Як Північна Ірландія змогла врегулювати військовий конфлікт?

Як Північна Ірландія змогла врегулювати військовий конфлікт?

У час, коли він провадив кампанію за укладення мирної угоди між учасниками кривавого конфлікту у Північній Ірландії, Квентіна Олівера називали божевільним. Нині цей північноірландський громадський діяч, фахівець із комунікації в період конфліктів, директор Стратаджем може багато розповісти про те, як припиняють відкриті збройні дії ті, хто роками воювали одні проти одних.

Квентін Олівер

Тетяна Трощинська: Як почався ваш шлях до переговорного процесу і до активної участі в мирному врегулюванні?

Квентін Олівер: Я народився в Белфасті у Північній Ірландії і ріс у часи конфлікту в 60-ті-70 ті роки.  Конфлікт точився навколо нас, оскільки в ці часи незаконні збройні угрупування боролися з британською армією за контроль над Північною Ірландією для того, щоб вирішити, чи Північна Ірландія ірландська, чи британська.

У 90-х роках я був одним із лідерів у секторі неурядових організацій, і ми боролися за мир для соціального сектора, для тих, хто опікувався питаннями соціальної та екологічної справедливості, і ми допомагали різним партіям і рухам просуватися до процесів примирення.

У понеділок, у тиждень перед Страсною П’ятницею, коли було досягнуто комплексної мирної угоди, опитування, що їх публікували ЗМІ, свідчили, що 35% населення вважали, що компромісу неможливо досягти.

І коли угоди було досягнуто, люди були здивовані! Їм було дуже цікаво, що це було? Це була капітуляція чи це була перемога? Що це було?

І коли, власне, відбувався референдум, моїм завданням було переконати їх, щоб вони проголосували за це.

Отже, ми намагалися переконати людей, що це складний законний документ, що він є життєздатним, що він забезпечує організаційну платформу для миру і соціального прогресу. І в результаті наших дій явка на референдумі становила 85%, і 72% сказали «так» документові, який сформував основу подальшого мандату цієї політики на наступні 20 років.

Ми з того часу могли надавати консультації та ділитися досвідом щодо подібних мирних процесів на Близькому Сході, в Іраку, в Колумбії, де досягнуто угоди з ФАРК, на Балканах, на Філіппінах. А також в інших регіонах, де відбувалися подібні конфлікти.

Тетяна Трощинська:  Обов’язково запитаю про поради, тому що це дуже важливий аспект. Але я у вашій відповіді чую, що, очевидно, переговори велися на різних етапах, в тому числі і гарячих. Вони, можливо, були менш успішні, про них, можливо, могло не знати суспільство, але вони велися. Чи це так?

Квентін Олівер: Досягнення миру завжди складне.  І дуже легко злість, негативні речі, що стають частиною конфлікту, ескалювати, підняти їхній градус. Але завжди нелегко знайти основу для примирення і повернення суспільства до нормального життя.

Тетяна Трощинська:  Ви сказали, що представляли неурядові організації на різних фазах конфлікту. Я хочу запитати про роль громадянського суспільства та святенництва. Які сили загалом долучилися до початку мирного процесу?

Квентін Олівер: Громадянське суспільство завжди критичне щодо конфліктів, тому що їхніми головами говорить бажання жити в мирі, вести нормальне життя, вести бізнес. Займатися спортом, мистецтвом, мати мир зради своїх дітей, заради того, щоб віддаватися своїм бажанням. І ми маємо розуміти, що їхня роль має бути вищою у таких процесах.

І ми пишаємось, якщо озирнутися назад, тим, що вдалося забезпечити діалог, з одного боку, з бізнесом, який відстоював кращу економіку, і з іншого боку – позицію профспілок, які просували ідеї прав робітників.

Церкви мають різний вплив у різних суспільствах. У нашому випадку, хоча міжнародній спільноті це представлялось як конфлікт між протестантами й католиками, це не був теологічний конфлікт.  Тому церкви, з мого погляду, втратили шанс глибшого аналізу, і їхній внесок у вирішення конфлікту менший, ніж міг би бути.

Тетяна Трощинська:  Мирний процес має імена чи це традиційно закриті процеси? В Україні була перекладена книжка Пітера Тейлора «Розмови з терористами», і там названі певні імена.

Квентін Олівер: Пітер Тейлор – один із найвідоміших журналістів, я читав усі його книги і дивився всі його документальні фільми. Але термін «терористи» – це дуже гучний і складний термін, тому що деякого з моїх теперішніх друзів можна було б у такому разі назвати «терористами». Я припускаю, що для багатьох жертв цього конфлікту бути названими «жертвами» буде образою.

