Рішення народити дитину під час війни ще більш складне, ніж у минулому, мирному житті. Раніше пари зважували свій рівень доходу, здоров’я, сил. Зараз же йдеться ще й про безпеку, а також невідомість — для кого з нас настане завтра, а для кого — ні.
Дві героїні цього інтерв’ю мають дуже різні історії і життєві ситуації. Утім, також і спільний досвід — материнство у війні.
Донька Маргарити народилася у 2024 році, а розмову з Катериною ми записували в останні тижні її вагітності. Зараз вона вже мама чудової маленької дівчинки.
Маргарита і Катерина діляться своїми історіями, викликами, які долають, відкриттями, які приносить новий досвід і статус мами.
«Із чоловіком ми познайомилися, коли і він і я були на ротації на Донеччині в різних підрозділах. І вже коли ми стали парою, то почали задумуватися про те, щоб, в принципі, колись мати дітей. І після чоловікової ротації в Бахмут, це були крайні дні цього міста, скажімо так, дуже-дуже важкі часи, як для нього, так і для мене, ми подумали, що можемо просто не встигнути. І подумали, що спробуємо встигнути зараз.
Все вийшло. Не одразу, але вийшло. І вже у 2023-му році, влітку, я була вагітна. Я продовжувала службу в Києві десь на 3-му, здається, місяці мені довелося сказати моєму керівництву про те, що я вагітна, тому що була пропозиція їхати на довгострокову ротацію на південь і йти на підвищення. Але я відмовилась, тому що для мене здоров’я дитини було важливіше. І я залишилася на стаціонарній посада в Києві, але в мене були короткі ротації на Харківщину. Ми їздили на зйомки, знімали проєкт про службу. Також я літала на навчання за кордон профільне за спеціальністю. Ну і потім, як це годиться, на 7-му місяці пішла вже в декрет», — розповідає Маргарита Рівчаченко.
Анастасія Багаліка: Бюрократія, через яку проходять вагітні військовослужбовиці, які звільняються з армії — це окремий великий розділ цієї історії. Маргарита розповідає про це довго, емоційно і з багатьма деталями.
Маргарита Рівчаченко: Було дві когорти людей. Ті люди, з якими я служила, моє керівництво, командири, — вони абсолютно адекватно сприйняли цю новину, тому що в мене є чоловік, вони його знають, що він існує. У мене офіційно сім’я. Нам, правда, довелося трохи почекати, поки він приїде з іншої ротації. Я вже виходила заміж вагітною, бо я прямо хотіла весілля. Мої друзі, які у війську, всі були дуже раді і підтримували. Мені були створені всі умови, щоб я могла нормально служити. Навіть на сьомому місяці, коли я оформлювала декрет, мені колега допомагав, ходив зі мною підписувати всі папірці, бо я там забула, або не знала, де знаходиться певна служба.
Люди ж в твіттері, наприклад, були дуже злі. Писали мені про те, що це «дуже класний метод» звільнитися з армії, і що це тільки заради цього. Для мене це було дуже образливо. Тому що я абсолютно щаслива мати дитину. Це було з чоловіком наше заплановане рішення. А от у моєму блозі, коли я розказала про це в інстаграмі, навпаки, також була підтримка.
Насправді мені дуже приємно було, коли інші дівчати, які служать у війську, дізнавалися, що також вагітні і писали мені: «а в мене теж буде дитина», «а там підскажеш», «а як нам оформити документи», «а що далі», «а як взагалі це відбувається». Бо насправді дуже мало інформації про те, а хто ж ти після цього. От у тебе там є ці 70 днів декрету. А що далі робити?
Для мене це було великим питанням у плані навіть простого оформлення документів. Бо якщо ти правильно оформлюєш документи, ти, по ідеї, маєш вийти з цієї відпустки і одразу оформити собі документ про те, що ти йдеш в трирічну відпустку по догляду за дитиною.
От і знову ж таки, мої колеги мені теж роз’яснили, допомогли. Ми разом шукали ці відповіді в усіх документах, як це правильно зробити. Особливо це було цікаво, коли я приїжджала фізично. Ти ж маєш виключно сам це підписувати. От у мене, наприклад, чоловік на ротації, а я з малою. Я вдягаю слінг, ми на таксі їдемо в Командування підписувати всі документи. Добре, що до мене люди поставилися дійсно людяно і що в мене були підготовлені документи. Я там розписалася, де треба, зайшла, здала майно і все.
