Сьомий рік окупації Луганська. Спойлер: усе погано

Сьомий рік окупації Луганська. Спойлер: усе погано

У Луганську я провела 2,5 дні і за такий короткий час звісно не встигла багато побачити, почути, порівняти. Тому в цьому тексті будуть тільки мої спостереження без претензії на аналіз — все, що встигла сфотографувати моя пам’ять.

Я народилася і прожила у місті 26 років. Можна сказати, що тут сформувалися мої базові цінності, тут народилися мої найкращі і найвірніші друзі. Після початку війни у 2014 році більшість із них назавжди виїхали з Луганська і більше не поверталися. По-перше, це небезпечно, по-друге — це не той Луганськ, який ми знали і любили.

Колишній будинок Техніки і корпус Національного університету ім. Т. Шевченка./Фото: Громадське радіо

У перші роки війни я намагалася сюди їздити за кожної нагоди. А потім прийшло усвідомлення, що ці зусилля марні. Востаннє я тут була у 2018-му. Я і досі тут прописана, але з кожним роком віддаляюся від свого дому, хоча нового так і не знайшла. Але, принаймні, є чітке розуміння, що час припинити ганятися за минулим.

Про російські паспорти

Усіх, хто працює у бюджетній сфері, на державних підприємствах та керівних посадах т.з. «республіки», зобов’язують отримувати російські паспорти. Окупаційна влада організовує автобуси до Ростовської області і супровід медичної сестри. Оплачують послугу самі громадяни. Відмовитися від російського паспорта не можна. Ти повинен. Не хочеш його отримувати — звільняйся з роботи.

Колишній відомий музичний магазин «Музыкальный пик». Нині продуктовий магазин/Фото: Громадське радіо

Керівників, які не погоджуються з вимогами т.з.»міністерств» т.з. «республіки» і захищають свої підлеглих, теж звільняють. Є вже приклади, коли на вакантні посади керівників призначають громадян РФ із Ростовської області. Людям це не подобається і вони виконують умови окупаційної влади, аби зберегти свій колектив і своє робоче місце.

Про погані дороги

Донбас ніколи не відрізнявся гарними дорогами. Пам’ятаю, як за Віктора Ющенка були вперше встановлені зупинки на приміських дорогах біля селищ та приміських шахт. Навесні 2014 року багато зупинок були пофарбовані в кольори-символи «республіки».

Тепер фарбують в однотонні нейтральні кольори. І, власне, цих зупинок доволі часто не видно, бо вони тонуть у зелені. Сім років ніхто не обрізає дерева та кущі вздовж трас, тому рослинність добряче закриває видимість проїзду громадському транспорту та автівкам.

Луганські коти на зупинці/Фото: Громадське радіо

Сполучення між Луганськом та районними центрами більш-менш залатані, мости відновлені. Чого не скажеш про дороги між районними центрами та селами. На деяких ділянках ремонту не було з початку війни. Та і навіщо ремонтувати дорогу, якою завтра буде їхати колона танків з боку Росії або повертатиметься з лінії фронту на ротацію.

Коли виїжджаєш з Луганська в бік Станиці, монумент з літер «Станично-Луганський район» залишився в тьмяному, вигорілому на сонці, але жовто-блакитному кольорі. Бодай найменше нагадування про минуле.

Центр міста/Фото: Громадське радіо

У самому Луганську мені не доводилося їздити містом. У центрі багато бур’яну, чого раніше не спостерігала. Один раз довелося пройти підземним переходом — це 2 зупинки від центру. Кілька хвилин я стояла і думала — спускатися чи ні.

Аварійний перехід/Фото: Громадське радіо

Ніколи і ніде раніше не доводилося бачити таких виламаних сходів. До війни цей перехід також вимагав ремонту, а зараз виглядає наче після погрому. Ні, це не наслідки обстрілів 2014 року. Тоді б окупаційна влада обов’язково почепила табличку, що це скоїла Україна. Отже я почекала і помітила, що люди спускаються, і собі пройшла.

