Тринадцяте число

Тринадцяте число

Лекція свободи пам’яті Олександра Кривенка була прочитана Юрієм Андруховичем 13 травня 2009 року в Українському католицькому університеті у Львові. Текст лекції взято з сайту інтернет-ґазети “Збруч” з люб’язного дозволу редакції.

1

Напевно, я не перший, хто звернув на це увагу.

13 травня 1933 року пролунав останній постріл Миколи Хвильового – у себе. Рівно тридцять років по тому, 13 травня 1963-го, на світ прийшов Олександр Кривенко. Можливо, в цьому факті міститься якась підказка? Тридцять років як історичний мінімум, необхідний нашій країні для відновлення знищеного? Тридцять років як зависання в безчассі, як пустка, як поміж? У такому разі слід визнати, що ми повільні, наче дерева. Дата смерті, яка щойно через тридцять років стає датою народження – чим не метафора для суто українського випадку вкрай сповільненого переселення душ?

Аналогії накульгують, але їх усе одно варто шукати. Є цілий ряд незаперечних подібностей, що прив’язують Кривенка до Хвильового і навпаки. Одна з них суто біографічна і тому найразючіша: обидва покинули цей світ на порозі власного сорокаріччя. Кривенкові до нього залишалося прожити місяць, а Хвильовому пів року. Тобто обидва вони відійшли на межі розквіту, там, де все насправді лише починалося. Щоправда, починалося під різними знаками – у Хвильового під знаком абсолютної суспільної катастрофи, у Кривенка під знаком іще однієї, хоч і вельми примарної, надії на – як то завжди у нас буває – останній історичний шанс.

Обидва вони послідовно й не без іронічного блиску обстоювали своє власне «геть від Москви». Обидва вживали поняття «Європа» в дещо ідеалістичному, якщо не утопійному, сенсі. «Психологічна Європа» Хвильового, безперечно, десь перетинається з Європою Кривенка. Якби їм випало жити в одному часі, вони, цілком імовірно, редаґували би той самий часопис або виступали б на тій самій радіохвилі. І їх однаково запекло обзивали б як не «націонал-фашистами», то «ліберастами» – залежно від публічної кон’юнктури обзивальника. Але цілком імовірно й те, що таких двох в одному часі в нас просто не буває. Тому відкладімо до кращих часів усі фантазії на тему «нас мало, нас тільки двоє».

Сьогодні у нас, як і щороку в цей день, є значно нагальніша тема – свобода. Я спробую поміркувати про неї так, щоб кожному з них це сподобалося. Ні, краще сказати – щоб кожному з них це могло видатися цікавим. Не виключаю, що десь і в чомусь я буду кожному з них суперечити – адже про це їм і йшлося, чи не так?

2

Для того, щоб упіймати свободу хоча б за хвіст, непогано для початку пригадати якомога більше її проявів або ж варіантів її конкретики. Взагалі-то таке красиве слово не повинно б мати множини, себто розпадатися на уламки. Тому в нашій мові не мало б існувати жодних «свобод», а тільки одна і всеохопна Свобода, візуально, мабуть, схожа на ту, що досі вітає мореплавців чи інших приблуд під час заходу до бухти Нью-Йорка.

На жаль, так не є. Тобто насправді ми допустили множину, погодилися на неї і завжди говоримо про якусь одну з менших «свобод». Як наприклад, про

– свободу слова, а ще краще – думки (втім, найкраще коли так і не висловленої);

– свободу сумління, що її точніше було б називати свободою віри й безвір’я;

– свободу друку, преси, публічного мовлення, а у зв’язку з нею – свободу масового маніпулювання свідомістю;

– свободу зібрань, що її концентрованим гаслом можна вважати «Збиратися більше трьох!».

Усі ці свободи традиційно називаються політичними і насправді є політичними правами. Безпосередньо за ними підтягуються й інші, не менш важливі, але й не менш подрібнені, свободи, як наприклад:

– свобода підприємництва і привласнення:

– свобода пересування – у тому числі й за будь-які державні та міждержавні кордони;

– свобода долання і ламання кордонів;

– свобода зміни власної ідентичності;

– свобода виходу за межі будь-якої ідентичності, якщо та робиться чимось на зразок довічного ув’язнення;

– свобода одягу і в цілому зовнішності;

– сексуальна свобода;

– свобода творчості (найкраще – коли абсолютна);

– свобода як відсутність залежностей, тобто така її форма, що може бути названа незалежністю; якщо ж усвідомити при цьому, що залежності усуваються відмовами від… і розривами з.., то свобода і є суцільною відмовою від… і суцільним розривом з…

Отже, виходить парадокс: що більше відмов – то більше свободи; якщо ж під відмовою розуміти передусім обмеження і самообмеження, то стає вже й зовсім весело: що більше обмежень, то більше свободи. Діалектика, звичайно, ще та: свобода як сума обмежень – це свобода як дискомфорт, як тортура і мука. Це також свобода як самотність, іноді як цілковита самотність.

