Жінці дуже важко одразу завоювати авторитет на знімальному майданчику в якості режисерки — Вікторія Трофіменко
178

Жінці дуже важко одразу завоювати авторитет на знімальному майданчику в якості режисерки — Вікторія Трофіменко

Сьогодні у програмі «Я тобі не дорогенька» поговоримо із режисерками, які займаються кіно, і знають, що це точно не тільки чоловіча професія.  Це Вікторія Трофіменко, режисерка, сценаристка, викладачка Інституту екранних мистецтв імені Карпенка Карого і режисерка Лілія Остапович.

Вікторія Трофіменко

Довідка:

  • Жінки-режисерки працювали у кіноіндустрії з моменту її заснування у ХІХ сторіччі. Француженка Аліс Гі-Бланше зняла понад сотню німих фільмів, американка Луїс Вебер у своїх роботах підіймала такі соціально-гострі теми як контроль народжуваності та аборти.
  • З 20-х років минулого сторіччя кіно почало приносити хороший прибуток. Кінокомпанії зосередили знімальні майданчики в Голівуді, закріпили стандартний набір сюжетів про головного героя – чоловіка, який на шляху до своєї мети зустрічає кохання. Жінка у фільмах – це другорядний, слабкий персонаж.
  • На кінець 40-х років минулого сторіччя в американському комерційному кінематографі лишилася єдина режисерка Дороті Арзнер. Іншім жінками довелося перейти в експериментальне кіно або покинути професію Кінокомпанії наймали тепер чоловіків. Подібною була ситуація в Європі.
  • Після Другої світової війни під час другої хвилі фемінізму, коли жінки боролися за право голосувати та працювати, кількість жінок-режисерок зросла. У документальному та ігровому кіно жінки змогли підняти теми гендерної рівності.
  • В українському кінематографі за радянських часів працювали Кіра Муратова та Лариса Шепітько.
  • У комерційний кінематограф жінки повернулися у 80-х-90-х роках. В Україні в цей період режисерки знімали ігрове та експериментальне кіно.
  • Нова хвиля розвитку українського кінематографу почалася у 2016-му році після заборони транслювати російські фільми, які пропагують агресію проти України.
Ліля Остапович

Зараз, незважаючи на те, що у сфері кіно вчаться порівну і чоловіки, і жінки, виявляється, що у Європі режисерками стають лише 20% жінок від загальної кількості, а фінансування на фільми отримують і того менше. Чому так відбувається, на вашу думку? Як ви потрапили  у цю професію? З чого вона для вас почалася?

Вікторія Трофіменко: Коли я вирішила вступати на режисуру, мені батько сказав, щоб я пройшлася театрами і подивилася, скільки там жінок-режисерок. Це був 1996-ий рік. Коли я вступила в свій перший ВНЗ на режисуру, я дуже добре пам’ятаю, як викладач жартома сказав, що існує такий жарт: «Жінка-режисер більше, ніж жінка, але менше, ніж режисер». Це сексизм, який ніяк не може бути підтверджений.

Хоча це було нетиповим, тому що тоді на курсі в нас було дуже багато жінок, їх було більше, ніж чоловіків. Зараз дівчат та хлопців приблизно порівну. Але тоді дівчат було більше. І ми зараз можемо зробити висновок про те, що чоловіки тоді пішли з індустрії, тому що тоді звідти пішли гроші. Чоловіки пішли в рекламу, в телебачення, туди, де можна заробити гроші. На сьогодні в рекламі здебільшого чоловіки, в цю індустрію взагалі складно зайти, і там превалює чоловіча більшість.

Але зараз починає повертатися фінансування.

Вікторія Трофіменко: Повертаються і чоловіки. Якщо проаналізувати, скільки знято авторських та комерційних фільмів, та подивитися, скільки жінок у авторському кіні і комерційному, ви зрозумієте, що жінки в нас здебільшого займаються авторським кіно.

На авторське кіно потрібно менше грошей?

Вікторія Трофіменко: По-перше, менше грошей, по-друге, можливо, ми ще недостатньо висловилися, в нас не було достатньо часу, щоб себе якось проявити. Є, звісно, жінки, які знімають комерційне кіно, просто їх значно менше, ніж чоловіків.

