віддають собі раду, що живуть в окупації. Виїхати ж вони не в змозі, бо ні на кого лишити стареньких батьків, у селі не можуть лишити собаку, корову, козу. Їхати разом — не можуть, бо переконані, що нікому не потрібні зі своїм горем, а в своїй хаті якось проживуть.
Після 2015 року багато людей повернулося додому із України і Росії. Мене захоплюють люди, які почали після війни нове життя у 50-60 років, і забрали з собою 80-річних батьків, але таких одиниці.
Людей, що відкрито і у здоровому ґлузді підтримували б «ЛНР», я не зустрічала. Допускаю, що такі були в 2014 році, але нині у них лише жевріє надія на Росію і Путіна, який тримає їх на гачку телебачення то залякуваннями українськими «каратєлями», то обіцянками.
Людей, що відкрито і у здоровому ґлузді підтримували б «ЛНР», я не зустрічала
Втім, всі, хто погоджується і не погоджується з режимом, приймають правила цієї пекельної гри. Доводиться брехати начальству і колегам про досягнення «республіки», прибирати всюди українську символіку, подавати плани економічного розвитку «ЛНР», вшановувати пам’ять загиблих «ополченців».
Згадаю один день, щоправда, це було ще за Плотницького. Йшла я центром Луганська, а людей мало на вулиці навіть вдень. І тут раптом дорогу мені перегороджують два бойовика в камуфляжі, в масках і з автоматами. Чесно – злякалася, бо з якого переляку? Ще й поряд нікого немає. «Щось сталося?», — питаю, — «Стійте». Стояла хвилин 10, поки не проїхав кортеж до колишньої обладміністрації. Також мене шокують охоронці в деяких магазинах з автоматами, доводиться тихо і смирно купувати свою булочку, навіть не перевірячи терміни придатності.
Споживча корзина в «ЛНР»
Продукти коштують дорого, приблизно в 2-3 рази дорожче, ніж в українських супермаркетах. Торгівельні центри і колишні супермаркети зачинені або загарбані бойовиками.
Зараз, звісно, продуктів й побутових товарів більше, ніж влітку та восени 2014 року, але нестача відчувається. Малий вибір молочних продуктів. Основні постачальники молока — це Станиця, Донецьк, Ростов, є трохи продуктів із західної і центральної України. На упаковках білоруських продуктів написано, що потужності розташовані у Донецьку.
Деякі виробники хитрять і пишуть «Луганськ, Україна. Сделано в ЛНР».
Деякі виробники хитрять і пишуть «Луганськ, Україна. Сделано в ЛНР»
Люди віддають перевагу українським продуктам, але вони дорожчі, тому здебільшого купують все, що виготовлено в «ЛНР/ДНР» — це також рахується як українське. Російські продукти неякісні й несмачні.
Прямо біда з дитячим харчуванням. На полицях в супермаркеті стоять 2-3 баночки йогурту, до обіду і це щастя розкуповують. Мовчу про якісь знежирені продукти чи нормальний вибір риби. На пластикових баночках з оселедцем написано, що теж зроблено в «ЛНР». Хоча і в мирний час оселедці у Луганську чи Стаханові не плавали. Порізали рибу, в баночки поскладали от і виготовили. Хліб, борошно, крупи (окрім гречки та рису) місцевого виробництва.
Надзвичайно мене вразила ціна броколі за кг — 358 руб., м’ясо — 300 руб., твердий сир – 600 руб, за півлітра кефіру 50 руб, найдешевший шоколад «Побєда» — 80 руб.. З українськими цінами схожі ціни на картоплю (Білорусь) 28 руб за кг, ціни на курятину (за кг філе чернухинської фабрики) — 185 руб за кг.
Біля села ринок дешевше і якісніше. Щоб забезпечити себе продуктами, селяни перейшли на натуральне хазяйство. На продаж теж багато вирощують фруктів, овочів, заводять корів, овечок, биків.
Ліки дуже дорогі. За адекватною ціною продають цитрамон та валер’янку, мені навіть попався цитрамон горлівського Стірола (не бачила такого з 2014 року). Ліки від захворювань серця, шлунку, цукрового діабету дорожче в 2-3 рази.
На Центральному ринку у Луганську більше продавців, ніж покупців. Згоріла будівля, де раніше розташовувалися секондхенди. Зараз там поступово розростається смітник.
Одяг продається модний, як на ринках по всій Україні, тільки вибір менший. Я купила недорого домашній халат за 800 грн. Мене переконали, що місцевого виробництва, імпортовані продають за 1200 рублів. Якщо перевести ці ціни в гривні, то вони цілком українські. Але «еленерівські» зарплати до цих цін не дотягують. Бюджетники (освіта, культура) отримують 5500 рублів, а курс 1 грн. дорівнює 2 руб..
У Луганську на магазинах деінде висять таблички з портретом Сталіна і надписом щось про «роздавимо фашистську гадину». Поряд надпис, вже написаний від руки: «В продаже появился поролон». Але я не дивуюся, що луганці з гордістю розповідають, що у них все є, коли питаєш, що привезти. Потрібно спочатку людину позбавити всього, потім дати мале, це і стане для неї всім.
Моя ода селу нарешті
У Луганську мені показали листівку, виготовлену до 14 лютого. Все життя, скільки себе пам’ятаю, в цей день вшановували дату визволення міста від фашистських загарбників у 1943 році. Кому треба, той святкував День святого Валентина. Цього ж року по місцевому телебаченню прозвучало (шкода, не знайшла відео, тому не пишу, від кого конкретно), що свято закоханих є святом геїв, тому «не дарите друг другу валентинки, а дарите сталининки». При чому на самій «сталінінкі» зображені два чоловіка: Сталін і Ворошилов. Мене тільки тішить, що цей треш у вигляді листівок не дійшов до села і сільські діти не тримали їх в руках і не бачать всього, що відбувається у Луганську.
У місті тихо. В селі ще тихіше, бо за чотири роки багато повмирало людей, не працюють заводи, шахти, не їздять потяги. Я навіть не уявляла, що тиша може бути такою страшною. І в цій мертвій тиші роздаються вибухи або автоматні чи танкові постріли. Полігонами тепер служать колишні кар’єри та закинуті поля за селом. В ніч, коли були президентські вибори в Росії, стріляли десь до 2-ї ночі, святкували.
В селах люди краще бачать звідки їде техніка, звідки везуть бойовиків, як влітку в 2014 році у кузовах воєнних авто привозили чеченців і як було страшно виходити ввечері через них на вулицю. Але пам’ятають і українських «Торнадо», як вони приходили до двору, різали кіз та свиней. Іноді це робили просто для залякування, і кидали потім на подвір’ї, а не тому що були голодні. Однак мало, хто знає, що «Торнадо» судять, мало в кого є супутникове телебачення. Але і наявність українських телеканалів іноді ніяк не впливає на політичну обізнаність і самоідентифікацію людини. Існування т.з. «ЛНР» навчило мене, що кандидати наук, талановиті художники і режисери можуть не бачити, хто окупував їхню землю, і навпаки люди, що все життя працювали на землі, добре розуміють, яка сторона несе розруху, а яка захищається.
Я не знаю, скільки потрібно часу і зусиль, щоб у селян, що живуть найбідніше в окупації, минули біль і образи, але в селі я чую частіше українську мову, в селі і досі зберігаються традиції та звичаї (щедрівки, колядки), а значить в селі люди ближче до України.
Читайте також: Путешествие в Луганск: путевые заметки — фото
Кореспондентка з Луганщини для Громадського радіо. Редакція не називає її імені з міркувань безпеки