Тому свобода – це тяжко і складно, а як процес – суперечливо. Одна з поведінкових норм наближення до неї – це гребти проти (течії, маси, громади, народу, суспільства, системи). Таке завдання – гребти проти – та ще й у цілковитій самотності, вимагає передусім безстрашності. Тому долання страху – це наближення до свободи, а його цілковите подолання – її досягнення. І коли Тарас Григорович писав своє «у нас нема зерна неправди за собою», то мав на увазі приблизно те саме.

3

Зрозуміло, що у стосунках нашої країни, точніше, її суспільства зі свободою ми нині знову переживаємо погані часи. Зрештою, добрих у нашій найновішій історії майже зовсім не бувало. От хіба що золоте триріччя 1989–1991 та, звичайно ж, кілька місяців 2004-го. Усе ж інше – суцільна сіра смуга громадянського інфантилізму та ображеності на себе самих і цілий світ з очевидним переважанням трьох виразно мазохістичних уявлень.

Перше: несвобода зручніша (надійніша і певніша) від свободи. З цього ж репертуару – свободою не наїсися, свобода для ситих, а не для нас, бідних.

Друге: свобода – це хаос і бардак, від неї все лиш ламається і псується, ми не вміємо з нею поводитися правильно, вона не для нас, нам свободу тільки дай.

Третє: свободи взагалі не буває, це ілюзія й фата морґана, хибний орієнтир або ще гірше – вигадка запроданих ліберастів.

Дуже показовою квінтесенцією нашої нинішньої плутанини в поняттях є так само і той факт, що «Свободою» назвало себе політичне об’єднання, яке виступає винятково з антиліберальних позицій. Тобто насправді мало б називатися якось відповідніше до своєї суті: «Держава», «Нація» або «Примус», наприклад.

Схоже на те, що «свобода по-українському» сьогодні в нас дедалі більше означає її протилежність – так звану «тверду руку».

У той же час, якщо мені все-таки дано відшукати хоч якесь позитивне уявлення пересічного українства про свободу, то воно радше суто махновське. Саме ця історична постать загалом ніде в Україні не викликає аґресивного несприйняття, а навпаки – робиться дедалі моднішою, що вже само собою є дивовижним досягненням. Напевно, не свобода як така, а вольниця втеклих від пана селян і досі залишається найдоступнішим українському розумінню суспільним ідеалом. Щодо самого батька Нестора, то на питання, наскільки і чи взагалі він був тим, ким себе називав, себто анархістом, наша зустріч сьогодні не відповість. Можу тільки констатувати, що серед панівних у сьогоденній українській політиці ідеологічних дискурсів анархізму не зауважуємо. Чи не тому, що справжніх махновців було виморено голодом у 33 році?

4

А що натомість є?

Наважуся виокремити три провідні дискурси, на яких сьогодні проростає і квітне вся наша внутрішньоукраїнська роз’єднаність і ненависть – пострадянсько-проросійський (за кількістю прихильників усе ще найчисельніший), націоналістично-державницький та ліберально-прозахідний. Тут принагідне спостереження: у вирішальній для країни кампанії 2004 року другий і третій об’єдналися, що дозволило перемогти їхньому ставленикові, тобто нарешті засвідчило відсутність за першим – проросійським – абсолютної більшості.

Трактування свободи у кожному з цих трьох дискурсів є одним із каменів спотикання, себто моментом непримиренних розходжень. Так, у першому з них це трактування можна звести до місткого російського вислову «какая гадость!». Політичним ідеалом тут є недавній президент, а нині просто національний лідер сусідньої держави з усім набором характерної для його персонального дискурсу антипіндоської риторики, з усіма його «мочить в сортирах», «шило в стенку», «мазуриками» і «это тебе за Севастополь». У такій системі координат про свободу краще навіть не згадувати, а один із найпрекрасніших історичних проявів її об’єктивної самореалізації – розпад СРСР – розцінюється як «найбільша трагедія XX століття».