Фото: Громадське радіо

Водночас на тій ділянці немає наземної зебри чи світлофору. Тому пенсіонери з паличками при мені переходили дорогу, порушуючи всі правила.

Ніяк не звикну, що в місті більше не ходять трамваї. У соцмережах іноді викладають фото, де трамвайні рейки вже витягнуті із землі на металобрухт.

Залізнична дорога, яка проходить крізь місто, використовується для вантажних перевезень. На головний залізничний вокзал т.з. «ЛНР» електрички лише з т.з. «ДНР», хоча ходять чутки, що і їх скасують через збитковість.

Залізничний шляхопровід у центрі Луганська/Фото: Громадське радіо

Про молодь

Юні дівчата та хлопці прагнуть бути яскравими за будь-якої політики. Такі ж кислотно-яскраві зачіски, пірсинг і багато тату. Що мене спочатку приємно здивувало — це маски Сальвадора Далі із серіалу «Паперовий будинок». Байдуже, що на термометрі +30 — це ж стиль, який не змінюють через якусь спеку. На секунду здалося, що я у Києві. Але тут же зрозуміла, що молодь в таких масках гуляє і в Ростові, і в Москві. І це не обов’язково знак протесту, на це може бути багато різних невідомих мені причин.

Парк 1 травня/Фото: Громадське радіо
Колесо огляду парк 1 травня/Фото: Громадське радіо

Минулого року школам запропонували на вибір лишити українську мову як предмет, чи ні. Деякі батьки колективно обрали «залишити», але, як виявилося, пропозиція не потребувала відповіді — батьків ніхто не послухав і українську прибрали з навчання. Підкреслю, що це стосується лише однієї міської школи, щодо інших — я не знаю ситуації.

Про медичні маски

А ось про медичні маски у Луганську не чули — принаймні, складається таке враження. Лише продавці ходять у масках на підборідді. Інші навіть не роблять вигляд, що хочуть одягнути маску. Хоча всюди є попередження про обов’язкове носіння маски у приміщенні. Ніхто не спонукає дотримуватися правил ні на касі, ні в транспорті.

Знаю, що в деяких районних центрах носять і вдягають маски у громадських місцях. Але Луганська це не стосується.

Про ціни

Ціни на бакалію, хліб, м’ясо, приблизно однакові в порівнянні з цінами на підконтрольній Україні території. Відсотків на 30-50% вищі ціни на фрукти, ягоди і молочну продукцію.

До прикладу, на ринку полуниця коштує 300 руб. за кілограм (110 грн.), у супермаркеті відповідно дорожче. Морозиво — ріжок, яке у нас коштує 20 грн, там — 100 руб. (37 грн.)

Хто може собі дозволити, замовляє одяг поштою з Росії. На речовому ринку кажуть «нічого ловити».

Колишнє обласне шахтоуправління, нині університет внутрішніх справ/Фото: Громадське радіо

Чула, що зараз значно зросли ціни на будівельні матеріали. Просто з цікавості зайшла на ресурс olx.ua подивитися вартість будинків у центрі Луганська — від 13 000 до 95 000 доларів. Високу пенсію і зарплату за місцевими мірками отримують ті, хто служив або служить у так званому «ополченні» — десь 20 000 руб (7 344 грн.), звичайна пенсія шахтаря 6500-12 000 рублів. (2 386-4 406 грн.). Багато хто виправдовує своє існування у своїх квартирах низькою вартістю комунальних послуг.

Про відпочинок

Продуктові магазини зачиняються о 21:00. Навіть влітку громадський транспорт працює до 19:00 — 20:00. На деяких маршрутах доводиться їхати з пересадками, бо водії не хочуть у вечірній час їхати за графіком через малу кількість людей.
Бари і ресторани переважно працюють до 22 години. Ввечері я йшла повз караоке-бар і чоловічий голос звісно волав пісню «офіцери-рассіянє», коли поверталася назад жіночий голос виспівував «гоп-гоп чіта-дріта».