Бо я не тільки підписувала відпустку, а я одразу захотіла і звільнитися, щоб потім не бігати через три роки ще й це робити. А потім, виявляється, тобі ще треба стати на облік в ТЦК, коли ти звільняєшся. І це ще один дуже чудовий просто кейс, тому що я прописана в Харкові, і на той момент в мене не було київської прописки.
Я призивалася з Києва, бо я тут жила. Мої документи — в одному з київських ТЦК, а стати на облік я тут не можу. І було дуже важко знайти рішення. Бо я як ВПО, що має офіційну довідку, все ж можу стати на облік в Києві. І оце ти все проходиш з маленькою дитиною на руках, бо іншого механізму немає. Ти не можеш це онлайн подати.
Анастасія Багаліка: Адаптуватися до життя мами після служби у війську не просто.
Маргарита Рівчаченко: Звичайно, я перший рік, мабуть, відчувала дуже сильне виснаження від того, що я не можу бути настільки ефективною, як я була раніше. Бути корисною державі, корисною навіть для себе. Бо мені було це важливо. Я намагалася побільше відкривати зборів, щоб якось допомагати. Але, скажімо відверто, контент «мамочки в забльованій футболці» менш цікавий, ніж жінки на війні. Тому це вдавалося менше, не збиралися суми, я дуже стресувала.
Я намагалася працювати ще більше. Десь малій було три місяці, коли я вже почала шукати роботу. Я одразу почала працювати віддалено, потім з вересня мала вже дві роботи. І постійно шукала своє місце, де б мені було комфортно, і де я б відчувала, я потрібна.
У нас була важка розмова всередині сім’ї. Мій чоловік не хоче, щоб я взагалі коли-небудь більше служила. Для нього це абсолютно не ок. Моя мама цього дуже не хоче теж, бо служить мій батько. Тому для неї служба дитини — це взагалі був дуже великий стрес. Вона була, мабуть, перша, хто сказав, коли я дізналась, що вагітна: «Так це ти тепер звільнишся з армії? Ура!». Вона дуже переживала, і це був такий подвійний стрес.
Із одного боку, я дійсно розумію, що дитині потрібна мама. І я дуже рада, що я можу проводити цей час зі своєю донечкою. Також у нашій родині окрім мене більше справді нема того, хто міг би це робити. Служить мій чоловік, служить мій батько, моя мама ще працює. Тобто мені справді нема заміни.
Інколи, коли я дуже сильно хворіла, або коли чоловік їхав на довгий час, до мене приїжджає моя молодша сестра. Вона дуже допомагає мені. Але ж у неї теж є своє життя. Я ж не можу постійно її прив’язати до себе. А послуги няні є приблизно рівнозначними моїй зарплаті. Тут особливо не розгуляєшся.
Тому ми прийняли таке рішення спільне, що я буду в декреті, і що я не повертаюся ні на яку службу. Тому я зараз знайшла собі класну роботу у сфері мілтек, і нарешті відчуваю свою причетність.
Анастасія Багаліка: Жінки, які стають мамами вперше, часто важко адаптуються до зміни статусу. Війна підсилює це відчуття.
«Мені, в принципі, навіть не залежно від війни, доволі важко в цілому далася думка про вагітність. Мені дуже важко було прийняти цю нову роль. Іноді, звісно, під час суперсильних обстрілів чи чогось такого, у мене бували думки, мовляв, що я роблю і куди я збираюсь приводити цю дитину. І навіть думала, можливо, там виїхати кудись. Але я не уявляю себе насправді поза цією країною. І в цілому я якось більшість часу відносно пристосована до цієї реальності. Тому я особливо про це не думаю. Війна, не війна. Ну, якось буде», — каже Катерина Ейхман.
Анастасія Багаліка: А наше нинішнє життя додає вагітності нового виміру тривожності.
Катя Ейхман: Тривожність — це те, що мені було дуже важко, бо я взагалі людина нетривожна.