У націоналістично-державницькому дискурсі трактування свободи можна описати також через неґацію, але радше приховану: свобода – це загалом добре, ми навіть партію так назовемо, але спершу хай сильна держава, сильна Українська Держава Понад Усе, а що шлях до неї складний і довгий, то спершу – заборони, бар’єри, межі, а вже відтак – дозволи. Якщо в них, у дозволах, узагалі ще буде хоч якась потреба.

І тільки в ліберально-прозахідному дискурсі свобода трактується як норма. Але він якраз найменше чутний. Дивно, що ще чутний узагалі.

При цьому всі без винятку політичні сили оперують у позитивному сенсі поняттям «демократії» або його лукаво-популістським вітчизняним замінником «народовладдя». Насправді добре, що це поняття є всього лише фікцією. Реальне народовладдя видається мені жахливо небезпечним. Адже бувають такі народи, що краще… Краще собі цього народовладдя навіть не уявляти. І все ж: чому усі вони так підозріло згідні з «демократією»?

Гадаю, в «демократії» їм усім подобається те, що це тупа влада певної ефемерної більшості над якоюсь ефемерною меншістю. Тобто завдання кожної політичної сили, як усім їм здається – це вигравати вибори і ставати частиною більшості, щоб отримати максимум насолоди від чавлення меншості.

Повертаючись до «народовладдя», спробую перефразувати відому банальність про те, що не буває поганих народів. Насправді не буває добрих народів, але в кожному трапляються непогані люди. От тільки мені здається, що вони завжди і всюди в меншості. Тож реальне народовладдя (як у нацистській Німеччині або сталінській Росії) просто знищує їх – у цілковитій згоді з демократичною процедурою.

Єдиним захистом від такого нищення є не просто демократія, а ліберальна демократія. Тобто система, в якій більшість не може утискати меншість, хоч як би того хотіла. Тобто більшості можуть відверто не подобатися, скажімо, цигани, ґеї, жидомасони чи вояки УПА, але вона – в силу безвідмовного функціонування ліберальних суспільних механізмів – ні в чому не зможе скривдити їх.

Ліберальна політична система, а слідом за нею й ліберальне світовідчуття є одним із найкрасивіших породжень західної цивілізації. Воно, ніби справжнє вино або добрий сир – за ним цілі століття культурного визрівання. Що стосується нас, то це пробний камінь – наскільки ми здатні в нього вжитися, зробити його своїм, засвоїти всі найтонші складники. Іншими словами, це питання нашого майбутнього і того, де ми врешті опинимося, в якій із цивілізацій.

5

Часи, що ми нині їх проживаємо, погані ще й тим, що третій дискурс – про це я вже казав – майже цілковито відсутній у нашій політичній вищій лізі, а якщо і заявлений у ній, то радше для фасаду: щоб дещо поморочити голову західним спостережникам. Міркування тільки або найперше цинічними категоріями електорату призвело до суцільно популістичної жестикуляції всіх без винятку політичних гравців. Виступити в такій ситуації провідником справді ліберальних цінностей дорівнювало б самостраті камікадзе. У головах цього самого електорату слово «лібералізм» є переважно лайкою, що напряму асоціюється з не надто привабливими епітетами «гнилий» чи «продажний».

Причини такого стану речей, звичайно ж, передусім зумовлені історично (але в нас усе без винятку, на жаль, зумовлене історично) і накопичувалися на всьому історичному шляху – від «тяжкої візантійської спадщини» до мазохістичного розчарування помаранчевим спалахом революції.

Однак є ще й базова, суто психологічна причина: нетолерантна позиція завжди привабливіша, а отже й популярніша, ніж толерантна. Ненавидіти – завжди більш сексі, аніж примирюватися. І популісти це добре відчувають.

До цього ще й ціла система виховуваних (до речі, так само століттями, наче якісь антивино або антисир) психологічних упереджень щодо тих країв «по інший бік прірви», де ліберальна система таки перемогла й утвердилася, зокрема, до Європи. Українське суспільство, як жодне інше з сусідніх (російського не враховуємо, воно аномальне) схильне до стереотипів і штампів. Вживання слова «Європа» обов’язково тягне за собою епітет «сита» і ставить його попереду. Все, на цьому дискурс вичерпується. Усе, що можемо сказати про Європу – вона сита. Чого тут більше – незнання, заздрості чи зневаги? Ми сьогоднішні – це особливо складний клінічно випадок якнайхимернішого поєднання комплексу меншовартости з манією величі. І з цим щось обов’язково слід робити.

6

Останніми місяцями я час до часу замислююся над феноменом чи не всезагальної, такої, що навіть з усіх шпарин і дірок сичанням вилазить, ненависті українців до свого чинного президента. Гаразд, я погоджуюся, що ніхто не може бути якось особливо захоплений ним, підстав для цього він нам і справді так і не подарував і, судячи з усього, вже й не подарує. Але ця повсюдна ненависть?

Мені здається, найбільшою провиною громадянина Юща в очах усього українства є не розплямкана свобода і не відсутність політичної волі до реальних змін, і не вкрай незґрабне поводження з правильними загалом ідеями, яке лише компрометує їх, а той факт, що він так нікого й не посадив. Цьому народові, виявляється, справді хотілося розправ і коли він їх не отримав, то поступово зненавидів того, хто їх гальмує. Утім, я не можу повірити, що тоді, в листопаді та грудні 2004 року, ми всі стояли на Майдані за те і тільки за те, аби когось там пересадити. Хоч тепер з усього випливає, що так, що, виявляється, саме це було мотивацією номер один для тих сотень тисяч просвітлених і рідкісно красивих людей. Не власна свобода, а чиясь в’язниця. Так, громадянин Ющ і справді підлизувався до них, він таки багато разів повторив, що «бандити сидітимуть у тюрмах». Це звучало безвідповідально, бо неконкретно, і ні до чого не зобов’язувало. Які саме бандити, якого рівня? Фальсифікатори виборів? Чи викрадачі шапок? Чи перші й другі в одній особі? Чи якісь просто кишенькові злодії? Виявилося, однак, що з усіх гасел Майдану саме це здалось українському народові наймилішим. І тепер він не може подарувати Ющеві саме цього – саботажу репресій, чи кажучи модно, висадки на посадках. Але – чорт забирай – невже це справді вони, вкотре запитую себе. Такі гарні й волелюбні на Майдані, невже вони для того все це вистояли, ділячись навіть із супротивниками хлібом і теплом?

7

2004 рік став моментом оголення суті: приспаний і законсервований від початку 90-х конфлікт унаочнився і, що називається, прорізався. Так, його роздмухали – і значною мірою ззовні, це зрозуміло. Але не можна закривати очі на його об’єктивність. Це не зовсім те саме, що «комплекс двох Україн», але воно значною мірою корелює саме з цим комплексом.

Але що це за конфлікт, власне кажучи? Про що в ньому йдеться?

Одна зі сторін цього конфлікту, ще наприкінці 1991 року голосуючи за незалежність України, відмовилась усвідомлювати те, що ця незалежність має сенс лише у випадку категоричного розриву з усім радянським. Саме його, цього розриву, ця сторона категорично не хоче і у своїх радянських прагненнях в усьому по-синівському покладається на Росію як на виразного «ґаранта радянськості» чи то пак повернення до неї. Незалежність України уже загалом сприйнята нею, але радше як такий собі перехідний етап до якоїсь нової форми старого союзу.

Протилежна сторона (тоді, 1991 року вона була в очевидній меншості) усвідомлює, що минулого не повернути і це добре. Українська незалежність є ціллю в собі, а для того, щоб її не втратити, слід передусім тримати безпечну дистанцію від Росії, котра з одного боку начебто цю незалежність визнає, з іншого ж – робить усе можливе (поки що тільки можливе) для її розхитування. Тобто щоб її, незалежність, не втратити, слід шукати для себе іншої, неросійської цивілізаційної прив’язки.

У тому, що 2004 року цей конфлікт оголився й розконсервувався, можна добачити передусім позитив, порівнюваний із драматичним загостренням хвороби, без якого неможливе лікування й одужання.

Без нього неможливе, але чи можливе взагалі? Ось воно, найвідкритіше з наших питань.

8

Згадане загострення, або ж пробудження приспаного конфлікту потягло за собою спалах того, що я далі називатиму «вогнищами найвищої нетерпимості». Під ними я розумію своєрідні тематичні вузли, щодо яких свободу судження у нашій сьогоденній суспільній дискусії частково або повністю заблоковано. Тобто право на існування мають лише два екстремально протилежні підходи, все інше просто відкидається. Іншими словами, толерується лише нетолерантність.

