Як живуть українці, звільнені під час обміну наприкінці грудня

Як живуть українці, звільнені під час обміну наприкінці грудня

11 лютого Міністерство у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій і внутрішньопереміщених осіб опублікувало дані про те, що всі колишні бранці бойовиків, звільнені 29 грудня, отримали пропозиції роботи і житла й частина вже почала нове життя на підконтрольній Україні території.

Однак, журналісти з’ясували, що частина бранців досі не має ані грошей, ані документів, роботи та навіть даху над головою.

Громадське радіо поспілкувалося із колишніми бранцями про те, з якою реальністю стикнулися вони, звільнившись із полону.

Вечір неділі. Із Володимиром зустрічаємось біля гуртожитку в одному зі спальних районів столиці. Чоловік запрошує всередину. При вході вахтерка у невеликій кімнаті зацікавлено дивиться серіал. Сторонніх помічає не одразу. Підходить до зошита й не відриваючи погляду від телевізора вписує дані відвідувачів. 

— Ми тут живемо лише три дні, тільки почали обживатися, — каже Володимир. У цьому гуртожитку він мешкає із своєю коханою. 

Вони обоє колишні бранці бойовиків. 

Володимир і Валентина/Фото з особистого архіву пари

Володимира Данильченка затримали в травні 2017-го в окупованому Луганську й незаконно звинуватили в участі у диверсійно-розвідувальній групі СБУ. У неї увійшли 16 українців, які нібито «здійснювали теракти», а також буцімто причетні до вбивства «начальника управління народної міліції ЛНР» Олега Анащенка. За це у червні 2019-го «воєнний суд ЛНР» відправив українців за ґрати на терміни від 11-ти до 20-ти років.

Валентину Єременко затримали в окупованому Луганську у вересні 2017-го, коли з грішми приїхала купувати квартиру. 

В обох конфіскували усі документи: від паспортів до дипломів. 

«Спецслужби російські і так званих «ЛНР» вилучили у мене все, що лише можна було. У Валі конфіскували не лише документи, але й житло, цінності, все аж до білизни», — розповідає Володимир й запрошує зайти у кімнату.

Пара лише почала обживати нове помешкання. Посередині ліжко із двох зсунутих маленьких гуртожитських ліжок. Поряд шафа, два стільці і стіл, накритий скатертиною. На підвіконні — букет тюльпанів. 

«Коли нас сюди привезли, в нас було лише два ліжка, два стільці і стіл. Більше не було нічого: ні тарілок, ні сковорідок. Нам дали продукти, наприклад, яйця, але ми навіть не мали на чому їх підсмажити чи зварити. Із цим мінімально допомогли благодійники», — каже Володимир.

Грошей, щоб придбати необхідні у побуті речі, пара не має. Як і рідних та друзів на підконтрольній Україні території, які могли б допомогти адаптуватися до мирного життя. 

Володимир і Валентина повернулися в Україну 29 грудня 2019 року. Тоді відбувався останній великий обмін утримуваними. Із в’язниць самопроголошених «республік» звільнили 76 українців. Бойовикам передали 127 людей.

Саме під час обміну, коли намагалися підтримувати одне одного, Валентина та Володимир закохалися. 

Фото: Анастасія Горпінченко/Громадське радіо

Після обміну всіх колишніх заручників відправили на лікування у «Феофанію», а згодом в госпіталь «Лісова поляна» у Пущі Водиці під Києвом.

«Нам сказали: «Ви маєте право пробути тут 18 днів». Але оскільки ми всі потребуємо житла, то нам сказали: «Вам продовжать ще на 10 днів термін перебування», — пригадує Валентина. 

«Мені нікуди іти»

Головне питання, яке виникло після обміну: де житимуть колишні полонені, коли доведеться залишити лікувальні заклади.  

Вирішувати проблему взялося Мінветеранів.

«Були моменти, коли вони приходять і запитують: 

— Є люди, яким немає куди їхати?

— Так, є, — відповідаємо.

— Чудово, ми працюватимемо над цим. 

От працювали, працювали, допоки не настав день виписки. Кажуть: 

— Завтра вас виписують. Ви знаєте про це? 

— Знаю.

— Куди ви будете їхати? 

— Супер, чудово! Я ще не знаю, але подумаю над цим, — відповів їм з іронією.

Я дійшов майже до адміністрації президента, я дзвонив їм і казав: «Друзі, треба щось вирішувати: мені нікуди йти, в мене немає грошей на проїзд, в мене немає грошей на житло, в мене немає нічого, немає родичів тут», — пригадує Володимир.

