Олег Климчук: Тарасе, сьогодні ви старший лейтенант, офіцер мінометної батареї 1 окремого штурмового батальйону імені Дмитра Коцюбайла. Вам неповних 30 років, і ви вже ось 10 років у військовому однострої, від літа 2014-го.
Ви були студентом першого чи другого курсу, коли починалася Революція гідності. Чому ви туди пішли?
Тарас Апонюк: Я з 2011 року став таким, ну, не те щоб активістом, але близько до того. Я завжди рухався навколо Всеукраїнського об’єднання «Свобода». Відповідно максимально долучався до всіх акцій — від «висаджувати дерева» до «пікетувати суди». Ще у 2012 році були, здається, акції, які називались «Україно, вставай!». Вони були близькі для мене.
Я б не сказав, що 21 листопада, коли у нас в гуртожитку пройшла звістка про те, що люди збираються на протест, то це для мене було щось унікальне чи особливе. Для мене це була чергова акція протесту проти злочинної влади. Повертаючись до теми Майдану, варто сказати, що основна його ідея була в протидії злочинній владі — будь-якими методами на будь-яких акціях. Це те, що мене спонукало. Відповідаючи на питання, чи, наприклад, читав я ось ту Угоду про асоціацію з Євросоюзом, яку не підписав Янукович, то ні. Як і напевно 99% тих людей, які були на Майдані. Для мене важливою була будь-яка можливість протидіяти владі й виходити на протест, показувати там свою незгоду.
Олег Климчук: Я пам’ятаю, коли стало відомо, що на Майдані Незалежності зібралися студенти, ми з колегами зі ЗМІ пішли туди й побачили, що їх ніхто не чіпає, все ніби мирно. Коли стало відомо, що їх розігнали, жорстоко побили, люди почали дійсно гуртуватися. Ось тоді, мабуть, і почався справжній Майдан.
Чим далі від тих днів, тим, мабуть, інакше будуть сприйматися ті події. Як ви бачили це зсередини, як переживали ці події Революції гідності, бувши з одного боку студентом, з іншого — учасником?
Тарас Апонюк: Повертаючись до вашої найпершої тези, зараз лунає така думка, з якою я погоджуюсь, про те, що Євромайдан почався 21 листопада, а Революція гідності — 1 грудня, з масового виступу громадян України, того мільйонного мітингу. І це був саме вираз непокори до влади й разом із тим рух, який можемо називати Революцією гідності.
Якщо говорити про найперший етап, з 1 листопада до 1 грудня, цей протест мав певні внутрішні конфліктні точки, бо нібито там не були присутні політичні партії. Насправді вони були присутні з першого дня. Однак був конфлікт всередині з приводу того, що частина організаторів Євромайдану не бажали, щоб їхній майданчик став певним рупором для політичних партій, і вони намагались від цього відмежуватися.
Згадуючи ті події, був навіть момент, коли було два Майдани — один власне під стелею, той що Євромайдан, а інший — на Європейській площі. Ось там і збирались політичні партії. Згодом вони згорнули прапори й сказали своїм активістам повертатися під стелу. Тобто вони пішли назустріч людям.
Тарас Апонюк: Також була інша історія, яка пов’язана зі справами на Майдані. Там були представники «правих» рухів, і десь орієнтовно 24 листопада 2013 року, враховуючи, що вони мали свій погляд і свою позицію на те, що відбувається, утворився «Правий сектор». Тобто це була історична подія, наслідком якої є взагалі формування, існування Першої окремої штурмової роти, тому що вона входила до складу силового блоку Добровольчого українського корпусу «Правого сектору». І «Правий сектор» — це було певне об’єднання різних націоналістичних структур, таких як «Тризуб» імені Степана Бандери, «Патріот України», УНА-УНСО, а також футбольних фанатів, що додало цю частку «сектор».
Вони мали інший погляд, який полягав у тому, що з цією владою неможливо ні про що домовлятись і неможливо «затанцювати» ці всі події, тобто якоюсь мирно їх вирішити. Вони намагались показати свою позицію і висловити свій голос, тому що багато хто, дивлячись на цей процес, були впевнені, що це не призведе ні до чого іншого, як, крім того, що Майдан просто сам розійдеться.
