Фільму передувала вистава, написана у 2011 році, яку зрежисувала Тамара Трунова. Сама стрічка розповідає про поневолене суспільство. Герої намагаються подолати страхи й отримати свободу. Вони возвеличують верховного правителя – Нуля. У їхньому світі ані свободи вибору, ані імен. Натомість герої мають номери та правила, які диктує книга: кого любити, як жити й що робити. Загалом вони намагаються подолати страхи та отримати свободу.
Головну роль у цьому фільмі зіграв кіноактор, громадський активіст Євген Черніков, з яким ми поспілкувалися в рамках програми «Звільніть наших рідних».
Євген Черніков — у минулому артист балету та театру. Нині кіноактор. Зіграв у більш ніж 20 фільмах і серіалах. Виконав одну з головних ролей у фільмі Олега Сенцова й Ахтема Сеітаблаєва «Номери». У 6-річному віці переїхав з родиною з Чечні в Крим. Поїхав з півострова у 2015 році. Під час анексії був активістом, брав участь в антиросійських акціях в Севастополі та Сімферополі. Після арешту Олега Сенцова активно брав участь в підтримці українських політв’язнів.
Підтримайте Громадське радіо на Спільнокошті
Ігор Котелянець: Минулого року ми з вами говорили про мрію звільнити Олега Сенцова, а зараз ви – головний герой його фільму. Мрії збуваються?
Євген Черніков: Так. Але я хочу додати, що, попри те, що Олег Сенцов зараз на волі, це, на жаль, не кінець, адже інші політв’язні досі перебувають за ґратами у Російській Федерації, в окупованому Криму й ОРДЛО. Тому я вважаю, що потрібно працювати далі, аби звільнити інших.
Ігор Котелянець: Як ви вважаєте, чи достатньо уваги зараз приділяється цій проблемі? Дехто вважає, що відтоді, коли були звільнені найбільш медійні політв’язні, про тих, хто і досі залишається за ґратами незаконно і несправедливо, забувають?
Євген Черніков: Я думаю, що уваги завжди було не так багато, як хотілося б, навіть коли Олег був за ґратами й був символом політв’язнів. А зараз увага ще більше пішла на спад – не так багато, як раніше, про це говорять на політичних майданчиках, не так багато пишуть у ЗМІ.
Коли в мене є нагода, я завжди кажу про політв’язнів і намагаюся нагадувати, що ще нічого не скінчилося.
Ігор Котелянець: Фільм «Номери» якраз про приклад режиму, який продукує такі ув’язнення. Про що цей фільм для вас? Кого ви там зіграли? Цей фільм вже знімався, коли сам режисер був ще ув’язнений. Як таке можливо?
Євген Черніков: По-перше, цю п’єсу Олег написав ще у 2011 році. Я тоді її прочитав і дуже був радий, коли через багато років мене затвердили виконувати одну з головних ролей. Олег мені говорив, що коли писав, то саме мене уявляв виконавцем героя «№7». Так і сталося, і я дуже задоволений, що пройшов проби й мене затвердили.
Фільм – класична антиутопія про замкнений світ, в якому живуть якісь десятеро людей без імен. Це номери – Один, Два і так далі. Непарні – це чоловіки, а парні – жінки. І вони в порядку одружені між собою: перший з другою, третій з четвертою і так далі. Є ще Нуль, якого ніхто не бачить, але він керує цим замкненим світом, що перебуває в умовах цього спортивного майданчика.
У номерів є дуже обмежені правила, всього дві процедури: вони бігають і їдять. І номер Один ходить з книжкою та контролює, щоб світ існував за цими обмеженими правилами. Вони абсолютно не знають про інші світи, не знають, чи є вони, чи ні — про усе це вони спілкуються.
І є там такі два активісти – номер Сім і номер Дев’ять, які починають надто багато думати. Вони розмірковують, що можна щось змінити, що так жити нецікаво. Вони замислюються про свободу, і, попри страхи й невпевненість, починають потроху цей світ змінювати. Потім ще з’являється номер Одинадцять – це «позапарна дитина» від любовного трикутника.
Взагалі фільм наскрізь просічений іронією, всі тексти наповнені іронічними, фразами, які знецінюють пафос. Іноді цей фільм страшний, тому що події, які відбуваються, подекуди жорсткі й жорстокі. Адже завжди, коли людина не має свободи, ідеї гуманізму нехтуються через тоталітарні правила. Це завжди страшно.
Ігор Котелянець: Що нагадують події, які розгортаються у фільмі, у контексті реальності сьогодення?
Євген Черніков: Це класична антиутопія. За нашу історію було багато прикладів тоталітарних суспільств чи суспільств, які намагалися нехтувати правами людини. У контексті сьогодення я можу назвати з десяток країн, де режими дуже далекі від ідей гуманізму. Це більшість наших сусідів, майже всі пострадянські країни. Навіть в Україні сьогодні від деяких подій волосся стає дибки. Наприклад, це обшук у Музеї Майдану, адже ДБР відкрила справу про те, що начебто на Майдані був зроблений державний переворот. Це прояви того тоталітарного устрою, який прагне реваншизму і повернення.
Наталія Каплан: Що для вас означає роль Сьомого?
Євген Черніков: Для мене роль Сьомого – дуже важлива. Це не просто акт мистецтва, не просто намагання зрозуміти себе через цю роль, це ще і підтримка Олега та інших політв’язнів. І наш фільм – це маніфест, який намагається привернути увагу до політичних в’язнів через фігуру Олега як символу політв’язнів.
Це приклад того, що навіть перебуваючи в ув’язненні, люди намагаються працювати далі, не кидають, не опускають рук і знаходять у собі сили під час голодування розробляти проєкт фільму. Якщо Олег не опустив руки, навіть голодуючи й не знаючи, чи виживе, то ми тим паче не маємо опускати руки й боротися. Але у кожного свої засоби висловлення, своя зброя. Моя зброя — це мистецтво, і я намагаюся боротися на цьому полі.
Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково показує офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.
Встановлюйте додатки Громадського радіо:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS