Наслідки масованого російського обстрілу Києва, Печерський район, 2 липня/Фото: Владислав Бундаш/Громадське радіо
Щодня стрічка новин майорить кадрами наслідків обстрілів, репортажами про життя на прифронтових територіях, евакуацію та події на фронті. Журналісти фіксують потенційні воєнні злочини росіян та те, як ми проживаємо цю війну. Це гігабайти інформації різного формату, які після того, як стають новинами, зберігаються на різних цифрових носіях. Що далі відбувається із цією інформацією?
Архів Війни, за підтримки Партнерства «За сильну Україну», провели вебінар, під час якого говорили про те, як журналістам безпечно зберігати цифрові матеріали про війну, та які технології існують для впорядкування інформації. Окремим фокусом стала розмова про принципи ефективного документування, а саме про те, як журналістські матеріали можуть перетворюватися на докази, придатні для правоохоронних органів і судів.
Також говоримо про потенційну роль цієї інформації у збереженні історії та меморіалізації.
Спікери: Олексій Сафонов, техлід, архітектор програмного забезпечення Архіву Війни / Ukraine War Archive та Арьє Мора, менеджер із адвокації ГО «Ukrainian Legal Advisory Group».
Модерувала вебінар Вікторія Єрмолаєва, журналістка та головна редакторка Громадського радіо.
Вікторія Єрмолаєва: Ми почуємо від наших експертів відповіді на важливі запитання для роботи медіа в умовах воєнного часу в Україні. Ми поговоримо про те, як зберігати інформацію безпечно. Ми обговоримо значення матеріалів журналістів для міжнародного правосуддя, доказову цінність матеріалів і взаємодію із правоохоронними органами, а також — конкретні технології для впорядкування.
Скажу з власного досвіду, з досвіду Громадського радіо, що тематика цього вебінару дуже важлива, і цю інформацію журналістам, редакторам, медіаменеджерам треба завжди враховувати й тримати у фокусі.
Наприклад, на початку повномасштабного вторгнення, коли окупанти вже зайшли у Київську область, ми евакуювали нашу редакцію, і нам довелося терміново переносити наше ефірне мовлення зі студії на Хрещатику на віддалений формат роботи.
І так сталося, що через нашу непідготовленість з технічного боку ми втратили велику частину наших архівних матеріалів, що стосуються початку повномасштабного вторгнення: перші етери, перші включення, свідчення очевидців, людей, які потрапили в окупацію. Також інформацію із різних регіонів за березень, квітень, травень, червень 2022 року. І це наш величезний біль, тому що і досі до нас час від часу звертаються документалісти, режисери фільмів, правозахисники, деякі правоохоронні органи — з проханням надати ту чи іншу частину етеру чи інформацію про те, як із нами взаємодіяли люди на початку повномасштабного вторгнення.
І ми, звісно, кажемо, що у нас цього немає. Це наш великий біль, тому що це не тільки інституційна пам’ять про те, що ми робили на початку війни, а й частина тих доказів, свідчень, які можуть використовувати інші організації. Тому те, що ми зараз почуємо, дуже важливо.
Очевидно, що медіа в Україні мають бути готові до абсолютно будь-якого сценарію. Тож перше запитання — про те, як зберігати свої матеріали, свої архіви безпечно, щоб бути точно впевненими, що вони не зникнуть.
Олексій Сафонов: Моя доповідь буде розбита на кілька частин. Спочатку проговоримо те, як зберігати матеріали безпечно, і взагалі — що робить матеріал доказом і як це можна зберегти. Гарно знятий матеріал без належної методології зберігання, на жаль, може не стати доказом і взагалі надійним свідченням історії, якому можна довіряти.
Тому тут важливо застосувати певні заходи, і зараз трохи розповім, які — базуючись на нашому досвіді й на загальних світових практиках.
По-перше, хотів сказати, що матеріал, який існує в єдиному екземплярі, вже наполовину втрачений. І звідси перше правило.
Це правило 3-2-1. У нас є оригінал, який ми зняли — скажімо, він лежить на камері, і нам треба зробити з нього три копії. Дві з цих копій мають знаходитися на двох різних носіях, бажано різного типу. А одна копія — десь поза вашим містом або країною. Це можуть бути різні носії: зовнішні диски, network-attached storage, а також «хмара». Трохи пізніше я розповім, у чому між ними різниця і що найкраще.
