Мандрівка до Щастя або «майже вдома» (фото)

Мандрівка до Щастя або «майже вдома» (фото)

Мікроавтобус «плив» дуже повільно, оминаючи «кратери» на своєму шляху. Коли ж водій намагався прискоритися, починав трястися та підстрибувати. Пасажири за більше, ніж годину їзди, вже звикли та прийняли такими, як вони є, дороги Луганщини. Усе частіше на обличчях людей з’являлося здивування не від чергової ями попереду, а від незвичних краєвидів по обидва боки траси. Це і крейдяні гори, і занедбані вулиці уздовж дороги, і худоба на пасовищах, і безмежні лани.

На відміну від більшості з присутніх у салоні колег-журналістів, які вперше їдуть цим маршрутом, я мало чому дивуюся. Наївно очікувати від регіону, в якому п’ять років не припиняються бойові дії, економічного зростання, будівельного буму та всього того, що уособлює благополуччя регіону.

Натомість я точно знаю, що прямо елеватор, а потім, за рогом, переїзд і шлях додому. Тобто, до міста Щастя. До 7 жовтня 2014 року цей населений пункт був частиною Жовтневого району Луганська. Тепер же він підпорядкований Новоайдарській райдержадміністрації.

Блокпост перетинаємо легко, немає черги і на залізничному переїзді.

Блимають за вікном закриті кемпінги та мотелі. У минулому житті тут ми обідали з колегами. Але, хто тепер то згадає.

Поки думала про те, автобус зупинився. Колеги швиденько вискочили, почали фотографувати околиці.

Дорога через Щастя на Луганськ

Я не поспішаю. Вдивляюся у ліс на протилежному боці дороги. Це той Щастинський ліс на піску, який, якщо вірити екологам, дуже скоро може зникнути. Якби не хотілося зайти у нього, стримую себе навіщо наражати себе на небезпеку та нервувати компанію.

Щастинський ліс штучно вирощений на піску, він сильно постраждав унаслідок бойових дій у 2014-2015 роках
Покинуте приміщення через дорогу від лісу. Якщо вірити напису, виставлене на продаж

Хвилин за 15 приїздить Віктор Миколайович Ткаченко заступник директора Центру професійної освіти Луганського національного університету ім. Т. Шевченка, обласний отаман Українського козацтва, екс-боєць батальйону «Айдар», колишній комендант міста Щастя.

Колишній комендант м. Щастя Віктор Ткаченко

І перше, куди ми вирушаємо  до військових.

Так близько до дому я не наближалася 5 років. Це максимально близько. Далі не можна за кілька сот метрів позиції бойовиків.

Повертаю голову праворуч, а там  прямо з каналу ніби виринають труби теплоелектростанції. До війни ми тут завжди зупинялися з колегами «набити відеоряд».

Труби Щастинської ТЕС, ніби виринають з каналу

А з лівої сторони каналу під час відрядження мені довелося гасити телеграфний стовп. Зараз туди проїзд заборонений. Військові небагатослівні, але люб’язні.

Стела на в’їзді до Щастя, якщо їхати з Луганська

Прощаємося, бажаємо спокійної служби та вирушаємо до ТЕС. На територію станції не заходимо, бо не було попередньої домовленості.

На вході Віктор Ткаченко звертає нашу увагу на меморіальну дошку та згадує бої за ТЕС.

На ТЕС шанують пам’ять бійців, полеглих у боях за Щастя

Каже, у 2014 році батальйон «Айдар» та 80-та окрема десантно-штурмова бригада зі Львова взяли станцію під охорону, хоча керівництво ТЕС і не хотіло цього.

Спочатку ТЕС замінували, згодом розмінували. Міст же і досі замінований.

Віктор Ткаченко розповідає про звільнення Щастя Фото: Марина Животкова

Про особисте говориться найважче:

«Мій старший син 35 днів був у полоні разом із моїми казаками. Через 35 днів ми їх обміняємо на сепарів, яких ми візьмемо на нашій базі ПВО вище Олександрівська у підвалі. Привеземо сюди 18 людей, посадимо до себе…Потім я пішов до командира, та говорю: «Командире, ми вже здали і ГРУшників, і ФСБшників, і атамана, і сепаратистів СБУ. Вони міняють на своїх, а мої хлопці там сидять, їх кожного дня б’ють, годують об’їдками, травлять газами. Вони за 35 днів полону втратили 25 кг ваги». Ми їх обміняли на мосту на сепарів. І це до чого треба людину довести, що через 35 днів вони не розуміли, що з ними сталося, куди вони потрапили. Я підходжу вночі, о 23.30 вітаюся із ними, а вони сидять немов істукани», згадує Віктор Ткаченко.