Ніколи мені не було притамана тривожність. Що б не відбувалося, я завжди абсолютно спокійна, я ніколи себе не накручувала. І з вагітністю мені це дуже важко далося, коли я розумію, що в мене з’явилася ця тривожність, і я розумію, що надалі вона, скоріш за все, буде тільки рости…
Мені було спочатку дуже важко. Особливо в мене був дуже важкий перший триместр. Мені було прямо весь час погано, причому і фізично, й емоційно. Максимально погано, знаєш, так ніби по мені катком проїхалось. Я вже думала «господи, нащо я в це ув’язалася», і, перепрошую, бували думки «може ну його все нафіг поки ще умовно є час». Але, зрештою, думки «поки ще є час» якраз перейшли в те, що я вже майже пережила перший триместр. І я подумала, що вдруге я на таке добровільно точно не піду.
Мені дуже важко давала саме оця зміна статусу. Тому що, знову ж таки, це було не зовсім заплановано. Тобто, звісно, колись десь хотілося, але не так різко і не ось так одразу. І мені було дуже важко прийняти себе в новій ролі, що я собі повністю більше не належатиму, що від мене тепер постійно хтось залежатиме. Ну і це прямо дійшло до того, що я, зрештою, пішла в психотерапію з цим питанням, бо бували такі періоди, що я навіть вважала, що я зіпсувала собі життя цим рішенням.
Але саме завдяки психотерапії я зрозуміла дещо. В мене дуже багато друзів загинуло. Я працюю в ветеранській сфері. Я постійно працюю з втратами. Я постійно працюю з жінками, які втратили чоловіків, з жінками, які не встигли народити і шкодують про це. Із жінками, які встигли народити і радіють цьому. Це дуже важко і дуже страшно. І дійсно, з’явилося це відчуття, що якщо це життя вже прийшло саме до нас, значить, воно точно має бути.
Анастасія Багаліка: Контраст між щойно народженим життям і війною багато жінок відчувають у перші дні, просто у пологовому.
Маргарита Рівчаченко: Ми народжували в державному пологовому, де було найголовніше — укриття і операційні в укритті. Під час моїх пологів тривоги не було. Але одразу вночі і ще наступної ночі, і далі тривоги були. І ми, фактично, всі перші дні життя Соломійки провели в укритті пологового. За що я, чесно кажучи, дуже дякую пологовому. Вони такі молодці!
Це була така швидка евакуація, от, на раз-два. Тобі ще важко ходити і вони все роблять, вони допомагають. «А вам що принести?», «Вам одіялка?», «Добре, зараз ми збігаємо». Тобто, не ти бігаєш, а вони біля тебе бігають і справді дуже допомагають. Будять, якщо тривога, якщо ви проспали. Мене, наприклад, вирубало постійно. І це була така справжня підтримка.
Анастасія Багаліка: А ще вагітні жінки і молоді мами, на жаль, дуже болісно відчувають побутові випробування, які принесла війна. Як от цієї зими.
Катя Ейхман: Якось ми з подругою говорили, і вона тоді сказала, що їй страшно, що з нею щось станеться, а дитина залишиться сама. Я думаю, що, як би це цинічно не звучало, мені було б байдуже, якби зі мною щось сталося, а дитина залишилася сама. А от якщо з дитиною щось станеться, а зі мною все буде добре… Я цього навіть не можу собі вкласти в голові. Тому якось я намагаюся… Ну, банально, я намагаюся про це не думати. І розумію, що треба буде більше дбати про безпеку.
Із такого, що мене більш лякає — це, мабуть, все ж таки побутові умови. Тому що ця зима була доволі непростою. І питання того, як жити з дитиною, коли в квартирі +12, а ви на 16 поверсі, і немає ні опалення, ні води, нічого. Оце трошки лякає. Не знаю, мабуть, я дуже легко до всього пристосовуюсь. Але все одно я розумію, що якось можна буде знайти з цього вихід. Враховуючи, що я сама, до прикладу, народилася в 90-ті в селі, де не було навіть гарячого водопостачання у будинок і холодного теж не було.
Якраз тоді теж були відключення світла, морози і таке інше. І я собі думаю, що якось же мої батьки «пропетляли». Я розумію, що спрощення побуту частково спрощує материнство. Коли не треба думати банально про те, де нагріти води, на чому зробити поїсти, або що не треба руками, не дай Боже, попрати чи ще щось таке.
Анастасія Багаліка: Тривоги з немовлям даються ще важче.
