«Громадське радио»
Созданию этой организации предшествовала печальная и трагическая история, которую расскажут соучредители организации «Бути поруч» Ирина Кудинова и Анна Корашивская
Ирина Кудинова: Мы с семьей уехали из Луганска 2 года назад, и 31 августа прошлого года случился несчастный случай — наш сын выпал из окна и попал в реанимацию.
У нас были хорошие условия и доступ, но на тот момент мне этого было мало. Нас пустили к ребенку на следующий день после случившегося, и врач разрешила только 5 минут подержать за руку. Постепенно, день за днем, мне увеличивали время, которое я могу провести с ребенком, но это моя была инициатива, а не врачей. А ведь я, не зная, что будет дальше, хотела находится с ним максимально долго.
Я считаю, что реанимация — это интенсивный уход и важно, чтобы каждую минуту с ним рядом был кто-то и наблюдал за его состоянием.
Сергей Стуканов: Ваша организация «Бути поруч» пытается упростить доступ родителей к детям в реанимаци. Речь идет об изменении норм в документации или об изменении в отношении людей, в частности, врачей ?
Анна Карашивская: Перш за все ми хочемо змінити свідомість медичного персоналу. Зараз в нас є відкриті реанімації, куди пускають батьків, і для цього не потрібні жодні накази міністерства, а лише потрібна воля і розуміння головного лікаря і персоналу. В той же час, ми розуміємо, що, якщо буде наказ міністерства, то це дуже спростить нашу справу. Тому ми намагаємось цю ситуація змінити з обох боків.
Валентина Троян: Ирина, вы не просто так решили прийти с Анной. Чем она вам помогла?
Ирина Кудинова: Находясь в реанимации, меня посетила идея подарить своему сыну послушать живую музыку. Она намного эффективней, чем музыка в плеере. Я выставила свою идею в Facebook. Аня откликнулась через цепочку знакомых, включилась, посоветовала ребят-музыкантов, которые согласились поиграть.
Аня приехала, приехали с Романом Колядой, который играл на синтезаторе в коридоре реанимации, и это был персональный концерт для моего сына. Было интересно наблюдать не только за датчиками на мониторах ребенка, но и за реакцией медперсонала – в жизни наступила пауза, все замерли. На следующий день сына не стало, у него не выдержало сердца. Но у всех было ощущения, что мы успели. Поэтому у меня нет чувства того, что я чего-то не сделала, и хочу, чтобы другие родители имели такую возможность успеть что-то сделать в эти последние часы. Потому что в момент, когда сына не стало, меня в реанимации не было, и я долго не могла себе этого простить
Валентина Троян: Почему была именно живая музыка?
Ирина Кудинова: Я тем самым показывала сыну, сколько в мире есть всего прекрасного. Когда я была беременная, начался Майдан, и я очень переживала. После рождения сына, начался захват Луганска, обстрелы, бомбежки, наш отъезд.
И в какой-то момент я поняла, что все время кормила его слезами, и в его короткой жизни он видел лишь мою боль, поэтому в больнице я пыталась его позвать и рассказать, что в нашем мире есть дружба, любовь, искусство и музыка.
Валентина Троян: Насколько я знаю, вам позже удалось еще провести подобные концерты. Какие отзывы?
Анна Карашивская: Нам вдалось провести концерт в Рівненській обласній дитячий лікарні для двох діточок до року, і це була ініціатива лікаря. Є лікарі, які нас підтримують в Сумах, в Одесі, тому ми хочемо зробити наші «Тихі концерти» і там.
Сергій Стуканов: В Європі полегшений доступ до реанімацій порівняно з Україною?
Анна Карашивская: Так, кожен батько отримує при вході брошуру, в якій є інформація про те, що може статися з дитиною в реанімації. І там питань про неадекватність батьків не виникає.
В нас же є певні маніпуляції з цього приводу. Є міф, що батьки втрачають свідомість біля дітей і заважають лікарям, але він вже спростований. Батьки навпаки допомагають медперсоналу. Через брак персоналу у лікарнях базовий догляд за дитиною здійснюють саме вони.
Ще один міф — батьки приносять інфекції в реанімацію. Насправді, батьки без гострих проявів респіраторних інфекцій не становлять ніякої загрози своїм дітям, навпаки, вони є носіями тієї самої мікрофлори, які є в родині.
Ми не хочемо, щоб лікарня була схожа на тюрму, і батьки не приймали участь в житті свої дітей, яке може в будь-який момент обірватись.
Сергій Стуканов: Ви казали, що рішення може бути ухвалено на законодавчому рівні?
Анна Карашивская: Цей рух в міністерстві почався с початку року, і завдяки громадському розголосу та підтримці журналістів та певних депутатів, є готовий наказ. Він зараз проходить певні погодження між департаментами міністерства, і найближчим часом ми чекаємо його оприлюднення.