«Звільнення мами з полону — це моя мрія» — Ізабелла Пех

Ізабелла Пех понад п’ять із половиною років бореться за визволення своєї найріднішої людини — мами Олени Пех — з російського полону. Донька «стукає в усі двері», виступає на міжнародних конференціях, звертається до послів іноземних держав. Однак поки ці намагання не принесли результат. І жінка досі в полоні. Як і сотні інших цивільних українців, яких включають у списки на обмін не так активно, як військових. Вони не в пріоритеті, тому продовжують страждати від катувань російських нелюдів, помирають від травм, хвороб і відсутності медичної допомоги. І хоча донька втратила зв’язок з матір’ю і вже не пам’ятає, коли востаннє чула її голос, все ж не опускає руки і продовжує боротьбу.

Проте коли ім’я Олени Пех опиниться у списках на обмін, і коли жінка вийде на свободу — досі під питанням. Світлана Мялик поспілкувалася для Громадського радіо із Ізабеллою Пех.

«Мама була примусово вивезена до Донецька, де утримувалася в нелюдских умовах у камері-одиночці…»

— Ізабелло, ми познайомились кілька років тому, ще до повномасштабної війни Росії проти України, у Посольстві Польщі в Україні у Києві. Тодішній польський посол Бартош Ціхоцький проводив зустріч з родичами полонених військових і цивільних. І там було кілька жінок, зокрема і ви. Тоді я вперше почула історію вашої мами Олени Пех. Це така, дуже важка, непроста історія. Розкажіть, будь ласка, як все відбувалось? Чому так багато років мама перебуває в полоні, чому досі не вдалося її визволити?

— Так, моя мама, Пех Олена Василівна, вже п’ять з половиною років перебуває в полоні на окупованій території [Донецької обл.] у так званій «ДНР». У 2014 році ми з мамою залишили окуповану територію та приїхали до Одеси. А з 2016 року мамі довелося їздити на окуповану територію періодично, щоб доглядати за моєю хворою бабусею. В один із таких приїздів, 9 серпня 2018 року, мама була незаконно схоплена співробітниками «МГБ» («Міністерство державної безпеки» окупаційної адміністрації РФ у так званій «ДНР» — ред.), за підозрою начебто у шпигунстві на користь України. Мою маму було примусово вивезено до Донецька, де вона утримувалася в нелюдських умовах у камері-одиночці на гауптвахті однієї з військових частин. Протягом 3-х місяців її місцезнаходження ретельно приховувалось.

«Її сильно били, душили… катували електричним струмом… вкручували шурупи в коліна і регулярно ґвалтували»

— Тобто ви не знали, де перебуває ваша мама?

— Так, я не знала. До мами застосовувалися жахливі фізичні тортури. Для того, щоб змусити їй підписати потрібні їм свідчення та визнання. Її сильно били, душили поліетиленовим пакетом, катували електричним струмом, одягали протигаз і одночасно включали електричний струм, запобігаючи доступу повітря. Моя мама неодноразово непритомніла. Щоб привести її до тями, її обливали водою і підносили до тіла електрошокер… А потім все повторювалося знову. Їй вкручували шурупи в коліна і регулярно ґвалтували. Двічі імітували розстріл і вивозили в ліс, погрожуючи вбивством.

— Як ця інформація стала доступна вам? Тобто, ви на той час могли з мамою спілкуватись? Був якийсь зв’язок з нею?

— Після того, як вона підписала документи про «визнання» — а її змусили це зробити — вона була переведена до СІЗО в Донецьку і якийсь час в неї була можливість дзвонити і говорити зі мною. Це було секретно. І вона мала можливість розповісти все мені. Тому що ми не знали, що буде далі і що буде відбуватись.

«Засудили «за зраду батьківщини»… на 13 років позбавлення волі…»

— Ваша мама хотіла накласти не себе руки?

— Так, її довели до спроби самогубства. Вона порізала собі вени, але вижила. І це було незадовго до того, як вона підписала всі «документи» з «визнаннями». І тоді її було переведено до СІЗО. І там розпочалися слідчі дії щодо [нібито її] шпигунства на користь України. Але це провадження припинили через відсутність доказової бази.