Є думка, з якою важко не погодитись: якби не було силового втручання і розгону студентів «беркутівцями», то цей протест із часом розійшовся б, як і було безліч інших протестів до цього. Йдеться про якусь самовпевненість диктатора і його методи розв’язання проблем. Він повірив в себе, що може просто розігнати студентів палицями, і на це взагалі не буде жодної реакції народу. Це зіграло з ним злий жарт, тому що після цього люди вже загорілися, вони почали збиратися. І, як ми пам’ятаємо, вже 1 грудня у Києві був мільйон людей. І після цих подій були частково захоплені приміщення столичної адміністрації та інші держустанови.
Тоді почали зводитися барикади, формуватись сотні самооборони — Майдан отримав обличчя організованої структури, яка готова на реальний протест і протидію. І саме на це владі потрібно було зважати. От саме з 1 грудня всі події починають набувати рис народного зібрання. Народний дух полум’я протесту почав відчуватись у всьому. Це був табір, який об’єднав величезну кількість дуже різних людей з різними поглядами, з різними напрямками та цілями.
Олег Климчук: Як ви сприймали те, що деякі політики, наприклад, Віталій Кличко, Олег Тягнибок, здається Арсеній Яценюк ходили на зустрічі з Януковичем, намагалися домовлятися? Як ваше середовище сприймало ці перемовини? Це не виглядало як зрада?
Тарас Апонюк: Саме так це й виглядало. Знаєте, зараз, дивлячись на ті події, наводиш якісь аналогії, що було багато таких моментів. І щоразу після активних подій ті політики, які представляли рух, йшли на перемовини з Януковичем. Безумовно це сприймалось як зрада. І виникало питання, як взагалі тоді це має функціонувати, як ми маємо посунути цю владу й вигнати диктатора?
Олег Климчук: А може вони розуміли, що буде дуже непросто, якщо дійсно ось так категорично з ним повестися. Може вони розуміли, що втрутиться Росія?
Тарас Апонюк: Можливо. Очевидно, вони мали більше інформації і якісь уявлення про те, що відбувається, ніж рядовий активіст, який дуже хоче, щоб влада пішла. Тобто рівень компетенції був дуже різним, і їх за це засуджувати не можна. У них був колосальний рівень відповідальності насамперед за життя тих людей, які за ними стоять. Відчували вони це насправді, чи не відчували, але внизу кипіло, внизу горіло, і люди були часто доволі радикально налаштовані. Їх вже багато що дістало і всі хотіли змін.
Всі бачили потенціал нашої країни, який просто сковується, і не дається можливості йому розвиватись. Величезна кількість людей, представників різних класів і регіонів, які взагалі не зрозуміло як об’єдналися, але які хотіли тотальних змін у державі для того, щоб привести її до успіху. Насправді це була основна мета Майдану — не перетворити, а змінити цю злочинну владу і перетворити Україну на країну вільних можливостей. Привести її реально до успіху, зробити її сильною, незламною, незалежною. Мені здається, що основна причина такої сильної протидії тій самій Росії — це те, щоб ми були ось такими. Щоб мета, яка ставилась тоді, була виконана. Щоб ми реально були сильними, економічно, і культурно, і незалежно, і мали сильне військо. І відповідно, ті події, які будуть за цією всією історією, Росія намагатиметься перекреслити, щоб потім нагадувати іншим: «Що ви хочете? Майдану? Ось в Україні був Майдан!».
Олег Климчук: Так, ось навіть у Грузії теж були гасла, що «ми не хочемо так, як в Україні». Такий аргумент вони використовують, це правда. Тарасе, ви, мабуть, батькам не казали, що ходите на Майдан, щоб вони не хвилювались?
Тарас Апонюк: Ні, я чесно казав, що ходжу, тобто тут питань якихось не було. Там пізніше будуть історії, коли я про перше своє поранення не казав, і вони зрозуміли це з соцмереж, зі сторінки у Facebook.