Ось хоча б кілька таких вогнищ:

– ОУН – УПА, постать Степана Бандери та «бандерівщина» як явище;

– загалом історія XX століття (до слова – більше схожа на істерію) з двома емоційними піками: Голодомор і Друга світова війна;

– кримські татари, їхні суверенні права;

– антисемітизм і Голокост (особливо якщо початки Голокосту виводити від Богдана Хмельницького);

– ксенофобія і расизм, неготовність значної частини українського суспільства сприймати культурно-етнічне різноманіття світу без ворожості.

Це лише деякі з вузлів, які просто-таки дишуть жаром. Насправді всі вони родом із ксенофобії, цього, як стверджує Микола Рябчук, базового інстинкту, вибухонебезпечної суміші страху зі зневагою.

Психологічний механізм утворення таких вогнищ найвищої нетерпимості достатньо зрозумілий. Наприклад, у ситуації з ОУН та УПА маємо протистояння великого й категоричного «або – або»: або герої і святі, або воєнні злочинці та нацистські посіпаки. У суспільній дискусії найзручніше артикулювати лише якусь одну з цих двох екстрем, особливо поміж своїми – залежно від реґіону, в якому живеш чи перебуваєш. (От вони де, ці сакраментальні дві України, та й двадцять дві України тут же!)

З цього принагідно випливає достатньо невтішний висновок: наші судження щодо кожного з вогнищ визначаються не роботою нашої ж думки, не самостійністю персонального шукання істини і незалежним формуванням переконань, а тупо детермінуються всілякими зовнішніми чинниками на зразок реґіону, в якому народився, виростав і живеш, походження, родинних традицій і поглядів, зовнішнього тиску громади. Ще невтішніший висновок: якщо саме ця детермінація зберігатиметься й надалі, то перспективи порозуміння в нас просто не існує.

9

Ще трохи про заблоковану свободу судження. Висловлюючись на одну зі згаданих тем найвищої нетерпимості, ти найчастіше змушений озиратися й обмежуватися. Тобто висловлювати не завжди і не зовсім те, що думаєш – з огляду хоча б на актуальну політичну ситуацію. Наприклад, будь-яке критичне судження про УПА, об’єктивно корисне і навіть необхідне, може бути замовчане з огляду на те, що об’єктивно ж таки додасть голосів яким-небудь реґіоналам чи комуністам, а що може бути гірше.

Найкомфортніше – це приєднатися до однієї з екстрем і голосніше за інших кричати «герої!» або «злочинці!».

Найвразливіше – шукання істини між екстремами, незалежність погляду, за яку одразу ж дістається з обох екстремальних боків.

Дещо з дотичного й анекдотичного: у своєму дотеперішньому житті я двічі зустрічався з вимогами позбавити мене українського громадянства і гнати з України геть. Одного разу цього вимагала Наталія Вітренко, іншого – якийсь інтернет-активіст об’єднання «Свобода». От уже справді: жити в суспільстві і бути від нього вільним неможливо!

10

Я не маю іншого рецепту подолання цієї нашої загальноукраїнської неволі, як тільки час та історичні зміни. Через те, що вони саме історичні, вони жахливо повільні з перспективи людського персонального часу і з перспективи людського біологічного життя майже невидимі. Прискорити їх може тільки щось катастрофічне, наприклад різке зовнішнє втручання, найімовірніше – російське, але я не певен, чи та ціна, яку за нього при цьому доведеться сплатити, справді його, цього прискорення, вартує.

А з іншого боку – де ґарантії того, що історичні зміни можливі лише на краще? А якщо ситуація буде тільки гіршати, і пробуджений конфлікт і далі пробуджуватиметься, до того ж дедалі бурхливіше? Це зараз мені здається, що гірше не буває. Хоч насправді – чи існує межа гіршому?

11

Так отож, як любив казати блаженної пам’яти Юрко Покальчук.

Якщо досягнення свободи на рівні соціуму, іншими словами, якщо визрівання в Україні вільного суспільства є перспективою досить віддаленою й туманною, то що варто з усім цим робити на рівні персональному, в індивідуальному вимірі?