Відтак, до останнього не розуміли, де житимуть. 

«Ми стояли в холі і деякі просто заявляли, що ми «безпритульні». Ми реально були «безпритульними».  Ми дзвонили у дзвони, бо ніхто нічого не хотів робити. Дехто збирався в наметах жити, чи на залізничному вокзалі. Ми сказали, що підемо на Банкову, поставимо намети і будемо жити там.  Більше у нас варіантів не було», — пригадує Валентина. 

Згодом у Мінветеранів таки знайшли парі та іншим бранцям гуртожиток. 

Валентина і Володимир, як молода родина, живуть в кімнаті вдвох. Всі інші — учотирьох чи інколи уп’ятьох.  

«Ми хотіли би, щоб це був не гуртожиток, не камера. Проживши три роки у камерах, там, де 5 людей, 32 людини — це дуже психологічно вбиває. І знову жити в камері там, де багато людей», — розповідає колишній бранець. 

«Все спільне» 

Анастасії 72 роки. Бойовики утримували її з лютого 2018 року. Схопили, бо розклеювала на сусідньому будинку листівку із написом «Донбас, вставай! Росія тебе зрадила! Обирайте майбутнє, вибирайте Україну!». 

Спершу, за словами жінки, їй інкримінували 13 статей. «Судили» за шістьма: нібито «зрада батьківщини», «шпигунство», виробництво  вибухових речовин, порушення цілісності так званої «ЛНР» й розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Фактично, за свою проукраїнську позицію жінку незаконно «засудили» до 16 років за ґратами. 

Фото: Анастасія Горпінченко/Громадське радіо

«Я зараз перебуваю у друзів, які мною опікуються», — починає свою розповідь про життя після звільнення Анастасія. 

Коли термін перебування у госпіталі «Лісова поляна» завершився, колишню утримувану переселили у гуртожиток. 

«Нас в кімнаті живе троє жінок, які були звільнені з полону і одна жінка, яка, як нам сказали, перебуває у лікарні. Нам дали продуктів, ми готуємо собі, там є посуд якийсь. Все так, як у гуртожитку, все спільне», — зазначає колишня бранка.

Окрім неї, у гуртожитку ще 13 колишніх незаконно утримуваних. Скільки перебуватимуть на новому місці не знають.

«У вівторок цей гуртожиток передають в інше відомство. Окрім того, нам сказали, що першого березня відключать світло за несплату. Тобто виходить, що ми тут будемо до першого березня, а там куди хочете», — розповідає Анастасія. 

Схожа ситуація у Володимира та Валентини. Пара уклала договір на проживання у гуртожитку на три місяці. Що буде далі? Не знають. Окрім того, поки не зрозуміло, як бути із оплатою житла, адже ні грошей, ні документів, ні роботи не мають. 

«Ця кімната коштує півтори тисячі плюс комунальні послуги. Щодо оплати ми звернулися до «Восток SOS». Нам сказали, що можуть допомогти, але поки не впевнені у цьому на 100%», — каже Валентина. 

У Валентини, в додаток, проблеми зі здоров’ям. Жінка потребує лікування і знеболювальних. Анастасія також. Незадовго до виписки вона знепритомніла й травмувала спину. 

«Мені в «Лісовій поляні» не зробили рентген. Була в суботу з Міністерства людина, каже: «Вам все зробили в «Лісовій поляні». У вас все гаразд». А я не можу ні повернутися, ні кашляти через різкий біль», — запевняє вона. 

«Ми не можемо вічно тримати людей»

«Надали усю необхідну допомогу», — так ситуацію описує головна лікарка «Лісової поляни» Ксенія Возниціна. Каже, що після того, як Анастасії стало зле, її оглянув черговий лікар, надав допомогу і вніс записи в історію хвороби. 

Фото: Ярослав Москаленко

Від початку січня заклад прийняв 40 колишніх бранців.

Возниціна розповідає, що співробітники госпіталю створили окрему волонтерську кімнату, де приносили одяг, речі, смаколики для звільнених. Благодійна організація «Блакитний птах» зібрала 20 тисяч гривень на ліки, яких немає у закладі. Окрім того, домовлялися про лікування чи операції для пацієнтів в інших установах.

Однак довше передбаченого утримувати людей у «Лісовій поляні» не могли.

