Чому Україні потрібно нове просвітництво?

За даними групи «Рейтинг», 57% населення України не підтримує перейменування радянських назв міст та вулиць.  Процес декомунізації викликав безліч дискусій серед істориків, суперечок у соціальних мережах. Ключовою точкою зіткнення стало не саме перейменування вулиць, а символи. Прибравши Леніна, Артема та Косіора, на честь кого ми повинні назвати ці вулиці натомість? Тут виявилось, що для звичайного українця між Картвелішвілі та Покотилом немає ніякої різниці. Обидва прізвища залишаються просто набором букв. Якщо ж яку-небудь артерію міста називали на честь достатньо відомої особи, то пересічний українець озвучував заміфологізоване уявлення про неї.

Сергій Жадан казав, що багато хто не розуміє, чому приходять якісь люди і забирають «їхнього» Леніна. Задачею нового просвітництва і є пояснити, що не так з Леніним, і чому на центральних площах міст порожні постаменти.

Коли історики говорять про минуле, одразу постає питання, яких трактувань подій треба дотримуватись? Хтось 1917-1921 роки в Україні називає Першими визвольними змаганнями, а хтось Громадянською війною. Для когось УРСР  – це перша українська соборна держава, а хтось вважає 1921-1991 роки часами окупації. Простої відповіді на це питання немає. «Єдина вірна версія» перестала існувати з падінням Радянського Союзу. Ліпше мати 10 історичних шкіл та два десятки томів про 1917, аніж одну єдину трактову та книжку, яка просто перевидається раз на десять років. Історія – це не математика, тут 2+2 може бути і 5, і 9, і 26. Подібні проблеми має не лише Україна. Чехія, Польща, країни Балтії також проходять цей шлях. Наратив «стражденної нації» є популярним не лише в Україні, а й в деяких інших молодих державах, але він не повинен домінувати.

Історикам варто говорити і згадувати якомога більше епізодів української історії. Піднімаючи тему 1917-1921 років, наприклад, ми повинні говорити не лише про УНР, а й про Махна, Григор’єва, Зеленого, події в Криму  у цей час. Лише територіальний принцип опису історичних подій дозволить об’єднати українців історією. Ми повинні вважати історією України сукупність усіх історичних подій, які паралельно відбувались на території нинішньої держави, а не одну «правильну» лінію, яка нам найбільш симпатична.

Ми повинні визнати, що більшовики закріпились в Україні великою мірою за сприяння місцевих комуністів, що організаторами та реквізиторами під час Голодомору 1932-1933 років нерідко були самі українці. Соціалістичні ідеї не були привнесені в Україну з Росії, а мали популярність по всій Європі й навіть поза нею.

Нам не обов’язково ділити історичних персонажів на білих та чорних. Усі вони радше сірі. Тут доречно згадати колабораціонізм населення під час Другої світової, коли люди співпрацювали з нацистами не завжди тому, що були прихильниками ультраправих ідей, а через бажання вижити.

Є проблеми і з символами. Перейменування Московського проспекту на проспект Бандери, який на мою думку є радше регіональним героєм, роз’єднує суспільство. Історик Ярослав Грицак вважає, що є інші теми та персонажі, які об’єднують усіх українців. Мова йде про козацтво та Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка. 72% українців позитивно ставляться до Михайла Грушевського.

Хто може стати на чолі нового просвітництва? Наразі в Україні є проект «Лікбез. Історичний фронт», який проводить публічні лекції та підготував з десяток книг, сайт «Історична правда», «Розсекречена історія» з Олександром Зінченком на телебаченні, окремі програми та рубрики на Громадському радіо та в інших ЗМІ. В Україні достатньо істориків, потрібно лише вміти подати історичний матеріал так, щоб він зацікавив суспільство. Науково-популярна історія, публічна історія – це те, що має викладатись на всіх історичних факультетах країни. Історик має бути не лише тим, хто місяцями працює в архівах над розсекреченими документами, але й гарним спікером, який може доступно донести історичні знання до населення.

Просвітницького контенту має бути більше на телебаченні, радіо, у пресі, школах.  Звичайно, ми не приберемо усіх міфів, не відучимо українців героїзувати, але пропаганда приходить туди, де немає ніяких знань. Якщо історики заповнять ці порожні ніші хоча б частково, політики більше не зможуть маніпулювати електоратом через історію. А колись, можливо, українець Півдня чи Сходу перед тим, як назвати комусь стару назву вулиці, пригадає, хто такий Петровський, і скаже нову.

Я маю мрію, що колись історія перестане боліти і буде однією зі звичайних тем.  Звичайно, все це неможливо без проведення економічних реформ та розвитку країни.