По-друге, мені здається, що ми начебто намагаємося доказати, що ми розумні. Тому що чоловіки часто кажуть, що не жіноча ця справа. А потім ми починаємо думати про те, що якщо ти така розумна, то чому така бідна. І починаємо теж робити комерційне кіно, бо нам теж треба жити за щось. Ми, звісно, розумні, але ти усвідомлюєш, що ти теж біологічний організм, і теж потрібно жити і жити добре.

Лілія Остапович: Мені видається, що все ж таки, в чоловічому організмі превалює раціо, в той час як в жіночому превалює емоціо. Тому чоловіки-режисери більш схильні до такого мейнстрімового продукту, до кіно як виробництва, в той час як жінки це все чуттєво і емоційно продумують, вони схильні до авторського кінематографу.

Хто сьогодні в аудиторіях на режисерському курсі?

Лілія Остапович: На момент вступу нас була приблизно однакова кількість — і жінок, і чоловіків. А коли ми в минулому році отримували дипломи, то дівчат було сім, а чоловіків двоє всього на всього.

З якими складнощами ви стикаєтеся, коли намагаєтеся будувати кар’єру?

Лілія Остапович: Уесь час у всіх своїх студентських роботах я співпрацювала з оператором і звукорежисером чоловіками. І в мене адекватно складалися стосунки, тому що я людей, перш за все, сприймаю як професіоналів. Але був такий випадок на дипломній роботі, коли ми з оператором трошки не зійшлися духом і він сприймав мої задачі йому, як якусь надвимогу, як щось, що не треба виконувати. І я відчувала ту нотку, що він як чоловік не сприймає мене, жінку, в якості режисера.

Вікторія Трофіменко: Жінці дуже важко одразу завоювати авторитет на знімальному майданчику, має пройти час, щоб ти зміг знайти якийсь підхід до людини. У мене був випадок з одним продюсером, йому треба було написати фідбек про мене, і він написав «режисер – він». Я кажу, що я не «він», а «вона», на що він відповів, що так серйозніше звучить. Звісно, він виправив, але це була така помилка по Фрейду. Я одного разу одному оператору поскаржилася, що вони мене сприймають як чоловіка, вони не бачать в мені жінку, це вже зайшло за межі, і тепер я буду ходити в платтях. А він мені каже: «Віка, вони в тобі бачать режисера». І тут я зрозуміла, може цього і хочу?

Це так звучить, начебто режисер – це чоловік. І якщо ти хочеш бути режисером, ти не можеш бути режисеркою. Але ж, насправді, це професія, це не про плаття, це не про те, чи ти чоловік, чи ти жінка. Це доводиться проявляти.

Вікторія Трофіменко: Так, хочеться залишитися жінкою і режисером одночасно, бути режисером – не означає, що тобі доведеться відмовитися від своєї жіночності. Ця професія не обумовлює належність певної статевої ознаки — це дурня. Багато чоловіків в нас є дуже жіночних, це факт. І слабких достатньо.

Якщо говорити про сучасну українську кіноіндустрію, наскільки там присутні жінки?

Лілія Остапович: Мені видається, що в сучасному українському кінематографі дуже щільне місце і жінки-режисерки, в тому числі. Наприклад, Вікторія Трофименко, яка сидить поруч, разом з її прекрасними «Братами», Олена Дем’яненко, яка зняла «Моя бабуся Фанні Каплан», а зараз вона зробила новий фільм «Гуцулка Ксеня». Це і Марина Степанська, і Марися Нікітюк, і Катерина Горностай, і Марина Рощина. Не можу також не назвати своїх колежанок-одногрупниць, це Аня Соболевська, фільм якої «Вічність» увійшов в Альманах короткометражок, Оксана Войтенко, яка тяжіє до історичної тематики, Катя Лесик, в якої фантастичні теми.

Вікторія Трофіменко: Ще додам Марину Горбач, яка зараз мешкає в Туреччині, теж дуже відома талановита режисерка.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі. 

Жінці дуже важко одразу завоювати авторитет на знімальному майданчику в якості режисерки — Вікторія Трофіменко
0:00
/
0:00

Останнi новини