Як повернути довіру між переселенцями та громадами, що їх приймають: дослідження

Українців можуть об’єднати три риси: патріотизм, довіра один до одного та працелюбність. Про це свідчить дослідження громад, які прийняли й опікуються побутом внутрішньо переміщених осіб під час повномасштабного вторгнення від БФ «Право на захист»* та дослідницької агенції Info Sapiens**.

Вони провели 1242 інтерв’ю з різними цільовими аудиторіями, вислухавши точки зору всіх учасників процесу інтеграції на новому місці. І помітили, що одна з цих трьох ключових характеристик переживає кризу, а саме — довіра, що особливо пов’язано з внутрішньою міграцією населення через активність бойових дій в окремих регіонах. Розповідаємо, чому ця тема як ніколи критично важлива та як повернути довіру між різними громадами всередині країни.

У чому проблема?

Станом на 5 грудня, за оцінками Міжнародної організації з міграції, по всій Україні переміщено 5,9 млн ВПО. Серед них 680 тисяч переїхали на нове місце перебування протягом останніх 30 днів — переважно зі східних (43 %) і південних регіонів (25 %). Попри ці разючі цифри, інтереси тих, хто переїжджає між громадами всередині країни, часто не є пріоритетними, адже ресурси громад обмежені.

Занепокоєння з приводу становища ВПО висловили й в Управлінні Верховного Комісара ООН з прав людини: «З 24 лютого ми зафіксували значне погіршення доступу до належного житла, соціального забезпечення та можливостей для існування для переміщених осіб, зокрема для людей і груп у вразливому становищі, включаючи людей з інвалідністю, ромів та людей похилого віку».

Особливої уваги потребують окремі вразливі верстви населення: люди з інвалідністю, матері з дітьми, малозабезпечені сім’ї, представники національних меншин. Кожна з цих груп має свої окремі потреби.

Коли виникає конфлікт

Побутує думка, що наразі про такі конфлікти не заведено говорити, і деякі респонденти дослідження все ж спершу соромилися про них розповідати. Більшість казали, що намагатимуться відчути себе на місці того, хто їх критикує та поставитися з розумінням, а також, що для них досить легко змінити свою узагальнену думку про певні категорії
населення. Проте непроговорені питання насправді лише загострюють ситуацію, адже формують більш стійкі стереотипи щодо інших груп — і їх потім складніше позбутися

Завдяки дослідженню, проведеному методом фокус-груп, було визначено основні зони конфліктів:

• через побутові питання;
• через емоційний стан;
• через культурні особливості, цінності;
• під час надання або прийняття допомоги.

Емоції, звісно, переважають. У тих, хто виїхав з зони активних бойових дій, втратив домівку чи близьких, пережив окупацію тощо, емоційне сприйняття війни буде відрізнятися від уявлення приймаючих сторін, які можуть не мати подібних потрясінь.

Через ситуації з високим рівнем стресу люди можуть недоречно проявляти свої негативні емоції: про такі випадки кажуть 58% ВПО, 59% представників приймаючих громад, 68% «репатріантів» та 74% рідних громад. ПТСР, провина вцілілого, емоційне вигорання, депресія — це все поширені під час війни стани, які часто викликають досить різкі негативні емоції стосовно інших груп. Чому ж саме ВПО часто стають учасниками цих конфліктів? Бо вони на культурному рівні можуть бути дещо іншими, і тут виникає чергова причина — через різні цінності та культурні особливості.

На першому місці ситуації, коли місцеве населення, яке відправляє своїх чоловіків на фронт, вважає, що приїжджі чоловіки «ховаються від військкоматів» (59%). Також гостро стоїть мовне питання (56% та 55% респондентів дослідження стикалися з тим, що їм важко спілкуватись українською чи, навпаки, неприємно чути російську).

Утім, ВПО розповідали, що навіть попри зручність говорити між собою російською мовою, з жителями приймаючих громад вони намагались здебільшого використовувати українську. Також цікавим досвідом для переселенців стало знайомство з локальною культурою різних регіонів України.

«Мова, все, що вони кажуть. Я половину не розуміла. Гуцульські весілля, то капець, як гуляють. Ціла книга, написана лише про весілля та обряди. Позитивно вразило, бо я такого не бачила. Що не слово, то неможливо зрозуміти. Ґазда – всюди використовують, мені подобається, але наполовину не розумію, коли швидко говорять. А вони нам кажуть, що у нас гарна українська мова, ми намагаємося», — розповідає вимушена переселенка, яка інтегрується на Прикарпатті.

І хоча внутрішньо переміщені особи теж вбачали культурну різницю між своїм рідним містом і приймаючою громадою, вони говорили про місцевий уклад скоріше з повагою, шаною й готовністю приймати нові для себе надбання. Цей факт теж працює на будування єдності й спільного розуміння національних особливостей.

«Козацький край, розмовляють українською, плекають традиції та історію. Люди виходять у вишиванках, на конях, є сувеніри – цікаво, є на що подивитися. А в селі то взагалі, люди відкриті, розкажуть і допоможуть. Мені подобається, багато людей порядних, хороших. В Черкасах люди добродушні й проукраїнські», – розповідає чоловік, який переїхав через війну.

Представники приймаючих громад розповідали, що захоплювались і надихались мужністю тих, хто був вимушений залишити свої домівки. Деякі переселенці їхали зі своїми домашніми улюбленцями, що також викликало жагу допомогти.

«Люди позитивні. Хоч вони пригнічені, що втратили все. Двоє діток, троє котів – не покинули своїх котів, як члени родини. Треба було знайти переноски. Мене вразило, що вони втратили дім, але врятували котів. Ми сиділи й плакали, допомагали грошима», — розповідають мешканки однієї з приймаючих громад.