«Ми, як лікувальний заклад, не можемо тримати людей вічно. Нашим завданням було їх обстежити і полікувати. Ми свою функцію, яку могли, виконали. Вони у нас лежали не 14-18 днів, як зазвичай, а ми домовилися, що до 30-ти днів ми можемо їх тут тримати. Далі ми вже не мали такої фізичної можливості. Госпіталь всеукраїнський і скерування сюди отримують щокварталу люди з усіх куточків України. На сьогодні госпіталь повний. Тут лежить 200 людей», — каже головна лікарка. 

Ксенія Возніцина Фото: Ірина Саєвич/ Громадське радіо

Нині у госпіталі перебувають двоє колишніх бранців. Попереду у них ще тиждень лікування.

«Не всі визначилися, чого вони хочуть»

У навушниках і з широкою усмішкою. Із Сергієм Робаком зустрічаємось у холі госпіталю. Поки ветерани грають у настільний теніс і більярд, Сергій багато жартує. 

— Ви вже знаєте, де житимете після госпіталю?

— У мене ще є тиждень у «Лісовій поляні». Я маю масу часу, щоб подумати.

Сергій Робак Фото: Ірина Саєвич/ Громадське радіо

До війни чоловік жив у Торецьку на Донеччині. Та 2 грудня 2017-го Сергій зник поблизу блокпоста у Ленінському районі окупованого Донецька. Увесь цей час чоловіка утримували за ґратами. Його звинувачували у нібито шпигунстві на користь України. У квітні 2019 року Сергія незаконно засудили до 12 років ув’язнення. 

Увесь час до обміну, навіть на відстані, чоловіка підтримували рідні, тож і зараз, повернувшись на підконтрольну Україні територію, не боїться, що залишиться без підтримки. 

«У кожного з нас індивідуальна історія. Я той, у кого є якісь знайомі і документи. Мене зустрічали в аеропорту. Але є люди, яких звільнили з полону і вони стикнулися із такою реальністю, у якій їм не було куди піти. Комусь було, а комусь справді не було куди», — каже Сергій. 

За його словами, представники Мінветеранів почали пошук житла ще у «Феофанії». 

«Надмірних ілюзій не було. Нам одразу дали зрозуміти, що квартири ніхто нікому дарувати не буде. Є те, що є. Щось таки запропонували, починаючи від будиночків з пічним опаленням десь на Волині. Утім ці пропозиції не відповідали очікуванням багатьох. Треба намагатися піклуватися про себе самостійно. За два місяці у «Феофанії» і тут можна було спробувати щось знайти. Хоча б обдзвонити всіх родичів, які перебувають на підконтрольній Україні території і запитати, чи вони можуть чимось допомогти. Але, з іншої сторони, багато хто ще не визначився, чого б вони хотіли: де жити, чим займатися. І це абсолютно зрозуміло, звинувачувати когось за це не можна», — каже колишній бранець. 

«Усім запропонували варіанти, але не всім вони сподобались»

11 лютого у пресслужбі Міністерства у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій і внутрішньопереміщених осіб повідомили, що усім 64 цивільним, які були звільнені, надали лікування і юридичну допомогу. 

  • 25 людям організували відновлення паспорта громадянина України;
  • 12 особам відновили водійське посвідчення;
  • 5 людей проконсультували щодо поновлення або вступу до вишів;
  • 1 людина проходить курси підтвердження кваліфікації лікаря;
  • 43 особам надали пропозиції працевлаштування;
  • 25 людям надали декілька пропозицій місць проживання.

«Усім, абсолютно всім, було запропоновано або місце проживання, або і місце проживання, і робота. Не всім подобається, бо виявляється, що всі хочуть жити в Києві і обов’язково в найкращих умовах, і обов’язково безкоштовно. Тому часто виникають питання, коли очікування у людей неймовірні, а фактична можливість — менша, тому з’являється незадоволеність. Ми намагалися для кожного підібрати той варіант, який для нього був би комфортним», — каже начальник управління Мінветеранів Сергій Мокренюк. 

Пояснює, що Міністерство не надає житло, а лише шукає найвигідніші пропозиції і пропонує їх ексбранцям. Зокрема, Мінветеранів звернулося до обласних адміністрацій, підприємств, які можуть надати роботу із житлом й залучило свої регіоналі сектори. 

За даними Мінветеранів, колишнім утримуваним надали понад тисячу пропозицій житла, зокрема, у Дніпропетровській, Запорізькій, Волинській, Хмельницькій, Донецькій, Вінницькій областях. Частина людей зголосилася на пропозиції, частина знайшла житло самостійно, ще частину поселили в гуртожитки.

«Нам дозволили, на щастя, щоб вони проживали у цьому гуртожитку безкоштовно, але це на той час, поки їм не будуть надані всі необхідні послуги. Після цього вони мають переїхати в інше місце», — пояснює чоловік.