Оригінал, який ми зберігаємо, — це недоторканий матеріал: ми з ним нічого ніколи не робимо. Для щоденної роботи ми використовуємо стиснуті proxy-версії цього оригіналу і працюємо з ними. Оригінал відкладається і забезпечує доказовість нашого матеріалу.
Такий підхід — розділення на оригінали й копії — також допомагає прискорити роботу з файлами, тому що proxy-копії зазвичай менші за розміром, їх легше передавати, з ними легше працювати, вони займають менше місця. Це також допомагає уніфікувати тип медіа: якщо, наприклад, у вас RAW-фото чи відео з професійної техніки, їх неможливо просто так відкрити будь-яким пристроєм, а proxy-версія, конвертована в MP4 (для відео) або JPG (для фото), легко доступна для будь-якого плеєра — можна відкрити з телефона чи будь-якого іншого пристрою. До того ж це зменшує кількість інструментів, потрібних для роботи з proxy-матеріалом.
Далі — правило 3-2-1 бажано автоматизувати, щоб воно не покладалося на людські дії, тобто щоб копіювання відбувалося автоматично, незалежно від того, чи хтось забув зробити копію. Бажано, щоби файли автоматично вивантажувалися у хмару або синхронізувалися.
У нас був випадок, коли матеріал партнера зберігався в одній копії на зовнішньому диску, і це майже призвело до втрати матеріалу через те, що диск вийшов із ладу. Тож тут важливо стежити за резервуванням.
Бажано, щоб усі носії, на яких зберігається матеріал, були зашифровані — чи то жорсткий диск, чи хмара, чи зовнішній пристрій, чи внутрішнє сховище ноутбука. Бажано, щоб у разі неавторизованого доступу, втрати ноутбука чи диска дані залишалися захищеними. Якщо є опція обрати шифрування — краще обрати, тому що інакше співробітники дата-центру можуть мати доступ до ваших матеріалів. У звичних хмарних сервісах (Google Drive, iCloud) шифрування зазвичай увімкнене за замовчуванням.
Також важливо керувати доступом до матеріалів, якщо вони зберігаються у хмарі чи на офісному NAS: треба розподіляти права доступу, щоб точно відстежувати, хто і коли мав доступ до матеріалу і що з ним робив — щоб не було ситуації, коли через один акаунт доступ мають 10 людей.
Дуже важливий момент — перевірка цілісності матеріалів, бо незалежно від типу носія файли мають тенденцію псуватися із часом. У цифровому світі це називають «бітрот» (bit rot) — коли файл поступово втрачає окремі байти. Тому час від часу варто верифікувати, чи копії відкриваються і чи вони збігаються одна з одною.
Важливо пам’ятати: немає єдиного надійного носія для зберігання даних. Кожен носій має свій ресурс і з часом може псуватися. Для жорстких дисків орієнтовний термін зберігання — 10–20 років, для твердотільних (SSD) — може бути лише кілька років. Тобто якщо диск просто лежить на полиці, через 5 років дані на ньому можуть бути пошкоджені або втрачені.
За надійністю можна розподілити так:
Останній варіант — депонування копії у третьої сторони, тобто передача копії надійному архіву чи організації на зберігання. Це водночас і позарегіональна копія (як у правилі 3-2-1), і незалежний свідок того, що матеріал існував у такому вигляді на таку-то дату.
Ланцюжок зберігання (chain of custody) можна визначити чотирма пунктами:
Криптохеш-сума — один із найважливіших елементів, який допомагає підтвердити, що це саме оригінальний файл. Коли ми скопіювали файл із камери, порахували його хеш-суму і зберегли її окремо від самого файлу, ми завжди можемо повернутися й порівняти: чи файл не змінився, чи не пошкодився, чи не був відредагований.
Четвертий пункт — незмінність. Важливо зберігати першу копію недоторканою, тому що це в поєднанні з іншими елементами дозволяє підтвердити: файл дійсно оригінальний, невідредагований, і може слугувати доказом у справах.
Кілька практичних порад:
Арьє Мора: Можна сказати, що стрибок уваги до питання документування був значним саме після повномасштабного вторгнення.
Хронологія збройного конфлікту була різною, але найсвіжіший досвід — саме після повномасштабного вторгнення, коли почало з’являтися дуже багато матеріалів і одразу виникло розуміння, що вони можуть бути не лише корисними для висвітлення подій чи адвокації, а й потенційно стати інструментом для притягнення до відповідальності, забезпечення правосуддя і захисту постраждалих від війни.
У нашій організації, Ukrainian Legal Advisory Group, юристи представляють постраждалих у судах і бачать, як різні докази обробляються й використовуються національною системою. Ми також аналізуємо цей простір і протягом останніх років, зокрема після повномасштабного вторгнення, разом із партнерами (зокрема організацією Witness) працювали над посиленням спроможностей тих, хто задіяний у документуванні — зокрема журналістської спільноти й професійних фотографів, — щоб зрозуміти, як робити це так, щоб сприяти правосуддю.
Часто, коли створюються журналістські матеріали — відеорепортаж, інтерв’ю, фото, — їхня первинна мета не полягає у документуванні порушень; це відбувається у рамках звичайної журналістської роботи чи висвітлення подій. Це нормально, тому що різні люди підходять до фіксації з різних позицій. Але якщо ми хочемо, щоб ці матеріали з більшою імовірністю сприяли правосуддю, варто за можливості включити в робочі процеси певні правила чи «фільтри», які наблизять цю роботу до стандартів документування порушень.
Важливо: ці правила не покликані замінювати основні завдання журналістів. Вони — спосіб подивитися, що можна вписати в роботу без шкоди для пріоритетних завдань.
Мета — побудувати процес так, щоб зібрана інформація допомогла правосуддю у розслідуванні злочинів чи порушень законів і звичаїв війни. Не кожен матеріал стає обов’язковим доказом, але він все одно може мати значну цінність, оскільки механізми, у яких ці матеріали розглядаються, можуть бути різними.
Аль-Махді — учасник збройного угруповання, причетний до системного руйнування об’єктів культурної спадщини та релігійних споруд у Малі. Одним із визнаних важливих внесків у цій справі стали репортажі національних і міжнародних знімальних груп: під час зйомок вони фактично зафіксували дії учасників угруповання у реальному часі або невдовзі після подій, а також хронологічний порядок цих подій.
Ці матеріали допомогли верифікувати інші докази, а також містили фрагменти інтерв’ю, у яких учасники угруповання визнавали свою причетність до цих операцій. Зрештою це посприяло доведенню провини високопоставленого представника угруповання, яке діяло у Тімбукту.
Цей приклад добре ілюструє: рідко один доказ вирішує справу — зазвичай це комбінація різних елементів, зокрема контекстуальної інформації, яка не доводить злочин прямо, але пояснює обставини. Це особливо важливо для доведення командної відповідальності — не лише факту вчинення злочину, а й зв’язку між інцидентом і причетністю конкретної особи чи керівництва.
Докманович був одним із лідерів місцевої влади у Вуковарі (Хорватія) і звинувачувався у причетності до масового вбивства на фермі Овчара неподалік Вуковара у 1991 році. Одна з ліній його захисту полягала в тому, що “він взагалі не перебував у тому місці й не міг бути причетний до подій”, та надали відео, що нібито підтверджувало його версію — на ньому видно, як Докманович їхав у напрямку від ферми.
Декілька років потому, під час розгляду справи у МТКЮ, слідчі провели експеримент — вони зняли аналогічне відео, яке допомогло довести протилежне: через аналіз тіні від дерева на дорозі , зафіксованої в кадрі, стало можливим встановити, що описані ним обставини поїздки не відповідали дійсності — насправді він зробив розворот, і рухався не від, а до місця вчинення злочину.
Вирок Докмановичу так і не винесли через те, що він вчинив самогубство за декілька днів до оголошення рішення. Однак відео і аналіз дерев, які сторона обвинувачення зробили 6-7 років потому, допомогли спростувати «алібі» підозрюваного і пролити світло на те, що справді відбулось у 1991 році.
Це підводить до питання: яким має бути документування і чому важливий ланцюжок зберігання доказів? Розслідування доказів у кримінальних провадженнях — на національному й міжнародному рівнях — вимагає, щоб задокументована інформація була надійною: її можна перевірити, вона автентична, і можна продемонструвати ланцюжок зберігання — хто і коли мав до неї доступ, і чи вона була змінена.
Інформація також має містити релевантні дані та відповідати певним стандартам поводження із постраждалими, зокрема принципу «не нашкодь» — від цього залежить, наскільки суд чи орган досудового розслідування зможе довіряти цим матеріалам.
Якщо говорити про мінімізацію шкоди при взаємодії з постраждалими, ключовий базовий аспект — поінформована згода: людина має розуміти, що з нею відбуватиметься, які теми обговорюватимуться, чи погоджується вона на передачу інформації третім особам, чи на використання її в інших цілях. Існують різні чек-листи поінформованої згоди — ними можна поділитися окремо.
Навіть якщо відкласти етичний аспект (турботу про постраждалих), брак поінформованої згоди сам по собі іноді унеможливлює використання зафіксованої інформації, оскільки міжнародні стандарти враховують ці аспекти.
Міжнародний кримінальний суд не любить, коли зі свідками чи потенційними свідками спілкується багато людей до нього, з двох причин: ризик ретравматизації (людина щоразу переживає ті самі події) і ризик суперечливих версій історії через численні повторні розповіді. Тому МКС у своїх рекомендаціях для організацій громадянського суспільства радить проводити так зване «поверхневе інтерв’ю» — попереднє опитування, яке дає людині можливість розповісти історію, але без заглиблення.
У реальних умовах роботи, особливо журналістської, не завжди можливо забезпечити такий рівень взаємодії. Але корисно принаймні уточнювати, чи ця інформація вже була кимось зафіксована раніше, чи проводив хтось інтерв’ю із цією людиною — це допомагає зрозуміти, чи варто проводити ще одне інтерв’ю, і як скоригувати його план.
Принцип спіральної зйомки — крупний, середній і загальний плани:
Приклад: якщо знімається руйнування музею, який зовні не виділяється серед інших будівель, крупний і середній плани таблички, що вказує на статус установи (музей, пам’ятка культурної спадщини тощо), допомагають ідентифікувати об’єкт не просто як пошкоджену будівлю, а як об’єкт із окремою цінністю. Для цього потрібно зафіксувати і табличку крупним планом, і те, що вона розташована саме на пошкодженій будівлі.
Хорошою практикою є фіксація місця події у форматі 360° — зйомка з чотирьох різних кутів, щонайменше по 10 секунд з кожної точки, щоб потім можна було відтворити повну картину та встановити розташування людини, яка знімала, і співвідношення різних частин відео.
Не всі рекомендації застосовні до звичного репортажу — план зйомки часто цього не передбачає. Але можна подумати, чи можливо підкоригувати роботу до певної міри або паралельно дозняти матеріал, який не увійде в публікацію, але може бути переданий органам чи організаціям громадянського суспільства для сприяння розслідуванню.
Приклад: використання фішай-об’єктива
На тренінгах із професійними фотографами, які часто опиняються на місцях подій одними з перших, порушувалося питання використання спецефектів — наприклад, об’єктива «фішай» (fisheye). Це підсилює драматичний ефект фотографії, але з точки зору доказової цінності фотографія із фішаєм і без нього суттєво відрізняється, бо фішай викривлює пропорції та розташування об’єктів.
Тому в ідеалі варто зробити дві фотографії — одну з фішаєм, іншу без нього, — щоб мати матеріал, що містить надійнішу й релевантнішу інформацію.
Вікторія Єрмолаєва: Пригадую ситуацію, коли до нас звернулася Кримська прокуратура і почала розслідування через коментар людини з Криму, яка розповіла про переслідування. Ця новина стала неочікуваним приводом для того, щоб правоохоронні органи зацікавилися кейсом. Це показує, чому медійникам важливо розуміти, для чого вони роблять свою роботу — ви ніколи не знаєте, який саме кадр чи інтерв’ю стане базою для розслідування чи доказом у справі.