Поки робила покупки, в супермаркеті грала пісня Казки «Плакала». Знайомі розповідали, що минулого літа в центрі міста в барі часто ставили пісні Океану Ельзи. Діти грають в «Minecraft» та «Pay patrol».
У парку ім. 1 травня з колонок грає французька музика, що виглядає доволі сюрреалістично.

Про соціальну ситуацію

Привернула мою увагу велика кількість нетверезих людей на вулиці. Раніше, тобто в мирний час, такого не спостерігала. На зупинках, у маршрутках, біля маленьких магазинчиків і чоловіки і жінки явно розмовляють і поводять себе під впливом алкоголю. Жінки були з дітьми дошкільного віку, тому ці образи яскраво врізаються в пам’ять і лишають дуже гірке враження.

Коли я спитала у подруги, яка там постійно мешкає, — чи це нормальна ситуація, чи сьогодні так склалися зірки, відповідь була невтішною. Вона розповіла, що в дитсадочку, де вона працює, шукали няню — і єдина вимога була, аби няня не вживала алкоголю і не говорила матом. І таких знайти непросто.

Багатоповерхівка (будівництво завершено до війни) по вул. 3-тя Донецька. майже незаселена/Фото: Громадське радіо

І ще один момент, який неможливо не помітити. Я пам’ятаю в мирний час дні, коли на головній площі Луганська відбувалися безкоштовні концерти поп музики. Потім ввечері було багато п’яних і шумних людей на головній вулиці. Їх можна було зустріти з символікою свого навчального закладу, або якщо концерт був замовний, з прапорами вже забороненої Партії регіонів.

Але я ніколи не бачила молоді з прапорами Росії. Тепер центром Луганська гуляють хлопці з триколорами так, наче ось-ось з-за рогу їм відкриють вільний кордон з Росією і вони стануть щасливими. Спочатку я подумала, що це якесь нове місцеве свято. Але ні. Це був звичайний день звичайної ніким не визнаної у світі республіки. «Республіки», яка вже давно не вірить у себе і живе за єдиним правилом: якщо ти «за» Росію — ти маєш тут владу, якщо в тебе інший погляд на політичну ситуацію — сиди тихо і не висовуйся. А краще — їдь звідси.

Про моє ставлення до міста

Після весни 2014-го Луганськ асоціюється у мене з Догвілем, як би болісно і тяжко мені не було це визнавати. Звісно там є проукраїнські люди, яким можна довіряти. Але неможливо довіряти системі, в якій вони змушені жити. Це система погроз, заборон, маніпуляцій, система, що відрізала цю землю від усього світу, крім Росії. Тут заборонені альтернативні, тобто не проросійські громадські рухи, інтернет-ресурси, думки, не кажучи про політичні партії чи незалежні культурні ініціативи. Одним словом — це окупація.

Сквер Героїв ВОВ/Фото: Громадське радіо

І якщо в 2014–2015 роках мене тягнуло до міста, аби підтримати своїх проукраїнських друзів, то нині наші, бодай найменші, надії на повернення до України згасають. Принаймні в найближчі роки. Там залишаються найслабші, найбідніші і залежні від обставин люди, які знають, що вони не потрібні жодній владі. Самостійно ж почати нове життя вони не мають здоров’я і сил.

Головна вулиця Радянська у трояндах//Фото: Громадське радіо

Щодо проросійськи налаштованих луганчан я довго шукала для себе пояснення — чому вони люблять чужу країну. Наведу монолог однієї молодої жінки. Назву її умовно Світланою. Так ось Світлана вчилася в Україні і нині заочно отримує вищу освіту в українському виші на підконтрольній території. Навчанням задоволена, але мріє працювати в Росії. «Я её не понимаю. [Україну] Россия — она огромная, с ней все в мире считаются. А Украину я просто не понимаю».

«Заря» — это мы»/Фото: Громадське радіо

Мені здається, це думка більш-менш характеризує уявлення про Росію більшості луганчан. І, згадуючи події, що відбувалися після приходу Віктора Януковича до влади, а потім і до президентства, розумієш як логічно і поступово ми ментально втрачали Донбас.

Катрина Литвин

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Коментарi до запису

Останнi новини