Загроза потрапити у полон була і у самого Віктора Ткаченка, але обставини склалися таким чином, що він буквально вислизнув з-під носу бойовиків.

«26 травня за мною прийшли 20 рил: у балаклавах, з російськими прапорами, на двох бумерах, увірвалися у кабінет. Але того дня на роботу мене не тягло. Я прокинувся, жінка каже: йди поїж. А я щось і їсти не хочу. І так я вперше спізнився на роботу. Це врятувало мені життя.

Заїжджаю на подвір’я, а в альтанці сидить мій зам, чекає на мене, щоб попередити, що у кабінеті на мене чекають. Я зробив 5 кроків, хотів піти з’ясувати, хто на мене чекає, аж тут син телефонує, каже мер сказав, що за мною прийдуть арештують та розстріляють. Тоді я повернувся у машину і виїхав з двору. Повернув не управо – до сепарів, які мене чекали за рогом, а вліво – через дачі я виїхав у Половинкине Старобільського району. І вже там, за 2,5 тижні ми підготували план звільнення міста Щастя», додає отаман.

Фактично, говорить Віктор Ткаченко, звільнили Щастя 52 людини .

Наступного дня після звільнення його молодший син, Віталій, став першим комендантом міста Щастя.

Поки місто контролювали бойовики та тривала операція зі звільнення, Віктор Ткаченко вивіз дружину та онуків до Конотопу.

Пояснює: якби когось із них взяли у полон, він би здався і на нього чекала б доля його заступника Володимира Попова.

«Наші відступили, а ми саме туди везли їжу і там була засада. І ось 19 червня його будуть півдня бити, потім поставлять раком, візьмуть черенок від швабри, через задній прохід порвуть йому легені. Він помиратиме дві години, стікатиме кров’ю. Потім його разом із нашими бійцями завантажать у машину, вивезуть за Луганськ у бік ВВАУШа (Луганське вище військове авіаційне училище штурманів – ред.). У посадці був викопаний ров. Складуть їх хрестом і підпалять», швидко проговорює Віктор Миколайович і раптово замовкає.

Фотографуємося на пам’ять біля ТЕС та вирушаємо до колишньої школи міліції тут у 2014 році базувався штаб батальйону «Айдар» та перша військова комендатура. Нові господарі не поспішають пускати журналістів на територію, але потім роблять виключення. На хвилину зазираємо у двір.

Одразу в очі кидаються меморіальні дошки. Та логотип батальйону він і досі тут.

DSC_0678 Меморіальна дошка на території колишньої школи міліції, де у 2014 році створили штаб батальйону «Айдар»

Меморіальна дошка на території колишньої школи міліції, де у 2014 році створили штаб батальйону «Айдар»Фотографуємося та вирушаємо у центр міста. А це хвилини дві їзди.

Вулиця поблизу колишнього штабу «Айдару», небагатолюдно

Не можу сказати, що мене дивує відсутність людей на вулицях — у Щасті і до війни серед робочого дня майже не зустріти перехожих. Місто невелике, частина жителів працювала на теплоелектростанції, а частина у Луганську. Другий варіант вже багато років недоступний. Адже міст між Щастям та Луганськом замінований. На ньому відбуваються обміни, «ЛНР» передає українській стороні засуджених. Але масового перетину лінії розмежування тут немає, адже немає КПВВ. Більше того, українська сторона не підтримує відкриття вільного руху цією дорогою, а от в «ЛНР» активно просувають цю ідею.

Отже, у центрі міста біля палацу культури зустрічаємо кілька людей з дітьми. Вони сидять на лавочках та годують птахів.

Палац культури у Щасті

Сонце припікає так, як і у мої минулі візити до цього міста. Здається, ніби і не було війни.