Арьє Мора: Інформація, зафіксована журналістами, може стати корисною для різних механізмів: через подання заяви про вчинення злочину, або бути затребуваною пізніше в рамках кримінального провадження, якщо слідчі бачать, що матеріали були опубліковані. Журналістська робота може бути сильним помічником у розслідуваннях, але водночас іноді слідчі покладаються на публічно доступні матеріали як спосіб отримання доказів без належної перевірки їхнього походження.
Із позиції юристів, які представляють постраждалих і прагнуть побудувати якомога сильнішу справу, важливо усвідомлювати правило безпосереднього дослідження доказів — вимогу Кримінального процесуального кодексу, за якою слідчі мають самостійно досліджувати й збирати докази. Тому інформацію, отриману від третіх осіб (зокрема журналістів), іноді важко долучити до кримінального провадження, або згодом виникають питання щодо її надійності та допустимості. Головний орієнтир — чи посилюють наші дії спроможність системи правосуддя загалом, а не заміщують її роботу.
Інформацію до МКС можна передати через подання за статтею 15 Римського статуту (submissions) або через безпосередню взаємодію з розслідувачами Офісу прокурора МКС. Офіс прокурора МКС насамперед рекомендує подавати інформацію через ресурс OTP-Link.
Наразі ключові пріоритети МКС у розслідуванні щодо України (станом на момент вебінару) — це атаки на об’єкти критичної інфраструктури, незаконна депортація дітей, а також порушення у місцях утримання (по цьому напрямку ще не було ордерів). Це не означає, що іншу інформацію не варто надавати — просто вона може не бути в негайному пріоритеті.
Окрім судових механізмів, існують механізми моніторингу — наприклад, Моніторингова місія з прав людини, Незалежна комісія з розслідування щодо України, створена на основі ООН (так звана COI). Навіть якщо вони не призводять до вироків, вони фіксують порушення і формують звіти, які потім використовуються стейкхолдерами на різних рівнях — зокрема на адвокаційних заходах та майданчиках міжнародних організацій, а також механізмами правосуддя.
Олексій Сафонов: Розповім не так про самі продукти, як про підходи й методології, які допоможуть зрозуміти, який матеріал у нас є, і працювати з ним — аналізувати й швидко знаходити потрібне.
Найдешевший спосіб організації — правильне найменування документів, файлів і папок. У назву файлу можна закладати інформацію: коли знято, де, яка подія, хто автор. У розширеному варіанті можна додати ID файлу для індексації у базі даних — тоді можна працювати не з самим файлом, а з описом і метаданими про нього. Структура директорій може будуватися за типом файлів, роком, автором тощо.
Метадані можна поділити на:
Важливий стандарт документування — Berkeley Protocol (частину його принципів раніше згадував Аріє). Це методологія збирання і зберігання даних для подальшого використання у розслідуваннях, яка описує принципи об’єктивності, безпеки тощо, не прив’язуючись до конкретних технологій. Ми використовуємо його у своїй роботі. Протокол Берклі містить рекомендації саме щодо документування на основі відкритих джерел.
Протокол описує, зокрема, важливість ланцюжка зберігання і відтворюваності — тобто якщо всі етапи належно задокументовані, будь-хто, повторивши ці самі кроки, може дійти до того ж висновку, що і ми, щодо зібраного матеріалу.
Олексій Сафонов: Я би радив поєднувати обидва. Мінімум — узяти перший рівень, а з другого рівня варто хоча би рахувати хеш-суми — це нескладна процедура, якщо один раз її освоїти. Також дуже корисно взяти собі методологічні принципи з Berkeley Protocol — вони працюють не лише на технічному рівні, а й у питаннях взаємодії зі свідками та правових стандартів зйомки.
На практиці описові дані, що надходять із різних джерел, часто не структуровані й не уніфіковані — наприклад, в одній колонці таблиці можуть бути різні варіанти запису одного й того самого («чоловік», «муж» тощо), що ускладнює пошук і фільтрацію.
І наостанок: важливо фіксувати хеш і метадані одразу при першому захопленні матеріалу, щоби потім можна було порівняти з оригіналом.
Вебінар відбувся за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.