Але я розумію, що для вирішення конфлікту важливо продовжувати діалог, у тому числі з тими, кого називають терористами, і бути при цьому компетентними в таких розмовах.

Тетяна Трощинська:  Дуже важко, напевно, починати будь-які переговори, якщо починати з будь-якої вихідної точки – когось називати «терористом», а когось – інакше. Разом із тим у суспільствах, охоплених конфліктами або  війною, ми розуміємо цей суспільний емоційний аспект, тобто даємо право на його існування. Як раціоналізувати цей процес?

Квентін Олівер: Це дуже складно – вилучити емоції і злість із цього процесу, але дуже важливо намагатись це робити. До прикладу, ФАРК у Колумбії була однією з найуспішніших міжнародних нарко-терористичних імперій. Однак президент Сантос запросив їх на переговори у Гавану, які мали успішний результат.

Так само й Ірландська Республіканська Армія була однією з найуспішніших європейських незаконних збройних угрупувань чи парамілітарним угрупованням, як би ви це не назвали. Однак із політичним крилом вів переговори британський уряд, і переговори велись за підтримки ЄС і американського уряду. Тому інфраструктура такого переговорного процесу має бути максимально інклюзивною.

Тетяна Трощинська: Мій колега, який тривалий час працював на ВВС в українській службі в Лондоні, говорив із обома сторонами конфлікту. Зокрема, він зазначав, що йому обидві сторони конфлікту говорили щось на зразок того, що ми втомилися вбивати. Чи не можуть означати ці речі, що це не відчуття безперспективності шляху терору і вбивств?

Квентін Олівер: Звичайно, частково на цей процес вплинули озброєні сторони, але так само на цей процес вплинули ув’язнені, які відчували, що їхні діти не отримують тієї любові і підтримки, яку могли б отримувати. Примус до миру також спричинявся місцевими спільнотами, громадами, а це означає, що до мирного процесу підштовхували дуже багато сторін.

І зовні також можуть на процеси вплинути більші міжнародні події. Які начебто напряму, як видається, не пов’язані.

На нас, наприклад, вплинуло падіння Берлінської стіни 1990-го року та події в Північній Африці. І сторони проводили для себе паралелі з цими подіями.

Також на нас дуже вплинули події 11 вересня, тому що наші  збройні групи виглядали дуже блідо порівняно із такими організаціями як Аль-Каїда, Талібан та ІДІЛ. І це змусило багатьох із них скласти зброю для того, щоб не асоціюватись із міжнародним тероризмом.

Тетяна Трощинська:  Якщо повернутися в 1998 рік і подивитися на цих 20 років, які вже минули, чи республіканці і лоялісти зараз – чи це ті люди і ті погляди, які були тоді? Чи є діалог зараз?  Можливо, впливає Brexit?

Квентін Олівер: Природа й умови конфлікту дуже змінилися за останні 20 років, ми не маємо активних насильницьких дій на вулицях.

Але примирення і реінтеграція відчуваються дуже й дуже повільно, і на ці процеси також руйнівно впливає Brexit. Оскілки це змушує нас знову порушити питання щодо Ірландії, щодо того прогресу, якого ми досягли в Ірландії щодо торгівлі, реінтеграції, спортивно-культурних заходів тощо.

І тепер, коли світ уже подумав, що проблема Ірландії вирішена, ми знову піднялись на перші шпальти світових ЗМІ через Brexit.

Тетяна Трощинська: Я думаю, багато людей скажуть, що переговорний процес –  це піраміда, на вершині якої стоять ті, хто хоче примиритися, можливо, під міжнародним тиском. А можливо, це зовсім інакше виглядає. Що це є?

Квентін Олівер: Я так не думаю, оскільки кожна ситуація інша. І контекст завжди різний, тому я думаю, що кожного разу треба розробляти якийсь унікальний метод вирішення. На Філіппінах, наприклад, місцеві комуністи в постійних переговорах  уже 47 років, і якщо їм таке підходить, тоді нехай так і буде.

Тетяна Трощинська: Але таке досить часто не підходить цивільним жителям.

Квентін Олівер: Тому ми маємо бути дуже включені та інклюзивні щодо потреб цивільного населення і їхніх сподівань.

Тетяна Трощинська: І на закінчення нашої розмови я хочу повернутися до досвіду врегулювання конфлікту. Звичайно, нема прямих між війною на Донбасі і північно-ірландським конфліктом, хоча б тому, що Донбас ніколи не був національною територією Росії. Але які уроки вирішення північноірландського конфлікту можна було вивчити Україні?

Квентін Олівер: Я перебуваю тут 24 години, тому я не маю уявлення, як це має бути. Я лише можу навести фразу президента Колумбії: «Нам потрібно проковтнути дуже багато жаб».

Останнi новини