Якщо ви дізналися, що ваша дитина гомосексуальна, дайте собі час це прийняти і продовжуйте любити її — Рубі Свансон

Днями в Києві відбулася презентація українського перекладу книжки канадської активістки, мами представника ЛГБТ-спільноти Рубі Свансон «Сімейна цінність: спогади мами гея».

Рубі Свансон побувала в студії Громадського радіо та розповіла про враження від київського Прайду, досвід прийняття гомосексуальності своєї дитини та що спонукало її бути не просто мамою гея, а мамою-активісткою

У студії також побував Остап Українець, перекладач книжки «Сімейна цінність: спогади мами гея». Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі.

 

— Які ваші враження від Києва та КиївПрайду?

— Я дуже щаслива, що КиївПрайд пройшов спокійно. Я маю досвід подібних маршів тільки в Канаді. Там поліція безпосередньо бере участь у параді. Тому тут я була вражена усіма безпековими заходами поліції. Це давало відчуття безпеки. Водночас я наївно запитала, а де ж люди, які дивляться парад. Тому що в Канаді тисячі, а іноді навіть мільйони людей (як у Торонто цими вихідними) приходять дивитися парад. Я сподіваюся, що скоро і в Україні сторонні люди зможуть прийти і долучитися до свята підтримки ЛГБТ-спільноти. І це більше не буде маршем протесту, а стане заходом інклюзії і солідарності.

— Як вашу книжку прийняли в суботу в Києві?

— О, я думаю, що чудово. Прийшло більше сотні людей. Вони були зацікавлені. Переважно молодь, однак були й батьки. Також було багато розмов, питань. Багато людей купили книжку, просили мене її підписати для партнерів чи батьків. Я почувалася добре і дуже обнадійливо.

Я пишаюся , що канадський парламент все ж проголосував за одностатеві шлюби. Зараз мій син може одружитися з коханим

— В Україні теж зароджується рух батьків ЛГБТ-дітей, вони організовують заходи в різних містах. Часто жінки, які входять у цей рух, зіштовхуються із неприйняттям. Чи був у вас такий досвід?

— Так. Мій син зробив камінгаут в 2002 році. Він вчився в останніх класах старшої школи, йому було 17. І він заснував клуб у школі. Я тоді боялася за його безпеку, але він сказав, що має це зробити, оскільки підліткам в школі потрібно, щоб такий клуб був. Він зробив це і все було нормально. А в 2005 році Канада почала дебати довкола теми одностатевих шлюбів. З усією тією мовою ненависті, з якою я боялася щоб він не зіштовхнувся у старшій школі, він зіштовхнувся зараз. Люди по всій країні говорили жахливі речі, сповнені ненависті. Але я пишаюся, що канадський парламент все ж проголосував за одностатеві шлюби. І тому зараз в Канаді мій син може одружитися з коханим. У той час у батьківському товаристві ми з чоловіком долучилися до створення організації, яка називається «Батьки, рідні і друзі лесбійок і геїв». Це міжнародний рух. У вас є подібна організація ТЕРГО. У нас подібні рухи підтримують обидвоє батьків: і мати, і батько. Я вірю, що такі часи настануть і в Україні. Я бачу, що поступ в Україні дуже швидкий. Я побачила дуже багато молодих хлопців і дівчат, які брали участь у параді. І я вірю, що за п’ять років ми побачимо зовсім іншу картину інклюзії.

У нас з чоловіком двоє синів. І ми хотіли, щоб обидва мали однакові права

— Рубі, чи могли б ви пояснити, що спонукало вас бути не просто мамою, а мамою-активісткою?

— У 2005 році в Канаді відбувалися дебати про одностатеві шлюби. У нас з чоловіком двоє синів. І ми хотіли, щоб обидва наші сини мали однакові права. Щоб один син не був чимось гірший за іншого. Коли у газетах траплялися листи, сповнені ненависті, а на телебачення приходили люди, які говорили жахливі речі про ЛГБТ-спільноту, я відчула, що маю представити іншу позицію. Тож я ходила на марші, я писала листи депутатам, офіційним особам, в газети. Я говорила, що мої діти заслуговують на рівні права. От так я і стала активісткою. І відчула, що людям потрібно говорити. Я живу в Едмонтоні з населенням у мільйон мешканців. Лише три родини висловлюються публічно на підтримку ЛГБТ-спільноти, їхніх власних дітей. Не хочу, щоб українці подумали, що всі в Канаді такі, як ця авторка. Це не так. Нас, публічних адвокатів ЛГБТ-руху, по країні не багато. Це, до речі, була одна з причин перекласти книжку українською — я відчула, що книга представляє такий досвід, з яким багато людей зможуть асоціювати себе.

— Ми починаємо зараз проходити весь цей шлях. Як ви вважаєте, в Канаді все розгорнулося швидко?

— Усе почалося в 1969 році, коли гомосексуальність декриміналізували. І лише в 2005 дозволили одностатеві шлюби. Тобто знадобилося 36 років. Тому я думаю, ви рухаєтеся вкрай швидко. Багато що зроблено за ці п’ять років, від першого КиївПрайду. Це потребує міцних переконань і багато відваги. Я бачила на Прайді так багато відважних людей, які вірять в те, що роблять. Я думаю, що у вас в Україні все станеться набагато швидше, оскільки решта світу так само просуває тему одностатевих шлюбів. Я знаю, що Північна Америка і Канада зокрема – лідери у сфері захисту прав людини і прав ЛГБТ-спільноти.

— Розкажіть про стосунки з вашими опонентами. Наскільки вони зараз є маргіналізованою групою?

— У Канаді зараз люди, які виступають проти прав людини, — це маргіналізовані люди. Для них небезпечно виступати проти, їх будуть за таке переслідувати. Якщо ти допускаєш гомофобні висловлювання, в більшості ситуацій тебе одразу ж викличуть і скажуть зупинитися. Так відбувається не завжди, але в більшості випадків.

Я щаслива за молодше покоління, оскільки вони мають більше підтримки зараз, ніж мало моє покоління

Серед нашого покоління набагато більше гомофобів, ніж серед молодших. Хочу підкреслити, що гомофоби в Канаді — це вкрай мала група, яка, тим не менш, дуже гучна. Навіть знаючи, що вони в меншості, вони продовжують говорити гучно.

— Чому так відбувається і чому досі не зникає бажання говорити на цю тему?

— Я думаю, що фундаментальна причина — ігнорування. Вони закривають очі на реальність. І надають перевагу звуженій версії життя. Це відповідає самовизначенню їхнього табору. У деяких випадках релігія відіграє свою роль. Це те, з чим ми продовжуємо боротися. Коли ми з чоловіком впродовж семи років очолювали нашу організацію батьків, рідних і друзів лесбійок і геїв, помітили, що 95% батьків, які до нас зверталися, казали: у нас проблеми в родині, оскільки є ті, хто мають фанатичну віру. Тому я думаю, що саме ігнорування і страх сприяють існуванню таких проблем.

— Що б ви хотіли сказати батькам в Україні, які дізнаються про камінгаут їхніх дітей?

— Батьки і сім’ї мають знати, що вони не самотні. У всіх є подібні страхи. І якщо ви дізнаєтеся, що ваша дитина гомосексуальна, — просто дайте собі час це прийняти, усвідомити і продовжувати любити свою дитину.

Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі.