«Якби не фонд, нам би довелося жити у лікарні»: як БФ «Фундація Дім Рональда МакДональда» допомагає батькам бути поруч із дітьми у складні часи

«Якби не фонд, нам би довелося жити у лікарні»: як БФ «Фундація Дім Рональда МакДональда» допомагає батькам бути поруч із дітьми у складні часи

Наталя — мама двомісячної Ярослави. Дівчинка народилася недоношеною і кожного дня бореться за життя в реанімації київського «Охматдиту». Завдяки Сімейній кімнаті, яку облаштувала у лікарні Фундація Дім Рональда МакДональда, Наталя з чоловіком Дмитром можуть бути поруч із донькою, піклуватися про неї і відпочивати між виснажливими годуваннями. У спецпроєкті «Допомога що треба» в рамках програми Rozetka* з підтримки благодійних фондів розповідаємо, як фонди з усієї України допомагають своїм підопічним. 

З чоловіком ми познайомились на весіллі друзів: я була дружкою, він — дружком.

Ми обидва з Керчі. Я працювала швачкою, а він на торговельному судні інженером-механіком. Діма тільки починав свою кар’єру, тож багато працював і міг піти у плавання на дев’ять місяців. Рейси були по всьому світу — Італія, Франція, країни Африки та Південної Америки. 

Дзвонив мені Діма лише раз на місяць.

Оскільки телефонного зв’язку чи скайпу не було, він зв’язувався зі мною через радіо. Для цього потрібно було викликати по рації берегову станцію. В очікуванні 15-хвилинної розмови вишикувалась довжелезна черга моряків. 

З першого плавання чоловік привіз мені єгипетську скриньку, вирізану з каменю. 

Розповідав, як вони з командою пливли через Суецький канал, і на їхнє судно прибув човен із лоцманом та 5-6 торговцями. Вони розстелили на палубі покривало і виклали  екзотичні сувеніри. Дімі чомусь припала до душі ця скринька. Для мене вона також стала особливою, символом наших стосунків — зберігаю в ній найцінніші прикраси.

Кожного разу, коли чоловік повертався з плавання, готувала йому борщ та вареники.

Для Діми це було найбільшим щастям. Він часто жалівся, що кухарі на судні — як правило, філіппінці —  готують із заморожених продуктів, і їхні страви зовсім несмачні. 

У Києві ми живемо два роки. Любимо жартувати, що сюди нас привели обручки.

Якось я поїхала до Києва зустрічати Діму з тривалого відрядження. Далі ми мали разом повертатися до Керчі. Але подумали, що на носі весілля, і було б добре купити обручки. Тож пішли у ЦУМ. А коли два роки тому переїхали до столиці, згадали, що у цьому місті розпочалася наша подружня історія. 

Ми мріяли, як із часом відрядження чоловіка стануть коротшими, у нас з’являться діти, і ми весь час будемо разом. 

Та у життя свої плани: я тричі намагалася завагітніти за допомогою ЕКЗ. Кожного разу це був нестерпний біль втрати. Коли ми пробували вчетверте, у визначений день і час я мала подзвонити лікарю і дізнатися, вийшло чи ні. Та я не витримала і купила тест на вагітність. Він виявився позитивним. Радісна побігла до чоловіка. Він сказав: «Краще дочекаймося офіційних результатів». Коли набирала лікаря, в мене тремтіли руки. «У вас стовідсоткова вагітність», — від цих слів у слухавці земля втекла з-під ніг.

Перші три місяці вагітності були найскладнішими: я не могла спокійно чистити зуби через сильний токсикоз.

Були й щасливі моменти, які назавжди залишаться у пам’яті. Наприклад, коли під час УЗД я дивилася на екран, розуміла, що всередині мене маленька горошина, а на екрані бачила людину, у якої б’ється серце. Тоді думала: «Невже вона дійсно там?» 

Ми з чоловіком домовилися: якщо народиться дівчинка, він дасть їй ім’я, якщо хлопчик — я.

Діма навіть придумав ім’я — Катерина — на честь своєї бабусі. Та коли я надіслала йому перший знімок УЗД, він подумав, що воно не підходить. Якось Діма сидів у каюті і  раптом його осінило: «Ярослава! Ось як треба назвати!» Я прочитала, що у людей з цим іменем сильна енергетика, і погодилась. Ми не помилились: Ярослава вже доводить, що вона справжній боєць.

Коли почалися пологи, чоловік був у плаванні десь між Африкою та Європою і мав повертатися додому за кілька днів. 

Пам’ятаю, як розмовляла з донечкою: «Не поспішай, давай дочекаємось тата». Але вона вчинила по-своєму. З’явилася на світ на шостому місяці, зовсім крихітна — 700 грамів, 32 сантиметри.  

Коли потрапила в «Охматдит» після приватного пологового будинку, я розплакалась.

За три тижні нас перевели в реанімаційне відділення. Пологовий будинок був оснащений за останнім словом техніки — не гірше, ніж у будь-якій західній країні. Лікарня ж нагадувала про радянські часи. Цей контраст викликав відчай. Та коли ми опинилися у Сімейній кімнаті Фундації Дім Рональда Макдональда, десь на обрії замерехтів промінчик надії. Також пізніше ми зрозуміли, що в «Охматдиті» працюють неймовірно професійні лікарі, які кожного дня будь-що рятують дітей.

Стан немовляти залежить від емоційного стану мами: змінився настрій — молока не стало.

Затишний інтер’єр, м’яке освітлення, багато квітів у горщиках, навіть колір стін у Сімейній кімнаті дозволяють розслабитися і відпочити від лікарняної обстановки. Тут також є невеличка бібліотека з літературою для чи про дітей. Дуже допомагають адміністратори кімнати — все пояснюють і заспокоюють, що особливо важливо в перші дні.

Якби не Сімейна кімната, нам би довелося весь день тулитися у коридорах лікарні.

Ярославі потрібно їсти кожні три години. Спочатку я зціджую молоко, а потім зі шприца годую маленьку через зонд. Для зціджування у Сімейній кімнаті є спеціальне приміщення з умивальником, стерилізатором, столом, кріслом — усім необхідним. На перше годування ми приїздимо о пів на одинадцяту. Поки я зціджуюсь, чоловік п’є каву. Далі йдемо у реанімацію. Вхід туди для батьків тільки через Сімейну кімнату.

При кожній зустрічі ми проводимо з донькою близько півтори години — спочатку годуємо, а потім хвилин сорок сидимо поруч.

Розмовляємо з нею, читаємо «Мойдодира», «Муху-Цокотуху» чи якусь іншу казку, або навіть співаємо. Лікарі сказали, що важливо, аби Ярослава чула наш голос. Нещодавно медсестра дозволила вперше взяти доньку на руки. Її на мить відключили від усіх апаратів і датчиків — я швиденько притулила її до себе — і ми одразу ж знову все під’єднали. Сидячи з нею, я боялась поворухнутись. Найбільш зворушливий момент був, коли доня вперше відкрила очі і, здалося, на секунду затримала на мені погляд. Раніше вона взагалі не відкривала очей, а від легкого дотику в неї починалися судоми.

Якось адміністратор Сімейної кімнати проводила при нас екскурсію батькам, чия дитина щойно потрапила до реанімації.

Батько мовчки слухав про досконалу стерильність, кухню з холодильником, мікрохвильовкою, чаєм, кавою та смаколиками, кімнату відпочинку з м’якими кріслами, а потім спитав: «І скільки з нас за це все?» Дуже здивувався, коли почув у відповідь: «Безкоштовно. Користуйтеся на здоров’я». 

Коли стикаєшся з таким випробуванням, дуже важливо хоча б раз на тиждень чи на місяць дозволити собі відволіктися. Інакше в тебе не буде сил боротися.

Кожного дня я засинаю о пів на першу ночі — після приготування їжі на завтра та останнього зціджування. Встаємо о пів на восьму. І так щодня. Та все одно якось ми з чоловіком знайшли годину часу, щоб піти разом у кінотеатр. А нещодавно я нарешті пофарбувалася і сходила на манікюр. Востаннє робила це ще до пологів.

Про що зараз мрію? 

Я уявляю, що Яруся здорова. В неї є братик або сестричка. В нас пухнастий собака. Ми всією родиною відпочиваємо десь на природі. Навколо радісні, сповнені надії обличчя. А попереду ще багато-багато таких самих щасливих, теплих днів…

*Завдяки платформі Rozetka для благодійних фондів БФ «Фундація Дім Рональда МакДональда» заощаджує кошти на придбанні товарів. Більше про платформу «Допомога що треба» можна дізнатися за посиланням.

Авторка — Олександра Косенко

 

Останнi новини