Алея у центрі міста, місце відпочинку щастинців

Але погляд чіпляється за заклеєне хрест навхрест вікно і рештки балкону, від якого залишилася тільки основа.

Нагадаування про війну

Далі Віктор Миколайович везе нас до Центру професійної освіти Луганського національного університету ім. Т. Шевченка, який, як він каже, очолює багато років.

Центр професійної освіти Луганського національного університету ім. Т. Шевченка. Колись мав статус училища, а згодом і ліцею

Навпроти ліцею помічаємо велику занедбану будівлю. Судячи з кольорової гами та оформлення, колись тут був супермаркет «АТБ».

Покинута будівля. Здається, тут був супермаркет

Але нам праворуч, до ліцею. Часу обмаль, тож заступник директора дорогою вже починає розповідати про ввірений йому заклад. 

Відкрили училище у 1954 році спеціально для того, щоб готувати фахівців для відбудовування міста, зруйнованих війною шахт та підприємств.

Перші набори (1954-1955 р.р.) це були студенти з Житомирської та Тернопільської областей. Забирали їх за призовом:

«Заїжджали до села, силою забирали і везли на навчання і готували будівельників. А коли помер Сталін, все це діло відмінили і нас учні почали набиратися із місцевого населення», згадує Віктор Ткаченко.

Сьогоднішні студенти Центру професійної освіти

Ми заходимо до його кабінету і я розумію, що була тут у минулому житті, писала інтерв’ю. Кабінет директора ніби кабінет краєзнавства з купою мап, історичних довідок.

Мапа Луганської області

Володимир Миколайович сідає за робочий стіл та згадує 2014-й. Каже тоді, серед козаків стався розкол. Їм усім заступник голови Луганської облдержадміністрації Євген Харін пропонував їхати на Майдан та розганяти учасників. Він та його прихильники пропозицію не прийняли.

Віктор Ткаченко у робочому кабінеті

«Ми пішли стінка на стінку проти алчевських козаків. Ледь не побилися у луганському Палаці культури залізничників. І нікуди ми тоді не поїхали. У квітні ми брали участь в охороні громадського порядку двох мітингів, які проводив народний депутат Віталій Курило на території університету ім. Т. Шевченка, за 150 метрів від захопленого управління СБУ. Міліція відмовилася охороняти, СБУ також, бо вони перейшли на бік сепаратистів. Тож охороняли мої казаки. На місце мітингу ми їхали через блокпости сепаратистів, нас могли арештувати, розстріляти, але побоялися ми були у формі», згадує Ткаченко.

Наш візит до Щастя добігає кінця. Журналістів вже чекають у Луганській обласній військово-цивільній адміністрації у Сєвєродонецьку. Дякуємо Володимиру Ткаченкові за гостинність та тією самою дорогою вирушаємо назад.

Але на виїзді з міста дуже просимо водія зупинитися, адже праворуч знаменитий знак про «щастить» і «шастать». Всім кортить сфотографуватися. А під знаком помічаємо надгробок президенту РФ.

Надгробок Володимиру Путіну на виїзді зі Щастя

Після кілька хвилинної фотосесії вирушаємо далі.

Дорогою зупиняємося біля крейдяних гір, які підкорили медійників ще дорогою до Щастя.

 

Геологічна памятка місцевого значення «Баранячі лоби»

Та це не просто гори, а геологічна пам’ятка місцевого значення «Баранячі лоби».

Поки колеги фотографуються, я роздивляюся навкруги.

Монумент жертвам Голодомору поблизу «Баранячих лобів»

Нічого не змінилося. Хіба що побільшало покинутих будинків. Болото уздовж дороги, як було так і залишилося. Закрився придорожній магазин, де у відрядженнях купували дешеву розчинну каву три в одному.

Покинута хата уздовж дороги в Новоайдарському районі
Дорога Новоайдарщини. Ми від’їхали кілька кілометрів від лінії розмежування, але тут так само мало людей

Мотор завівся, ми швидко застрибуємо у салон. Водій повільно зачиняє двері.

Я не сумую. Знаю, пройде час і кватирка у попереднє життя заскрипить і відкриється ненадовго. З кожним таким відкриттям суму все менше. Більше тепла та вдячності за те, що було.

Валентина Троян, Щастя, Громадське радіо

Останнi новини