А щодо Майдану, то в подіях 18 лютого брав участь мій батько. Він був у Маріїнському парку, вибрався звідти. Ну і я вибрався звідти, але м’язи були роздерті, надихався газу. Пізніше я зліг на тиждень з температурою 40, тому що газ був не зовсім звичайний, у мене перший ступінь чи туберкульозу, чи пневмонії утворився. Мій батько, можна сказати, витягнув мене з подій 18 лютого.
До слова, він був «майданівець» ще з 2004 року, з Помаранчевої революції. І людина, яка ще у 1991 році, бувши вчителем і класним керівником, одна з перших свій клас вивела на місцевий майдан у невеличкому містечку Татарбунари, з українським прапором. Він мене і виховав у таких патріотичних поглядах.
Олег Климчук: Скільки людей, які з вами були на Майдані, пішли на фронт? Скільки з них живі? Часто кажуть, що це покоління пасіонаріїв, 70% якого загинуло. Ви погоджуєтесь з такою думкою?
Тарас Апонюк: Насправді це треба переосмислити, але те, що частина людей дійсно загинула, це безумовно. Особливо тих, хто відігравав важливе значення і рухав весь цей процес. Перший, хто мені приходить в голову, це Кирило Бабенцов, друг «Кобра» — дуже хороший мій друг і учасник усіх тих подій. Він загинув в Ірпені в перші дні повномасштабного вторгнення. Антон Цедік, з яким ми були в одній сотні, він пішов до батальйону «Донбас» і загинув під Іловайськом. Велика кількість хлопців дійсно загинули, але, на щастя, ще вистачає тих, хто живі, ті, хто продовжує цю справу. І це справді добре, це приклад для наступних поколінь. І дуже важливо, щоб відбувалася комунікація, щоб молодь спілкувалась з цими хлопцями з приводу цих всіх подій. І вони могли розповісти від себе так, як вони це все бачили, тому що сприйняття, воно доволі різне.
Олег Климчук: Тарасе, як ви потрапили на фронт і коли?
Тарас Апонюк: На момент усіх подій 2013 року я був студентом Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Після цього їздив до Донецька, там ми намагались чинити спротив проти сепаратистів, але нічого не вдалось. Я був учасником подій 2 травня 2014 року в Одесі. А з червня того ж року долучився до добробатів, до батальйону МВС особливого призначення «Січ». Але вже у січні 2015 року я перебрався у добровольчий батальйон ОУН, провів там кілька ротацій. Дістав своє перше поранення — у 2015 році в Пісках мені перебило артерію на стегні.
Мій підрозділ почали розформовувати, виводити з фронту. Я ще встиг заскочити на тритижневу ротацію до «Карпатської Січі», і після цього, у квітні 2015 року, стало зрозуміло, що всі добровольчі підрозділи, нелегалізовані в Збройних силах України, будуть виведені. Вони будуть або долучатися до Збройних сил, офіційно легалізовуватись, або місця їм не буде.
Після цього я ухвалив рішення: підписав контракт, відслужив 3 роки за контрактом у складі Першого десантно-штурмового батальйону 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. У 2018 році звільнився зі служби. Велика кількість причин була в тому, що 2018 рік — це вже стала лінія фронту, на якій в бік сепаратистів навіть заборонялось вести вогонь, і я вже не розумів, що я тут роблю.
У 2019 році я повернувся на навчання на магістратуру університету Шевченка. Я історик за освітою. Я пройшов військову кафедру, отримав первинне офіцерське військове звання молодший лейтенант.
У вересні 2021 року я прибув у підрозділ Першої окремої штурмової роти «Вовки Да Вінчі». Я відбув там тримісячну ротацію, поїздив разом із підрозділом на передову у Луганську область, Попасну. Мені сподобався цей підрозділ, відчуття побратимства всередині, дисципліна. І так само командир — Дмитро Коцюбайло. Перед великою війною я повернувся додому.
Читайте продовження інтерв’ю у другій частині
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі