Кілька щільно насичених фактами інтерв’ю з вимушеними переселенцями, розповідь про їхні історії та проблеми в новому випуску програми «Донбас» на «Громадському радіо».
Місто повне мерців — Зоя Сталєва
«2 мая началась война. Люди гуляли, отдыхали, как здесь в Шостке, когда праздник был. Страшно вспоминать. Каждый день были бомбежки, обстрелы. А что простой народ? Прятались, бегали. У кого была своя машина, сразу выехали. Сначала вывезли детей из двух детдомов Славянска, интернатов, школ, лагерей. А потом подошла очередь стариков. Выезжать было очень тяжело. Даже говорить не могу…», — пенсіонерка
Зоя Сталєва народилась в блокованому Ленінграді під час Другої світової війни. Та війна забрала її батьків. Жінка думала, що то буде остання війна в її житті. Але життя — цинічне. Інша війна застала її через багато років в українському Слов’янську.
“Лично я видела мертвецов полный город. Каждый день была бомбежка. У нас не было ни воды, ни света, ни телевидения. Мы ходили по воду для питья и еды в канаву в парке. Когда я набирала воду для себя и соседки-старушки, и началась бомбежка осколочными снарядами. Мне осколок попал в руку. Хорошо, что кость не задело. Вот видишь, уже четыре месяца болит это место. Как стукну, так сразу начинает кровить», — показує Зоя Сталєва праву кисть з невеличкою обробленою зеленкою раною.
«А рядом мужчина набирал воду. Его на смерть убило. Я-то упала, а он видать наклонялся и черпал воду из канавы.
Дождалась, когда это все кончиться, ребята-сторожа выскочили, меня перевязали. Скорую вызвали, а он уже мертвый. Я недалеко от дома живу, где-то 200 метров. Я на колясочке воду довезла.
В городе все меньше и меньше людей оставалось. Ну, оставались такие уже немощные.
Я возле морга жила. Он через дорогу от моего дома. Света же не было с апреля по июнь. А морг же полный. Так прямо за моргом яму ковшем рыли и людей складывали.
Сначала начались обстрелы школы, больницы, детские дома. А потом начали наш район обстреливать, который в центре города. Три раза снаряд попал в дом. Каждый день в одно время. Мы прятались одно время в подвале в кооперативном доме. Но там было неухожено: грязно, лечь негде. То мы были на лестнице у себя в доме. Двери железные закрывали, на полу спали, пока не кончится бомбежка. А кончится, поднимались в квартиру. Только уснешь, начинается опять бомбежка. Так мы и бегали туда-сюда, туда-сюда”.
Нестерпне життя у Слов’янську змусило Зою Сталєву переїхати до міста Шостка Сумської області, де проживає її син разом з родиною.
“Я выстояла 2000-тысячную очередь. На автовокзале мы регулярно отмечались по списку, чтобы знать свою очередь. На день давали три маршрутки. А что такое маршрутка — это 25 человек и все? А в людей же много багажей. Люди семьями ехали.
Люди все бросали: и дома, и худобу. Проезжали три поста. Проверяли документы тщательно особенно у молодежи. Молодежь задерживали — у кого документы рвали. Очень сильно нас проверяли. У молодых ребят даже мобилки проверяли. Со мной семья ехала. Его мальчику 18 лет, то они боялись, что их задержат, но так как он с родителями ехал, то из-за этого его, наверное, не тронули. А если бы он один ехал, то загребли б”.
Дуже мало робиться державою — Юлія Красильникова
Нині в Україні, за даними інформаційного центру РНБО, проживає понад 238 тисяч вимушених переселенців. Вимушені переселенці з Криму розповідали Громадському радіо, що їм вдалось без невеликих проблем знайти дах над головою і скористатись гостнинністю людей на материковій Україні. Але чи легко зараз знайти прихисток новій хвилі переселенців цього разу з Донбасу?
За відповідями Громадське радіо відправляється в офіс волонтерської ініціативи “Восток.SOS”. Він, до речі, знаходиться неподалік Михайлівського Собору, в якому вранці 30 листопада багато побитих “Беркутом” активістів Євромайдану знайшли свій прихисток. В офісі волонтерів “Восток.SOS” людно і шумно, тож я запитую волонтерку Юлію Красильникову в найближчому кафе, які проблеми зазнає волонтерська ініціатива при допомозі переселенцям?
Дуже поширена проблема — це коли люди вважають, якщо громадська ініціатива вже викликалась, то допомагати вони мають робити все, знати все, всім допомагати і всіх рятувати. Коли кажеш, що певними речами наша громадська організація не займається, чи коли пояснюєш, що не володіємо певною інформацію або намагаєшся відправити в державні установи, то люди іноді реагують дуже агресивно.
Дуже серйозна проблема, коли державні органи направляють до нас людей. Це вже зовсім цікаво, коли службовці кажуть: “Ми вам не можемо допомогти або у нас такі-такі погані варіанти, а от у волонтерських ініціативах можуть допомогти, влаштувати. Телефонуйте їм з будь-якими питаннями. Трапляються випадки, коли наші телефони дають або в МНС, або ще в якомусь державному координаційному центрі. Там, де їм мають надати допомогу, їм кажуть, що їм допоможе громадськість, що держава цим не займається. Коли держава відправляє до громадськості, то зрозуміло, що або ти щось робиш, або вже ніхто нічим не допоможе. Це вже остання інстанція, до якої звертаються люди.
Маючи такий ресурс, який має держава, — не налагодити реальні робочі схеми, — це треба мати талант. Бо держава має телебачення, радіо, купу інших джерел поширення інформації, має безкоштовні біг-борди. Можна дуже ефективно доносити до людей інформацію: куди і з яким питанням звертатись, де і яку допомогу отримувати. У державі є можливість друкувати і розповсюджувати серед тематичних груп інформацію про їх потреби. Наприклад, серед пенсіонерів, які звертаються в пенсійні фонди. Було б дуже зручно поширювати інформацію, яка була б корисна цим людям. Цього зазвичай не робиться. Координації між собою немає.
Улюблена справа наших службовців — посилати з одного телефону на інший, на третій, а на п’ятий раз тебе посилають на перший телефон, і звідти все повторюється заново. Держава не знає або часто не розуміє ситуації, у яких опиняються люди. Коли у людини немає два тижні телефонного зв’язку, раптом у неї пробивається мережа. Вона намагається кудись додзвонитись і попросити про допомогу, а ій починають давати якісь телефони або не відповідають. Нам дуже важко зрозуміти, чому це все погано працює.
Візьмемо, наприклад, центри реєстрації. Держава має купу адмінбудівель по всьому місті. При цьому розуміючи, що переселенці мають реєструватися, це люди з інших міст. Вони не знають Києва або іншого міста, куди вони виїжджають. При цьому в Києві центр реєстрації знаходиться дуже далеко. І знайти його немісцевому дуже важко. Туди важко доїхати, враховуючи, що люди їдуть з речами, з дітьми. Вони мають їздити туди-сюди по місту, шукаючи, де це знаходиться, простояти цілий день в центрі і при цьому реальної допомоги дуже часто не отримати взагалі.
Я думаю, державі не так важко було б або розділити приміщення за темами, за напрямками, або зробити приміщення в центрі місти, куди людям було б легше звернутись, розмістити інформацію на вокзалі, щоб людина, виходячи з потягу, знала, куди їй прихати, скільки метрів пройти, щоб її зустріли і проконсультували. Всього цього не робиться або робиться так, щоб краще б це не робилося”, — каже волонтерка громадської ініціативи “Восток SOS” Юлія Красильникова і критикує владу за відсутність інформації у владі щодо вільних місць для вимушених переселенців по регіонах України:
“Якщо говорити про Київ, то у цьому місті немає місць для поселення. Тому людина може поїхати в Київ, сподіваючись, що її одразу поселять, нададуть гроші, а врешті-решт вона отримає довідку про те, що вона переселенець і на цьому все. Їй скажуть: “В цьому регіоні місць немає, а ось вам телефони такого регіону, їдьте, наприклад, в Івано-Франківську область й там шукайте. Там, можливо, Вам допоможуть”.
Куди їхати?
Це витрачання часу, людської енергії, бо люди втомлені, в стресі. Вони з дітьми, з речами, розгублені. Вони не знають, де їм ночувати, куди їм подітись. Звісно, вимушений переселенець може телефонувати по областях і дізнаватись про вільні місця, але коли людина виїжджає, то вона виїжджає у Київ або в Харків. Людина вже тільки на місці починає думати, що далі. Бо коли у тебе над головою літають міни, ти, мабуть, не думаєш, де ти будеш жити, і чи є куди тобі їхати. У тебе є мета — вивезти своїх дітей живими і здоровими на безпечну територію.
На жаль, в Києві немає нормального місця, де люди могли б якийсь час побути. Хоча б на одну ніч, коли вони виїхали, щоб наступного дня думати, куди їхати далі. З цим велика проблема у Харкові, бо там — дуже багато переселенців.
У цьому дуже сильно допомагають волонтерські ініціативи. Наприклад, у Харкові на вокзалі працює волонтерська група “Станція Харків”. При чому там на вокзалі я не бачила жодних державних консультаційних центрів. Хоча це пункт, куди переселенці із Луганської області перш за все виїжджають. Туди, наприклад, з Луганської області найчастіше їде транспорт. Чому б там не розмістити державну базу, щоб розміщувати людей або якісно консультувати їх”.
Знайти житло
Вимушені переселенці зчинили підвищений попит на нерухомість у Києві. За даними консалтингової компанії SV Development, ще в червні якраз після довготривалого падіння продаж нових кварти у столиці виріс на 12%, а вторинний ринок піднявся на чверть у порівнянні з травнем цього року.
Однак із орендою житла у Києві — значні проблеми. Юлія Красильникова каже, що через мову ворожнечі кияни не готові здавати квартири навіть тим переселенцям з Донбасу, хто готовий платити за житло ринкову ціну.
“Люди, які виїжджають і хочуть облаштуватись своїми силами, не потребуючи грошової допомоги, не можуть зараз банально зняти житло в Києві. Я, наприклад, обдзвонюю ріелторів, шукаю для знайомих квартиру, і люди вже просто виїжджають в те місто, в якому ріелтор обіцяє знайти якийсь варіант. Вони вже не обирають місто, яке їм зручне або подобається, а обирають те, в якому ріелтори погоджуються працювати з переселенцями.
Така ситуація склалась через негатив щодо вимушених переселенців. Люди відмовляються здавати житло для мешканців Сходу. Це через інформаційну пропаганду, через дуже успішну інформаційну війну, яку ми програємо. Дуже багато є страшилок про переселенців. Кажуть, що вони розкрадають квартири, ледве не їдять своїх господарів. Люди в це вірять. Потім не хочуть дуже часто приймати чоловіків. Якщо він виїжджає зі своєю родиною, то є дуже поширена позиція, що він має воювати. “А чому він сюди приїхав? Хай лишає жінку з дітьми і їде назад захищати свою землю”, — кажуть власники квартир””.
Як піти на фронт?
Військкомати не всіх чоловіків приймають зараз до “Національної гвардії”. Але для переселенця із Луганська, юриста за другою освітою, Сергія Мельничука — це не проблема. Як тільки він у червні переїхав у Київ, він замість того, аби шукати роботу, почав шукати можливості піти добровольцем на фронт.
“Я поки-що роботи не шукав, бо я одразу звернувся до військової частини. 27 червня написав заяву на вступ до “Національної гвардії”, пройшов медичну комісію. Чекаю, чекаю. Поки-що немає жодних повідомлень. Вже їздив у Вінницю, де проходив військовий вишкіл. Мої прагнення спрямовані на визволення Луганська та Донбасу. Зараз головна проблема — звільнення України від колабораціоністів і російських найманців”.
Волонтерка “Восток.SOS” із Луганська Юлія Красильникова обурюється мовою ворожнечі серед суспільства, журналістами, які поширюють неперевірену інформацію.
“Дуже багато людей на Сході зараз воюють. Їхні родини мають виїжджати, і вони отримують лише негатив, несприйняття. У них вже немає сил, бажання щось доводити, розповідати. Дуже широко розходяться негативні історії, які не мали реального підгрунтя під собою відповідно до журналістських розслідувань. Якийсь відомий блогер поширив фото з коментарем, що тут, не питаючись дозволу жила родина зі Слов’янська. Вони місяць прожили. Винесли все, що можна було а лишили купу сміття. Це було дуже широко розтиражовано. Люди роблять перепости, і це сприймається серйозно. Хоча, читаючи це повідомлення, ти розумієш, що тут нуль живої історії, фактажу. І хто ця людина, яка написала? Що це за дім? Жоден кореспондент, я думаю, не поїхав в цей дім і не дізнався, чи взагалі він існує, хто ця людина, і як потрапили ці люди.
Зараз в Україні дуже складна ситуація: неможливо знайти зйомне житло. Дуже важко знайти роботу. Зараз переселенцями користуються всі, хто можуть. Ріелтори обманюють і намагаються забрати останні гроші. Роботу пропонують дуже дешеву, бо розуміють, що багато людей готові на будь-які умови, на будь-яку зарплатню”.
Спогади про Донецьк у Львові
Із Києва я їду до Львова. Сюди приїхала з Донецька перекладачка англійської мови Яна Кравченко, яка брала активну участь у проукраїнських акціях протестів. Яна ще один свідок наслідків мови ворожнечі в Україні.
Що робили сепаратисти? Вони шукали фотографії активістів з мітингів і розміщували їх у групах у соцмережах під надписами “Розшукуємо активістів. Якщо хтось знає, де вони живуть, надайте нам інформацію” Деяких людей вже знаходили: ходили по квартирах або могли псувати майно. Було страшно ходити по вулицях. У мене є багато знайомих, які мене знають і мають протилежні погляди.
Основна проблема зараз — це знайти житло, бо багато власників квартир не хочуть мати справи з переселенцями зі Сходу. Вони не зважають на твої погляди. Вони не хочуть з тобою мати справу. І вони це обговорюють ще до початку. Ти їм телефонуєш, вони питають: “Зі сходу?”. Ти каже, що так. А вони: “Вибачте, ми не можемо”.
Але мені зустрілись добрі люди, які допомогли мені з роботою, з тимчасовим житлом. Я шукаю зараз квартиру і сподіваюся, все буде добре.
Я живу в студентському гуртожитку. Влітку я ще могла знаходитись, зараз — там студенти. Вони не кажуть: “Все вже, виїжджай. Але я так розумію, що бажано, щоб я поїхала. Тому я зараз дуже активно шукаю квартиру.
Я думаю, що зараз важко також знайти квартиру, тому що багато студентів їх також шукають”.
Шостка. 345 переселенців
Житло недоступне не лише в Києві чи Львові, навіть на Півночі України. Зараз я у місті Шостка Сумської області. У місті зареєстровано 345 вимушених переселенців. Ми зустрічаємось із заклопотаним радником міського голови Вірою Літкевич. Вона щойно зустріла родину переселенців зі Сходу. Віра Літкевич каже, що найбільша проблема міста — це відсутність житла для переселенців. 90% мешканців Сходу їдуть до рідних або друзів у Шостці.
“В основном в наш город приезжают жители из зоны АТО, которые были раньше связаны с нашим городом, например, работали на наших заводах, у которых есть родственники, знакомые. Те, кто приезжают имея родственников и знакомых — это свыше 90%. Естественно есть люди, которые приезжают сюда, не имея здесь никого.
Какие основные проблемы у наших переселенцев? Первая — это перевод сюда пенсий. С ними работает Пенсионный фонд. Иногда это получается достаточно быстро, иногда довольно долго из-за больших разрушение в местах их бывшего проживания. Потому что там ничего не работает. Есть люди, которым уже нужно оформлять пенсии, поскольку подошел пенсионный срок, а у них нет всего пакета документов. Получать недостающие документы из тех зон достаточно трудно. Особенно это касается пенсий по инвалидности. Нужна справка МСЕК. А там МСЕК уже не работает. Наш Пенсионный фонд не может без подлинника этой справки начать оформление пенсии.
С ними также работают фонд занятости, если это трудоспособные люди, которые приехали сюда, не имея соответственный пакет документов. Служба занятости берет на учет, помогает с трудоустройством, хотя у нас довольно значительные собственные проблемы с трудоустройством в городе.
Обязательно оказываем медицинские услуги. Есть случаи аппендицита. Он не спрашивает, в какое время появится.
Мы обеспечиваем школами и детскими садиками всех. А с жильем у нас очень тяжело. Те возможности с нашими общежитиями, которые у нас оказались, мы заполнили. Просили ведомственные гостиницы. Они тоже заполнены сейчас. В основном нам помогают родственники, которые держат людей у себя до последнего. Поселяли в учебные общежития. То есть мы стараемся помогать, но жилье — это самая большая проблема”.
В шосткинському гуртожитку
Дійти до помешкання Зої Сталєвої зі Слов’янська можна через довгий коридор одного із Шосткинських гуртожитків. Коридор неосвітлений, стіни підпирають старі меблі, дошки з них, відра. Пані Сталєва випросила цю маленьку гарно освітлену кімнату у міській раді, бо у її сина в квартирі дуже мало місця.
“Там шесть человек живет, да и я еще седьмая буду? Мне дали, правда, в горисполкоме эту комнатку. Она была в очень страшном состоянии. Как говорится, сарай был. Это ты смотришь так красиво. А ты бы пришел тогда, когда меня из горисполкома сюда привели. Чиргин открыл дверь и закрыл. А я говорю: “Дайте мне посмотреть, что Вы мне даете!” А он: “Ой-ой-ой!”. Я говорю: “Ну, откройте ради Бога!” Он открыл. Тут диван стоял грязный, черный. Все стены — черные. Все было в таком ужасном состоянии. Была вонь. Тут страшно было. А я согласилась. Я, говорю, пока руки, ноги есть, пока здоровице Бог дает, я своими силами все отремонтирую. Нанимала ребят. Они мне все сделали. У меня были свои сбережения на старость. Хоть, как говорится, пенсии малы, но все равно копеечку старики в чулок кладут. Я ни копейки не взяла из горисполкома. Ничего не попросила.
Завтра пойду в горисполком, чтобы меня здесь прописали. Я ж там выписалась. У меня ж там полквартиры разбомблено: балкон висит, окон нет, кухня разбита, стена в ванную разбита, трубы побиты. Я хотела пустить людей. Договорилась, чтобы хоть где-то переночевали, не под дождем. И то мне вчера позвонили, сказали, ключи вернули. Жить невозможно. Воды нет. Окон нет. Холод гуляет.
Я попросила ребят: “Забейте мне двери на балкон на всякий случай, да покрепче, чтобы я нечаянно не выскочила на балкон. Потому что когда стираешься, убираешь, можешь вылететь на балкон.
Сказали, ничего еще не делают. Потому что школы ремонтируют, больницу.
Вот я тут и живу. Спокойно, мирно. Дай Бог здоровья начальству, хоть помогли, дали комнатку. Я очень им благодарна”.
Завідувач сектору житлово-комунального господарства та будівництва Шосткинської райдержадміністрації Радюк Валентина опікується переселенцями у Шосткинському районі. Службовець каже, що мешканці сходу намагаються поселитись у містах. І зрозуміло, чому! Бо у селах немає роботи, яка б їх забезпечувала.
“У села люди не дуже хочуть їхати. В село приїхати добре, десь розміститься людина може, а от де працювати? В селі роботи менше. У Києві легше знайти роботу, ніж у Шостці, а в Шостці легше знайти роботу, ніж в селі.
У нас є дві школи, які призупинили діяльність. Це школи в селах, де кімнати невеликі. Там можна сім’ю розмістити. Ці школи опалюються дровами, там є харчоблоки. А як забезпечити? Адже ж люди приїжджають без засобів, якщо приїхали не до родичів. Поки переоформиться пенсія, соціальні виплати. На це все потрібен час. Ці кошти знайдуть свого хазяїна. Але перший період — на утриманні людей. Такого немає, що ти тут приїхала, тут оселилася, тимчасово зареєструвалася, і тобі дають відразу допомогу. У нас плануються вноситись зміни до програми соціального забезпечення й розвитку. Певні кошти будуть видаватись за заявою для вимушених переселенців, якщо вони зареєструвались в Шосткинському районі”.
Після війни поїдемо додому
Проблемність забезпечення себе дуже добре відчуває ця жителька Горлівки. Вона оселилась у селищі Вороніж, що за 9 км від Шостки. Мама двох дітей, яка у Горлівці працювала кочегаром, не може дозволити їхати в сусіднє місто працювати на котельні. Бо квиток тільки в одну сторону коштує 5 гривень.
Я стою на бирже. Работы у меня нет. Но муж работает неофициально строителем. По образованию я техник технолог автомобильного производства, но работаю всю жизнь оператором котельни, так получилось. Мне предлагают на бирже работу, но меня не устраивает, потому что далеко ехать. Я хочу поближе найти работу, в Воронеже.
Когда закончатся военные действие в Донецкой области, мы поедем обратно. Сейчас мы живем и радуемся жизнью, мирным и теплым дням, так как слушаем новости, переживаем за людей. Другой раз и поплачешь. Думаешь: “Слава Богу, у тебя все еще в порядке”.
“А що у Вас зараз на душі?” — запитую я у радниці Шосткинского міського голови Віру Літкевич. У неї на очах з’являються сльози.
“Я бы хотела сказать, чтобы этого больше у нас никогда не было. Каждый день видеть людское горе, вот действительно людское горе, очень тяжело. А это горе каждый день с утра до вечера. Горе. Просто людское неприкрытое совершенно искреннее горе. И люди находятся в отчаянии и я вместе с ними”.
Микола Мирний, програма «Донбас» для Громадського радіо
