Чому мами, які працюють, живуть із почуттям провини?

Чому мами, які працюють, живуть із почуттям провини?

Почуття провини за те, що вдома я думаю про роботу, на роботі думаю про дитину чи сімейні справи мене почало відпускати не так давно. Але почуття провини — це те, з чим мами, які працюють, живуть роками, десятиліттями.

Ми очікуємо, що жінки повинні працювати так, ніби вони не мають дітей, і бути такими мамами, ніби вони не працюють. Навіть якщо на сотні ресурсів в інтернеті нам напишуть, що ми мусимо собі пробачити, багато жінок почуватимуться винними. Це тривалий-тривалий час, і робота з собою і близькими. Винними і також виснаженими. Бо розмиті межі між робочим і домашнім часом. І, дуже важливо, — майже повна відсутність часу особистого.

  • Чомусь вважається, що хатні обов’язки або навіть час з дитиною — це особистий час…

Але ні: особистий час — це робити щось для СЕБЕ, а не для навіть найдорожчих. А тепер пригадайте, коли ви почувалися нормально, коли просили когось побути з дитиною, а ви зустрінетесь з подругами?

Інша справа, якщо на роботі пожежа або сусіди затопили — тоді так, це причина попросити про допомогу.
Але й це неточно.

Джоанн Люблін, лауреатка Пулітцерівської премії та авторка книжок про лідерок бізнесу — мам, що працюють, в інтерв’ю Forbes розповідала, що для своєї книжки вона брала інтерв’ю у жінок-керівниць великих компаній і різних поколінь, і це її підштовхнуло взяти інтерв’ю у їхніх дорослих дочок, щоб зрозуміти, якими вони бачили своїх мам.

І більшість з дочок говорили, що коли вони були підлітками, їм не подобалося те, що їхні мами їх повчали, розповідали про свої труднощі і досвід. Але коли вони стали працювати самі, вони раптом виявили, що мають секретну зброю. Їхні мами були їхньою мережею, їхніми дверима, людьми, до яких вони приходять, коли виникають проблеми на роботі.

У книжці є веселий епізод, де одна з дочок викликає маму зі зборів, бо їй вперше доводиться звільняти працівника, і вона перелякана і потребує настанов.

Також Джоанн Люблін робить цікаве припущення про те, що очікування від мам є відображенням наших ширших суспільних очікувань. Ми все ще сподіваємось більше на матерів, ніж на батьків.

Може, тому дехто досі запитує жінок в інтерв’ю, як вони поєднують дім і роботу, і не ставить цього запитання чоловікам.

Але Джоанн Люблін зауважує важливе: зараз все ж багатьох чоловіків виховують не так, як це було з їхніми татами-дідусями. Вона наводить приклад, коли на якомусь обіді для «віпів» затримали їжу і один із віцепрезидентів (старший віком) попросив свою колегу — також віцепрезидентку (єдину жінку в залі) — перевірити, де ж та їжа. Що, звичайно, цілковитий сексизм.

І тоді один із молодших чоловіків-віцепрезидентів сказав: «Якщо ви хочете знати, де їжа, вам слід піти і перевірити».

Цікаво, що для книжки Джоанн Люблін цей чоловік розповів, що таке розуміння у нього від його мами, яка працювала.

Ідеальний баланс між роботою та особистим життям — це міф. Для мене — це як спроба постійно стояти на одній нозі. Робота є частиною сімейного життя і сім’я іноді втручається у роботу.

Я знаю, що є люди, які щось уміють (чи кажуть, що вміють) залишати за порогом дому. Я теж могла б таке казати. Але сенс у цій брехні самій собі? Визнати, що робота для мене дуже важлива, як і сім’я, було величезною перемогою.

І позбутися цього «або-або», або ти мама, або ти працівниця, було ключовим. Власне, це стало початком визволення від почуття провини.

Я обговорюю роботу вдома, і я можу безболісно, без скандалів, перервати вихідний у випадку форс-мажору.
І я обговорювала цінність моєї роботи з сином, навіть коли він був маленьким.

Другий важливий помічний момент для мене: я не стежу за ідеальними мамами, ідеальним мамами ідеальних мам і синами маминих подруг. Також ідеальними.

  • Немає ідеальних — немає з ким себе порівняти — немає сліз, що сама неідеальна.

Ну і третє: величезний ресурс для мене — це моя власна мама. Вона і працювала, і діти, і у неї був весь берегинський рай 70-90-х, і їй все вдавалося краще, ніж мені. Але коли ми обидві виросли, я дізналася, скільки почуття провини, пошуків того славнозвісного балансу і як мало часу для себе було в її житті.

Дуже важливо, що ми зрозуміли, що ми точно не змагаємося за кращо-мамство між собою.

Це усвідомлення змінює життя дорослих дочок, повірте.

Перетворює його на щасливе.

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Коментарi до запису

Останнi новини