Маргарита Рівчаченко: Дуже важко було, коли ти не розумієш, чого дитина плаче. А я взагалі не розуміла. Взагалі! Чи вона хоче їсти? Чи їй щось болить? Чи вона хоче спати? Мені її плач був просто як один такий суцільний вереск, і це було дуже важко.
Зараз, наприклад, вона вже починає говорити і ти в неї можеш запитати: «а що в тебе болить?», «а покажи, де зубки, де голова», щось таке. І то інколи в нас буває непорозуміння. Вона, наприклад, вивчила слово «голова» і показує «голова, голова». Але у неї нічого насправді не болить.
Коли малій було півтора року, почалися ці тривоги щоночі. І ми з нею виробили такий собі план. Я ставлю машину на паркінг, у мене там завжди ковдрочка, біля входу завжди спальник. Починалася тривога, ми з нею спускалися на паркінг, я розкладала заднє сидіння, і ми там, я стелилась. І ми спали в машині.
Або ми під час тривоги зранку йдемо в ванну і збираємося там. Включаєш їй музику чи якийсь мультик, і це вже для неї якась розвага. Вона поки не розуміє, що це щось страшне. А ще у нас ще є поруч Сільпо, яка є на нульовому поверсі. Туди можна просто так забігти і там плюс-мінус безпечно на рівні паркінгу. І от йдемо ми в те Сільпо, і гуляємо по Сільпо. Іноді й дві години гуляємо. Добре, що всі вже один одного знають і це там сприймається нормально.
І от, мабуть, десь минулого літа я відчула, що все. Я вже у своїй ролі. Це тепер моє. От, я мама Соломійки. Вона зараз каже на мене «мамія» — мама Соломії. І я кажу: «так, я мама Соломійки, мамія».
Анастасія Багаліка: Зараз можна подекуди побачити, як у вагітних жінок питають коментатори у соцмережах: «Нащо народжуєте у війну?». Мої героїні відповідають: «Коли, якщо не зараз?».
Миргарита Рівчаченко: Я думаю, що люди просто стали трошки забувати те, що ми живемо зараз в 21-му сторіччі. І, наприклад, великої війни в Європі до цього часу не було 70-80 років. І це насправді велика рідкість. Якщо ми подивимося, наприклад, історію від 1945-го року і назад, то покоління наших прабабусь пережило голод, репресії, розкуркулення і війну.
І вони народжували дітей. Їхні батьки пережили Першу світову, українські визвольні змагання, знову ж таки, голод, репресії, і деякі ще й Другу світову війну. Якби вони прийняли рішення жити для себе, що діти не на часі, то, я думаю, що більшості з нас би не було.
Бо насправді, а коли це робити? От я завжди це питаю. Окей, коли нам народжувати дітей? Коли чоловік зможе звільнитися, коли його не дай Боже поранить? Чи коли? Нема в нас причин для звільнення, для виїзду з країни, чи жити в якомусь безпечному місці. Я обрала цього чоловіка, який обирає захищати цю державу. І обирає не перший рік, не другий, і не п’ятий. Не народжувати з ним дітей? А якщо в нас є спільне бажання? Тому для мене це такі якісь дурні питання від людей, які не знають нашої ситуації, не живуть наше життя.
Коли в нас з’явилась донечка, для обох це став навпаки переломний момент. Зрозуміло, що це важкий період. Але це і переломний період у тому, що ти дійсно починаєш робити більше. Тобі тепер недостатньо, умовно, зробити собі мівіну. Ти навіть в таких побутових речах тепер думаєш про те, що тобі треба приготувати здорову їжу, щоб твоя дитина поїла. Ти починаєш собі будувати графіки. Ти починаєш по-іншому думати про свою роботу, професію. Про те, що я не можу собі дозволити не працювати. Бо я б хотіла, щоб моя дитина мала можливість мати деякі привілеї. Наприклад ходити в басейн, ходити в приватний дитячий садок. Мені б цього хотілося, і я на це працюю.
У історій материнства під час війни немає фіналу. Війна триває і життя триває також. Історії наших героїнь продовжують писатися щодня. І щодня вони роблять вибір, як і кожна з нас. Це вибір про любов і про віру в майбутнє. Адже коли у вас народжуються діти, майбутнє — це те, про що ви думаєте найбільше.