Не лише Шольцу складно відмовитися від Росії: у чому проблема Європи?

Не лише Шольцу складно відмовитися від Росії: у чому проблема Європи?

Авторська колонка піарниці та редакторки Громадського радіо Ани Море

Німеччина за Україну, але…

Росія у Німеччині всюди. Коктейлі у барах Берліну зі словами «Москва» чи «Росія» в назві, повні зібрання творів Пушкіна у бібліотеці маєтку в німецькому селі. Блокнотики з матрьошками з соняхами та сльозами у подарунок українським журналісткам в Берліні.

Відкриваю блокнот, всередині напис: «Діалог попри війну». Вау. Як можна вчити Україну, як поводитися з росіянами, коли в самій Німеччині така глибока, невідрефлексована любов до Росії? 

Німецька громадська організація «n-ost» — транснаціональна мережа, що працює зі світовими медіа та спеціалізується на Східній Європі — з 2014 року у той чи інший спосіб підтримує українських журналісток та журналістів. Потужну кампанію підтримки «n-ost» розпочали із повномасштабним вторгненням.

Мені пощастило потрапити на програму «Recharge, Reflect, Reconnect» — перший для багатьох медійниць та медійників відпочинок, яку «n-ost» організували на березі Балтійського моря спільно з «Alfred Toepfer Foundation» та Інститутом масової інформації. 4 дні на морі, робота з травматерапевтками та рефлексія над тим, як війна змінила журналістику в Україні.

Першим камінчиком з глибокої стіни дружби Росії та Німеччини, що полетів у спину, стали кімнати «Москва» та «Пушкін», у які поселили двох українських журналісток.

Співзасновниця проєкту «The Ukrainians» та головна редакторка «The Reporters» Марічка Паплаускайте, якій не пощастило жити у номері «Москва», у день виїзду приклеїла листочок «Київ» поверх. 

За вечерею очільниця фундації «Alfred Toepfer» перепросила за російськофільні номери. Мовляв, не можна було все прорахувати, це дуже нечутливо з їхнього боку. Але листочок з назвою «Київ» зняли, розповіли про «так історично склалося» і ні слова про час розривати цю німецько-російську пуповину.

Німеччина і Росія forever?

В Україні ми багато говоримо про засилля російської пропаганди в Німеччині та Франції. Про нав’язування Україні Мінських угод, заручниками яких ми були роками.

Ми щораз дивуємося і відверто дратуємося через дії німецького уряду, який ніби ніяк не вирішить, навіщо підтримувати Україну у цій війні. 

Аналітикиня Центру ліберальної сучасності Ірина Солоненко на зустрічі з українськими журналістками та журналістами каже: Росія у Німеччині до лютого 2022 року десятиліттями сприймалася, як партнер, а не противник. Думка про те, що мир у Європі можливий лише з Росією, була основною. Попри анексію Криму у 2014 році, попри 8 років війни на українському Донбасі. 

Малюнок на бруківці у Берліні

Передумови цьому, за словами Ірини Солоненко, такі:

  • Тісні економічні зв’язки взаємовигідного обміну, що формувалися століттями: Росія експортує сировину, Німеччина — технологію.
  • Почуття провити перед Росією (так, не перед Україною та Білоруссю, які постраждали значно більше) за Другу світову війну.
  • Спадщина ідеології партії SPD — подолання Холодної війни через зближення і торгівлю.

Так, з повномасштабним вторгненням Росії в Україну у Німеччини не залишилося вибору. Уряд Німеччини проголосив Zeitenwende — нову еру. Але попри обіцянки та політичні заяви про підтримку, наприклад, важким озброєнням, Німеччина продовжує тягти кота за хвоста. При тому, що Німеччина є четвертим найбільшим експортером зброї у світі.

Так, співголова Комітету у закордонних справах Бундестагу від партії SPD Міхаель Рот на початку липня у статті в газеті «Welt am Sonntag» заявив, що безпека у Європі можлива лише проти Росії, а не з Росією. Але Німеччина в останній момент погодилася надати Україні статус країни-кандидата на вступ в ЄС. Україна все ще залишається чорною скринькою, сірою плямою, чимось незнаним та невідомим.

В інтерв’ю Суспільному колишня депутатка Бундестагу та Європарламенту Марілуїзе Бек каже: у Німеччині все ще присутнє глибоке бажання мати добрі зв’язки з Росією. 

«Німеччина відмовилася усвідомити, що путінська система — це суміш КДБ і мафії, яка намагається дестабілізувати всю Європу», — каже вона.

«Харошиє рускіє» у німецьких медіа

Блокнотики з матрьошками в соняхах та сльозах, з закликом до «діалогу попри війну» ми отримали на зустрічі з німецькими медіа в івент-просторі німецької газети «taz» від команди «taz».

На завершення ретріту від «n-ost» — дискусія з представницями провідних німецьких видань. Ідея у тому, аби українці та українки поставили запитання німецьким медіа щодо висвітлення війни Росії проти України. Але ще під час представлення від однієї з редакторок «taz» Барбари Оертель лунають слова про необхідність налагодження діалогу з росіянами. Вона захоплено розповідає про те, як газета надає свої шпальти для «хароших рускіх».

У відповіді на аргументи від українок та українців — як раціональні факти щоденних воєнних злочинів Росії (того дня росіяни вчинили теракт в Оленівці, вбивши десятки українських військовополонених, вдарили по зупинці громадського транспорту у Миколаєві, вбивши 7 цивільних), так і емоційні особисті досвіди втрат — Барбара продовжує наголошувати: «Я не згодна. Треба діалог, треба думати про майбутнє».

Я намагаюся говорити раціонально, говорити про те, що, так, я розумію, для Німеччини важливе зниження температури в оселях, бо це близька їм проблема (звісно, не така страшна, як знищення дому, українських родин та цілих міст). Але пишучи про це, щоразу варто говорити не «через війну в Україні», а «через війну, яку розв’язала Росія». Правильні акценти мають значення. Але відчуваю, як від безсилля трусяться руки. Пляшка з водою розливається на підлогу. 

Згодом «n-ost» оприлюднить свою заяву, у якій наголосять, що слоган і символізм блокнотів абсолютно неприйнятні. 

«Ми також не погоджуємося з заявами щодо необхідності діалогу між українцями та росіянами, які звучали під час заходу. 

Зважаючи на те, що Росія є терористичною державою, ми дуже скептично ставимося до можливості чи використання будь-яких форматів діалогу під такими гаслами як «розбудова миру» чи «міжнародне взаєморозуміння», допоки триває війна Росії проти України. 

Лише українці можуть і мають вирішувати, за яких умов, коли та чи взагалі такі речі можливі», — кажуть в організації. 

І доки щодня гинуть українські діти, цивільні, військові, які боронять свою землю, доки окупант тримає відкушені території під дулами автоматів — доти не «час думати про майбутній діалог». І лише ми, лише українці та українки, вирішимо, коли й чи буде час. 

Нещодавно я дочитала книжку шотландського коміка Деніела Слосса, в якій він цілий розділ присвячує своїй ненависті до Англії. І ця ненависть не ситуативна, не тимчасова, а має історичну тяглість. І він, як шотландець, має на неї право, як мали його предки. Європі час зрозуміти, що українці та українки за усю свою історію виборювання свободи століттями страждали від Росії. Це невипадкова війна. 


Читайте також: Які міфи засліпили Захід? Інтерв’ю з Тімоті Снайдером


Які ж висновки щодо сприйняття України в Німеччині?

84% німців, згідно з дослідженням Євробарометру у квітні 2022, повністю погоджуються чи схильні погодитися, що відчувають сильну симпатію до українців та українок. У країні відбувся сплеск волонтерства, почали цікавитися тим, що ж це за така Україна.

Але Україну досі великою мірою сприймають, як «російського молодшого брата». Влиті Росією кошти у м’яку силу — пропаганду російської культури на Заході — дають свої плоди. Україна — досі позбавлена агентності, німці почувають себе в праві нав’язувати нам свої уявлення про перемогу, закликаючи до «діалогу». Замість того, аби дати «нещасним, бідним, неосвіченим українцям» вирішувати самим за себе. 

Пацифістські графіті у Берліні

У різних німецьких газетах вже вийшли три відкриті листи німецьких інтелектуалів проти постачання зброї Україні, за схиляння до компромісів. 

Центр ліберальної сучасності робить фантастичну роботу, залучаючи українські голоси до відповідей на такі листи, що друкуються навздогін у німецькій пресі. 

Але Німеччині дуже складно почути Тімоті Снайдера чи Енн Епплбом та усвідомити, що Росія — фашистська держава, країна-терорист. Усвідомити, що майбутнє Європи буде убезпечене лише тоді, коли Росія зникне, як державне утворення. 

Німцям та німкеням дуже складно рефлексувати над власними зв’язками з Росією, використовувати власні знання про пропаганду, аби позбавляти Росію голосу.

Натомість продовжується вестплейнінг та схиляння України до компромісів. Я перепрошую, компромісів з ким? Тут трошки валяться усі доміно, бо «перемовини» можливі не з типу ліберальною опозицією, в яку так вірить Захід. А з режимом Російська Федерація, з Путіним і його нелюдами-прибічниками. Скільки вже можна домовлятися з Путіним? Коли європейські політики зрозуміють, що це не працює?

Путін — психопат, час це визнати

Одна з думок Барбари Оертель: частина європейських політиків вважає, що треба дати Путіну «маленьку перемогу», аби уникнути подальшої ескалації (ніби зараз ескалація недостатня?).

Журналістка з окупованого Херсона вигукує: «Маленька перемога» — це віддати Херсон?».

Журналістка з окупованої Луганщини: «Чи мою Луганщину?». 

Путін не сприймався на Заході виключно, як диктатор і терорист занадто довго. Після Грузії та «Південної Осетії», після Молдови та «Придністров’я», після українського Криму та років війни на Донбасі його слухали. Наприклад, у квітні 2021 року у німецькій газеті «Die Zeit» вийшла стаття Путіна. У ній він критикував «розширення НАТО, підтримку ЄС та США у 2014 році державного перевороту в Україні». Загалом традиційно конструював свою уявну реальність.

Браян Пол Клаас* роками досліджує зв’язок між владою та ментальними розладами. Ще у березні 2022 року з ним вийшла розмова під назвою «Чи Путін — психопат?». 

«Звісно, я не можу дати клінічний діагноз з відстані. Але навіть так помітні серйозні поведінкові ознаки, що свідчать про психопатичні нахили Путіна», — каже Браян Пол Клаас. 

Він ставить багато цікавих запитань до суспільства. Наприклад, чому люди схильні обирати лідерів, яким точно не варто довіряти прийняття рішень за всю спільноту. Почитайте його роботи, якщо буде настрій.

Але Браян Пол Клаас не один у своїх висновках. Пітер Померанцев** у колонці для «The Guardian» також говорить про садистські нахили Путіна. 

«Німецький психоаналітик Еріх Фромм у своєму великому дослідженні нацистської свідомості описував, як нацисти, називаючи себе жертвами, намагалися виправдати свої дії щодо тих, хто ставали вже жертвами їхнього режиму. Те ж саме з Путіним», — пише Померанцев.

Ось цю тезу підтверджує російський ліберал Віктор Шендерович, якого у Німеччині цілком можуть назвати «харошим рускім». Він абсолютно нахабно намагається відбілити росіян, подаючи це як «боротьбу з дискримінацією росіян, бо їх переслідують, як євреїв»

В ефірі Громадського радіо також була розмова з президентом Української конфедерації психоаналітичних психотерапій Романом Кечуром. 

«Путін — асоціальний психопат, який намагається контролювати все навколо. Його головний психологічний захист називається «тотальний контроль». І робить він це через усвідомлені маніпуляції. Він маніпулює, щоб тримати всіх в страху і контролювати їхні дії.

Людина, яка лякає всіх, сама переживає дуже сильний страх. Він боїться втратити контроль. Боїться, що над ним будуть домінувати, що його будуть опромінювати чи отруювати. Він живе в страху. Таку людину можна стримати тільки незалежною силою», — розповідає Роман Кечур

Найважливіше, що потрібно розуміти про психологію Путіна, кажуть усі ці дослідники: гратися в піддавки, аби ця людина отримала бажане, і зупинилася, не працює. Лише самотужки підіймаючи ставки, граючи на страху диктатора-психопата можна його спинити. 

І я щиро дивуюся, що серед західних інтелектуалок та інтелектуалів досі популярні ідеї «маленької перемоги для Путіна». Ціна такої «маленької перемоги» для України, звісно, незчисленна. 


Читайте також: «Пацифізм — неправильна відповідь на війну, яку рф розв’язала в Україні» — Славой Жижек


Що ж робити з цією старою і впертою Європою?

Важлива річ від головної редакторки Громадського радіо Тетяни Трощинської: діалогові практики будуються на спільних цінностях. Але які можуть бути спільні цінності, коли одна нація впевнена у власному праві на знищення іншої? Про який компроміс чи діалог можна говорити з Росією та росіянами, коли вони прийшли на нашу землю спалювати міста, вбивати мене і нас усіх.

Європейцям важко це усвідомити з багатьох причин. По-перше, люди дуже не люблять помилятися. А ще більше не люблять, коли їм вказують на їхні помилки. По-друге, постколоніальна оптика — страшна для колишніх, великих імперій. Говорити про Росію, як колонізатора, означає обернути цей погляд також всередину, на себе. По-третє, Україна так довго залишалися сірою цяткою на мапі світу, що потрібні роки, аби нинішня увага до України проросла знаннями та розумінням. Роки, яких у нас немає.

Західні медіа досі впевнені, що їхня теорія про баланс думок працює і в ситуації надавання голосу росіянам та українцям. Хоча навряд чи у когось з них піднялася б рука на одній шпальті давати слово постраждалій від насильства та ґвалтівнику, що виправдовує свій злочин.

В українців та українок зараз одна важлива мета на всіх — перемогти агресора, вистояти у цій війні. Але ті, хто має можливість рефлексувати, нести українське бачення в академічні, інтелектуальні спільноти, у медіа по усьому світу, у ваших руках змінювати сприйняття України.

Підсвічена в кольорах українського стяга будівля у Берліні

В інтерв’ю у «The Ukrainians» Оксана Забужко каже: «Позиція українського інтелектуала нині запотребована і навіть виграшна. Зараз треба говорити, бо зараз — наші п’ятнадцять хвилин історії». 

Вона нагадує, що здивування силою «маленької України» у Західному світі відбувається уже далеко не вперше. Ще у 2004 році, після Помаранчевої революції, лунали думки: «Як цікаво! Виявляється, Україна — це не просто шматок Росії!». Але, на жаль, тоді західна ліберальна думка була русоцентричною.

«І так виходило, що ми своїми Майданами не стільки «рекламували» Заходові Україну, скільки оплачували їхню надію на «хорошу Росію», — каже Забужко. 

Зараз є розуміння, що путінська Росія — точно не хороша. Але досі тримається віра у те, що «українці мають налагодити діалог з братнім народом». Я тільки за існування «хароших рускіх», лише хай вони працюють для своєї країни. Працюють з власним населенням, будують свій деколонізаційний дискурс, підсвічують імперськість Росії та її злочини за увесь час існування. 

Але не лізуть зі своїми думками про розв’язану в Україні війну. Бо за кожною такою думкою йде легітимізація цих голосів «невинних» росіян, які «навіть не ходили голосувати». Але кожен росіянин та кожна росіянка повинні нести цей хрест вини за те, що існування путінського режиму, який знищує Україну, стало можливим. Можливо, усвідомлення колективної відповідальності й дасть якісь плоди у майбутньому. 

Ми маємо наголошувати на усіх можливих майданчиках: Україна — не близька Росії. Ми маємо самобутню культуру, історію, століття репресій та спроб знищення північним сусідом. І попри це все ми вистояли й готові боротися. Навіть якщо Німеччині чи колективному Заходу надто страшно. 

*Браян Пол Клаас — професор Університетського коледжу Лондона, дослідник світової політики, автор кники «Спільник деспота: як Захід сприяє та сприяє занепаду демократії».

**Пітер Померанцев — спеціаліст з медіа та пропаганди в сучасній Росії, професор Інституту глобальних питань Лондонської школи економіки.

 

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Останнi новини