Гордон, Поклонська, хохли, моральні дилеми: думка головної редакторки Громадського радіо

«Песни украинские помню. Даже поем с друзьями «Черемшину».

Для мене це була неочікувана примітивна постколоніальна хохло-ідилія, на зразок того, що на доказ «любові» до українців росіяни ґуґлять, як «хохлушки поют про маму». У вільний від воєн час.

Такий початок розмови з людиною, яку звинувачено у держзраді й порушенні громадянських прав, навряд чи може собі дозволити людина, що хоче стати творцем підручників.

У книжці «Розмови з терористами» Пітер Тейлор, британський журналіст-розслідувач, відзначений премією BAFTA (це жодного разу не «Людина року»), пише:

«Я розмовляв з терористами не тому, що симпатизував їм — на мою думку, конфлікти повинні вирішуватися через діалог, а не через позбавлення життя, — а для того, аби зрозуміти їхні мотиви, а також причини — світські чи релігійні, через які людей готують убивати й в які вони вірять».

Можливо, порівняння інтерв’ю Гордона з Поклонською з розмовами з терористами дещо не ідеальне. Але не в юридичному, а в моральному сенсі, думаю, це все ж можна порівняти.

Я принципово за те, щоб розмовляти з будь-ким і ставити усі запитання. Правосуддя має виконувати свою роботу, журналісти — свою. Але журналістська робота — це не компліменти за мужність, не обіцянка майже трьох годин безперешкодної можливості говорити (чи брехати) без піддавання сумніву на безпечному майданчику.

Очевидно, що такі розмови, як інтерв’ю з Поклонською чи з будь-ким, проти кого порушена справа у держзраді (або є вирок), — завжди моральна дилема для журналіста.

Щоб відчути й почути, чи є такі дилеми у Дмитра Гордона, раджу не мучитись три години, а перемотати на приблизно 1:26:45 — там про кримських татар.

«Я не запрещала деятельность крымскотатарского народа, потому что крымские татары — мои друзья», — каже Поклонська.

Гордон схвально киває головою й усміхається.

«Я запретила деятельность Меджлиса, потому что они начали массовые беспорядки 26 февраля».

Далі йде пасаж про російське законодавство. Далі йде щось про те, що вона не в курсі про справи проти себе.

«Вам даже не сообщили?», — дивується Гордон. Киває й усміхається.

Нагадую, йдеться про 26 лютого 2014 (!) року.

Повертаючись до Пітера Тейлора. У своїх інтерв’ю він пояснює, що для нього означає виконувати роботу правильно:

«Я завжди намагався зрозуміти, чому звичайні люди, обидві сторони, готові робити найжахливіші речі. Я був дуже уважним до того, щоб не надавати так званий кисень публічності [терористичним] організаціям. З тих ранніх днів я намагався зрозуміти коріння насильства і пояснювати не те, що відбувається, а чому воно відбувається».

І далі: «Демократія мусить захищати себе, створюючи делікатний баланс між свободою і безпекою».

Сенс таких розмов — осмислення, чому люди готові приректи на смерть багато інших і часто себе, зрозуміти, де ж проходить ця межа між свободою і безпекою.

Так, я впевнена, що поява в медіа легітимізує рішення і дії, які можуть бути незаконними у правовій площині й аморальними у політико-суспільному сенсі. Легітимізує й унормовує, виводячи їх у символічну площину, ніби як оминаючи думку правосуддя.

Інтерв’ю — це не просто «твої погляди проти моїх поглядів», як лукаво зауважує Гордон на початку розмови (це ще питання, чи є у Поклонської саме політичні погляди).

Це акт комунікації, який має мету і мотивацію. Наприклад, дуже просту і прозору: подати свою версію без можливості критичного зіставлення з фактами.

Писати на основі інтерв’ю підручники історії — ризиковий шлях. Бо інтерв’ю — це дуже часто інструмент пропагандистської війни. Завдання журналіста — не просто слухати, а відділяти правду від брехні.

І так, є пастки, в які ми всі можемо потрапити. Можна навіть не бути Дмитром Гордоном, і можна навіть бути журналістом.

У кожного і кожної з нас живе когнітивне спотворення, що ми розмовою здатні контролювати зло. Це не так. І особливо мало інструментів для цього, коли ми самі розмиваємо межу між правдою і брехнею, і з нарцисичним захопленням самим собою підставляємо мікрофон під «альтернативні факти».

«Свобода думки, якщо вона не гарантує правдивість інформації та не має можливості оскаржити факт – є фарсом» (Ганна Арендт).