Зокрема, після того, як знайдуть роботу.

Замкнене коло 

На три дні у «Лісову поляну» приїжджали представники Центру зайнятості: з‘ясовували освіту, досвід роботи й побажання бранців. Допомагали скласти резюме й запропонували варіанти.

Фото: Ірина Саєвич/Громадське радіо

«Мені пропонували роботу.  Мені 72 роки і кажуть: «Ви підете працювати?». Я кажу: «Та ні, я вже своє відпрацювала. Хіба що ви надасте роботу за спеціальністю. А так я не піду працювати». Сказали, що такої роботи у нас немає», — каже Анастасія Мухіна.

Ні Сергію, ні Володимиру варіанти роботи теж не підійшли. Знайшли її самостійно. Втім, частина колишніх бранців таки скористалися пропозиціями. 

«Якщо той самий охоронець у супермаркеті — 10-12 тисяч, але з гуртожитком за три тисячі, то на перший період, я вважаю, що це нормально. Це краще, ніж нічого. І ти вже соціально адаптуєшся», — каже Сергій.

«Зарплати у 5-10 тисяч гривень не вистачить для життя у Києві. Мені запропонували роботу за 10 тисяч, я сказав: «Дякую друзі». Відмовився і знайшов кращу роботу», — розповідає Володимир. 

Однак працювати зараз чоловік не може, бо не має документів. Їх досі виробляють. 

«Ми зараз не маємо грошей навіть на те, щоб вирішувати якісь бюрократичні питання з документами. В нас банально немає грошей, щоб кататися туди-сюди навіть на місцевому транспорті», — каже Володимир. 

Це ще одна проблема, з якою стикаються колишні бранці, коли повертаються до мирного життя — відсутність бодай кишенькових грошей і зв’язку.

Перші кошти — це по 200 гривень, а також телефони бранці отримали від волонтерів. 

«Ці 200 гривень я витратив на проїзд. Пам’ятаю, поїхав у ПриватБанк перевипустити картку і дізнався, що мої рахунки заарештовані, бо я був підприємцем і єдиний соціальний внесок не платив упродовж тих років, поки був у полоні. Коли повернувся, виявилося, що ще винен державі не малі гроші. Але я дуже вдячний двом людям із одного міністерства, які врегулювали це питання найкращим чином. Словом, без цих коштів, я б і цього питання не вирішив, бо просто не мав би за що дістатися до банку», — говорить Сергій.

На майбутнє, чоловік радить одразу на наступний день після обміну видавати колишнім бранцям хоча б трішки кишенькових і телефони. 

Зміна підходу

«Забезпечувати кишеньковими грішми і телефонами — не компетенція Мінветеранів», — каже Сергій Мокренюк. Як і займатися паспортами, адже це сфера відповідальності Державної міграційної служби, а ще пошуком роботи — це завдання Мінсоцполітики і Центрів зайнятості:

«Ми вже розробили зміни до відповідних порядків взаємодії, для того, щоб на майбутнє чітко прописати алгоритм, яка інституція за що відповідає і як вона це здійснює. Ми це описуємо і  прямо зараз готуємо зміни до відповідної постанови Кабінету Міністрів».

Зміни внесли і до процедури отримання колишніми бранцями грошової компенсації у 100 тисяч гривень. 

«Усі попередні обміни під кожного зі звільнених готували окрему постанову, у якій писали: «Звільненим 24 грудня виплатити 100 тисяч». Ми пішли іншим шляхом. Наприкінці грудня ми змінили основну постанову і написали, що всі, кого звільняють надалі мають право отримати 100 тисяч гривень. Окрім тих, хто вчиняв злочини проти основ державної безпеки і оборони. Ті, хто були звільнені 29 числа мають можливість звернутися до комісії, подати документи і комісія розгляне їхній запит. Якщо вони відповідають тим критеріям, які я назвав, то їм виплатять по 100 тисяч гривень», — говорить чиновник.

Наразі комісію лише формують. Цей процес, за словами Мокренюка, триватиме декілька днів. До її складу увійдуть представники понад десяти органів влади.

Водночас, самі колишні бранці намагаються самостійно адаптуватися до мирного життя. Свої мрії про майбутнє бережуть у таємниці, мовляв, це те, що вони до деталей обдумували роками, поки перебували в ув’язненні. Тепер же хочеться не мріяти чи говорити про це, а діяти. Потрібно лише хоча б трішки «ґрунту під ногами».

 

Останнi новини