Ще одна причина конфліктів — ВПО часто доводиться проживати виключно на соціальні виплати. За даними Національного інституту стратегічних досліджень, війна суттєво вплинула на здатність ВПО заробляти на життя, і станом на серпень 2022 року майже половина ВПО (47%) були безробітними; і 60% осіб, які до війни мали роботу, втратили її.

Але відсутність роботи не означає небажання її отримати та самостійно заробляти на життя. Дослідження БФ «Право на захист» та Info Sapiens показало, що наразі дуже складна ситуація з працевлаштуванням у громадах, що постраждали від бойових дій, великий рівень безробіття — «репатріанти» та місцеві жителі можуть не мати доходу взагалі. Одна з причин, про яку розповіли люди, полягає в тому, що не всі роботодавці хочуть брати на роботу ВПО, оскільки людина може раптово поїхати з міста.

Це часто породжує непорозуміння між приймаючими громадами та тими, хто втікав від воєнних дій. Наприклад, конфлікти, які виникають у ході надання або прийняття допомоги, коли виникає стереотип, ніби внутрішньо переміщені особи «наживаються» на гуманітарній допомозі.

Як зазначив один з учасників фокус-групи з приймаючої сторони:

«Гуманітарний туризм — люди ходять і набирають допомогу, надто багато вимагають деколи. Люди брали брендові речі й перепродували в інтернеті…».

Саме такі поодинокі ситуації створюють у суспільстві ілюзію того, що всі переселенці поводять себе так, хоча це повна неправда. Така стигма є надзвичайно шкідливою як для ВПО, так і для приймаючих громад. Переселенці не зможуть повною мірою довіряти людям, які хочуть їм допомогти, через упереджене ставлення. А приймаючі громади не зможуть довіряти ВПО через поширені стереотипи про них.

Як стати ближчими

По-перше, потрібна чітка й уніфікована стратегія роботи, аби всі громадські, благодійні, волонтерські організації, медіатори й фасилітатори, фонди, програми й проєкти мали одне чітке покрокове бачення інтеграції ВПО. Всередині самої волонтерської спільноти є чимало недовіри один до одного: через виснаження, брак досвіду чи волонтерів, які б закривали окремі задачі.

Дуже важливим фактором є довіра до благодійних організацій. Увесь гуманітарний сектор має постійно поліпшувати комунікацію. Налагодження співпраці між різними організаціями, які допомагають у громадах, збільшить ефективність та зміцнить довіру. Це буде сприяти прозорому обліку та звітності.

За підтримки Міністерства оборони України вже існують платформи, які прагнуть об’єднати всіх волонтерів України, однак вони ще не настільки поширені. На ІІІ Форумі з міграційного права заступниця Міністра соціальної політики Уляна Токарєва зазначила, що «у підтримці наших громадян дуже важливою є співпраця різних міністерств та відомств. В тому числі коли ми говоримо про соціальний захист людей, що переїхали з постраждалих територій. Це комплексний процес, в якому взаємодіють Мінсоцполітики, Мінреінтеграції, Міністерство охорони здоров’я, Мінекономіки, центри зайнятості, місцеві громади, неурядові організації тощо». І з цим важко не погодитися.

Оскільки багато конфліктів пов’язані з емоційною сферою, важливим блоком є психологічна підтримка, а саме підвищення рівня психологічних знань місцевих жителів, ВПО та «репатріантів», розуміння стресових та травматичних станів, отримання навичок першої психологічної допомоги та самодопомоги. За даними МОЗ, щонайменше 60% українців потребують психологічної підтримки через війну.

Щоб врегулювати питання безробіття серед ВПО, варто перевести питання в юридичну площину та створювати дієву й реальну дорожню карту з адаптації та інтеграції ВПО в приймаючих громадах, реалізація якої б дозволила переміщеним особам після певного часу почати жити самостійно. З іншого боку, ВПО мають бути забезпечені всіма правами, зокрема й при прийомі на роботу, щоб до них ставилися об’єктивно та без дискримінації.

А також медіація, просвітницькі програми, зміцнення ролі громадського сектору та культивування більшого взаєморозуміння. Про потребу бути корисними розповіли самі респонденти, які виступають у ролі представників приймаючих громад. Люди прагнуть допомагати і бачити у переселенцях своїх співгромадян, які потрапили у біду, а не людей, які відрізняються від них у культурному аспекті. Розуміння спільної проблеми — це перша засада єдності й зменшення кількості конфліктів всередині суспільства.

«Відчуття причетності до чогось доброго, я займаюся допомогою іншим. Надія, гуманність — люди мають одне одному допомагати незалежно від відмінностей. Це дає внутрішню енергію. Я багато чому навчився, те, що я роблю — люди це потребують», — говорить волонтер приймаючої громади.

Сподіваємося, шок від війни мине. І ми почнемо наново будувати українське суспільство — як ніколи патріотичне, працьовите та сповнене любові і довіри до своїх. І це стало можливо завдяки тому, що люди зустріли один одного в різних куточках країни й більше дізналися про те, який наш народ сильний, мужній і гостинний. Ці травмуючі процеси дали нам змогу збагнути, що мир в Україні залежить не лише від тих, хто захищає нашу землю на фронті, а й від людей в тилу, які готові зробити крок назустріч єдності.

---

* Благодійний Фонд «Право на захист» — одна з найбільших правозахисних та гуманітарних організацій в Україні. Команда з понад 900 спеціалістів у 20 регіонах працює заради того, аби захистити найбільш вразливі верстви населення під час війни.
**Дослідницька агенція Info Sapiens спеціалізується на проведенні досліджень громадської думки, поведінкових замірах та аналізі даних з вторинних джерел.