І замінили на іншу «статтю» — «організація злочину» на території так званої «ДНР». Але за цією «статтею» теж не знайшлося ніякої доказової бази. Тому в результаті її засудили «за зраду батьківщини», а точніше — підбурювання до скоєння злочинів. Її засудили — на 13 років позбавлення волі з відбуванням покарання в жіночій виправній колонії №127 міста Сніжне (окупована частина Донецької області — ред.).

«Я не пам’ятаю, коли я останній раз розмовляла з мамою. Це було дуже давно…”

— Коли востаннє спілкувалися з мамою телефоном? Чи хоча б листувалися?

— Раніше ми могли зв’язуватися на 9 хвилин раз на два тижні. Я не пам’ятаю, коли я останній раз розмовляла з мамою. Це було дуже давно. [Тепер] нам не дозволяють спілкуватися. Я взагалі не знаю, що з нею? Я змогла дізнатися якусь інформацію про маму від людей, які нещодавно звільнилися. Це все.

«Я хочу її визволити, щоб бути щасливою з моєю мамою»

— Що вони говорять? Яка інформація?

— Вони розповідали мені про її стан здоров’я, про те, що відбувається. Казали, що мама – дуже сильна людина, що вона живе заради мене. Вона хоче, щоб я була щасливою. Але я не можу бути щасливою (плаче – ред.). Моя мама в полоні, то я хочу її визволити, щоб бути щасливою з моєю мамою. Я страждаю дуже, тому що мама – єдина близька для мене людина. Я не маю жодних контактів з якимись родичами.

«Після тортур в неї зруйнований тазостегновий суглоб. Вона відчуває постійні болі в колінах і майже не ходить»

— Контакт обірваний, наскільки я розумію… Скажіть, а що відомо про стан здоров’я Олени Пех? Пам’ятаю, що у вашої мами епілепсія. А після катувань їй стало дуже погано з ногами. І Ви ще хотіли їй тростину передати, щоб легше було пересуватись. Чи вдалось?

— Ні, на це треба якийсь дозвіл. Не дозволяють так нічого передати. Вона страждає від епілепсії. І в неї немає ніяких ліків. Напад може статися будь-якої миті. І після тортур, в неї зруйнований тазостегновий (кульшовий — ред.) суглоб. Вона відчуває постійні болі в колінах і майже не ходить. Їй було відмовлено в будь-якій медичній допомозі.

— Тобто, пані Олена не отримує медичну допомогу, не отримує жодних ліків?

— Так, зовсім нічого [з медикаментів не отримує].

— Чи якось вдалося допустити до вашої мами представників Червоного хреста?

— Ні, жодна гуманітарна місія не була допущена до моєї мами за всі ці роки… За 5 з половиною років. Жодного разу.

«Мама не потрапляє в жодний обмін. Вона не в пріоритеті для обміну з українського боку. І росія не хоче їй віддавати»

— Наскільки я знаю, ім’я вашої мами Олени Пех включали у списки на обмін. Можете сказати, скільки разів? І чому, на вашу думку, її досі не вдалося обміняти?

— Так [включали]. Мама не потрапляє до жодного обміну, але, говорять… не впевнена, але те, що я чую – що Україна кожного разу дає запит на те, щоб мою маму російська сторона включила у списки на обмін. Це те, що я чую з української сторони. Але мама була затримана ще до повномасштабного вторгнення! І вона не в пріоритеті для обміну з українського боку. І росія не хоче її віддавати. І це не дивлячись на те, що стан здоров’я її вкрай критичний. Тому ситуація дуже-дуже важка. І це стосується не тільки моєї мами, але взагалі людей, які були затримані до повномасштабного вторгнення. Ситуація просто не рухається.

— Цивільних осіб, ви маєте на увазі?

— Так, цивільних. І це стосується всіх людей, які були затримані до повномасштабного вторгнення. Ситуація дуже складна. Я не знаю, як я можу врятувати життя моєї мами?

— А скільки загалом цивільних в російському полоні зараз? Маєте таку інформацію?

— Я не можу сказати точно, але я знаю, що в жіночій колонії (виправній колонії №127 міста Сніжне – ред.) є семеро жінок, які були ув’язнені за політичними статтями. Вони були затримані ще до повномасштабного вторгнення.

— І ваша мама серед них, так?

— Так…

«У моєї мами немає ніякої адекватної юридичної підтримки. Ні медичної, ні юридичної…»

— Чи допускали до вашої мами адвоката? З української сторони можливо?

— Ні. Коли були слідчі дії тільки, моя мама мала адвоката. Але потім ні. Ніякого адвоката не можна з української сторони допустити до неї. Це неможливо. Тобто в неї немає ніякої адекватної юридичної підтримки. Ні медичної, ні юридичної.

— Скажіть, з ким ви контактуєте? Я знаю, що є група родичів і близьких, чиї рідні в полоні. Знаю, що ви тримаєтесь разом і берете участь і в конференціях, і в якихось круглих столах. Разом звертаєтесь до української влади, до влади інших держав. Розкажіть, що ви робите?

— Так, ми створили організацію родичів полонених. І в нас є така група людей. І ми так фактично боремося за життя і свободу наших рідних. Тому, так, ми ходимо на зустрічі, ми зверталися до всіх можливих організацій та інстанцій в Україні. І до ГУР, до Омбудсмана України, до Президента України, до послів різних країн. Ми проводили акції, зустрічі.

«…ці люди повинні бути визволені якнайшвидше, тому що вони помирають у полоні»

— Торік ви були у Варшаві на конференції, присвяченій перспективам звільнення українських полонених з російського полону. Ми з вами там бачились. А нещодавно ви повернулися з Женеви, де виступали. Про що йшлося?

— Так, я фактично озвучувала ситуацію з моєю мамою в штаб-квартирі ООН у Женеві. І ми говорили про те, що треба тиснути на російську сторону, щоб цих людей відпускали [з в’язниць], їх віддавали [українській стороні]. Ми намагалися привернути увагу до того, що ці люди повинні бути визволені якнайшвидше, тому що вони помирають у полоні. Я говорила про людей, у яких онкологія, і їх не відпускають – це порушення прав людини.

«Вона була схоплена й заарештована за те, що має проукраїнську позицію»

— Розкажіть трохи про маму. Пані Олена до полону була мистецтвознавицею, так?

— Так. Мама працювала старшим науковим співробітником у Горлівському художньому музеї. Вона проводила безліч виставок, писала наукові праці, їздила по різних містах України, де представляла ті чи інші роботи. Це були наукові конференції, якісь статті в наукових журналах.

— Олена Пех мала таку дуже сильну проукраїнську позицію…

— Так. Вона була схоплена й заарештована за те, що мала проукраїнську позицію і не згодна з окупацією росіянами частини України. І з усім, що відбувається на окупованій території.

— Мені здається, що влада — і українська, і західних держав — просто зобов’язана зробити все можливе, аби визволити бранку з полону. Тому що ім’я вашої мами уособлює українців зі Сходу держави — українців, які люблять свою країну і є патріотами. І яких за їхню позицію росіяни тримають в полоні і катують…

— Звільнення мами — це моя мрія. Я вже 5 з половиною років борюсь за це. І чесно кажучи, вже не зовсім вірю, що те, що я роблю, принесе якийсь результат. Бо його немає досі. Але я не можу зупинятися. За цей час я пережила стільки потрясінь і стресу. Мене зрозуміє кожна людина, яка має когось рідного у полоні.

«Є випадки, коли люди помирають у полоні. І неможливо навіть тіла забрати з полону. Це мій найбільший страх…»

— Це просто нестерпно, коли рідна людина стільки років перебуває в застінках російських, і Ви не знаєте, що там відбувається. Вірю, що прийде час і ваша мама Олена Пех буде на свободі і якнайшвидше. І ви зможете її обійняти…

— Так. Хочеться, щоб це було якнайшвидше… Щоб люди не помирали, тому що є випадки, коли люди помирають у полоні. І неможливо навіть тіла забрати! Це мій найбільший страх… Мої дії не приносять результат на даний момент. Але я не маю права здатися. Тому я завжди кажу собі: хто, якщо не я? У нас [в родині] більше немає нікого.

— Ізабелло, не опускайте руки! Мама тільки на Вас і сподівається. Спасибі за те, що робите. Сил Вам і витримки!

— Дякую, що нагадуєте про маму, вболіваєте за мене і підтримуєте мене всі ці роки.

Матеріал підготовлений за допомоги MediaPort Warsaw, хабу для українських журналістів у Польщі, та за підтримки міжнародної ініціативи Media Lifeline Ukraine