Максимально унезалежнитися – насамперед матеріально, а відтак і ментально – від держави, народу, країни, громади, партії?

Методично й послідовно руйнувати будь-які прив’язки до них, рубати кінці?

Якомога менше часу проводити в Україні, щоб мимоволі не бруднитись об її політикум, медії, сміттєзвалища, об її так звані чисті узбіччя, за які хтось комусь і чомусь постійно дякує написами на придорожних щитах? Об її розпач, зневіру?

Любити її звіддалік, з гігієнічно безпечної відстані?

Стати громадянином світу? Перестати бути громадянином узагалі – навіть світу?

Позбутися нарешті ілюзій і перестати всупереч очевидному вважати свій народ мудрим, працьовитим, чесним, хоробрим і добрим (яким він сам себе переважно вважає), бо насправді він дурнуватий, лінивий, злодійкуватий, боягузливий і злий?

Не брати участі, уникати, оминати десятою дорогою, триматися подалі й відмовляти у співпраці?

Не підписувати жодних паперів, а підписавши, не виконувати підписаного?

Любити, так, усе-таки любити батьківщину, але не автоматично, а за те, за що вона заслуговує – наприклад, за відносно добрий і відносно дешевий коньяк або за особливий потенціал сподівання?

Перестати нарешті вірити в те, що ти (він, я, вона, ми) здатні змінити цю повільну і нерозумну потвору, бо якщо їй судилося змінитися – зміниться й без нас, а нас і не спитає, як воно і сталося на Майдані у 2004-му?

Але ніколи не переставати вірити, що змінитись їй усе-таки судилося?

12

Осягнути врешті свободу як вакуум, як цілковиту відсутність прив’язок і залежностей, обов’язків і – дідько з ними! – прав. А тоді в цьому вакуумі відчути себе таким самотнім, беззахисним та раптово смертним, наче еміґрант, але значно гірше. Щоб насамкінець дійти розуміння: справжня і єдина свобода – це коли ти нікому-нікому вже не потрібен. Росіяни, звертаючись до таких, кажуть: «свободен!».

І таким чином усвідомити одну досить жорстку річ: свобода жахлива, а єдиний шлях, який ти маєш – це шукати від неї порятунку в давніх залежностях, вигаданих узалежненнях і чергових поневоленнях.

13

Тепер ще трохи про тих, чий сьогодні день.

Першого, Миколу Хвильового, я ніколи не бачив, але, здається, одного разу відчув. Того дня я був уперше в Харкові, місто мені відкривав поет Ігор Пилипчук. Ми стояли у тому самому подвір’ї колишнього письменницького будинку «Слово». Мій проводир показав мені напівпрочинену кватирку, саме того кабінету, саме з неї в неділю 13 травня 1933 року вирвався в подвір’я звук найвлучнішого, ну просто-таки приреченого на влучність, письменницького пострілу. У сусідньому під’їзді, в помешканні Михайля Семенка, напередодні була гостина, пиячили десь до четвертої ранку, потім довго розходилися, співали, вийшовши з під’їзду ніяк не могли вгомонитися, на вулицях уже де-не-де відгонило напіврозкладеними трупами померлих від голоду селян, лемент Семенкових гостей, напевно, заважав Хвильовому в його останню ніч. Так мені здалося тієї хвилини. Можливо, тому, що кватирка ніби подала знак і ніби сама собою зачинилася – насправді, ясна річ, від вітру.

З другим, Сашком Кривенком, я востаннє бачився посеред літа 2002 року в Києві. Трохи не так. Востаннє я з ним бачився на його радіо в лютому наступного (і останнього) року. Натомість улітку 2002-го я востаннє з ним, як це красиво називається, набувся. Ми почали в якомусь більшому товаристві, потім воно потрохи розпадалося, меншало, дрібнішало, насамкінець надійшла ніч і ми були тільки удвох, тобто ще десь якусь останню розпили, зажовуючи кільцями цитрини в цукрі. Він увесь час говорив про свою родину, про Вінниччину, про діда, який у 20-ті роки подався до отамана Волинця і гасив червоних як міг у лісах під Гайсином (ну звісно ж – у тих самих!), я відповідав йому словом «Гайсин», а він тоді виклав усе, що мав на душі. Що він обов’язково відвезе мене туди, щоб я там пожив ну хоча б кілька тижнів, щоб трохи послухав людей – з родини і не з родини, усяких. Він казав, що це роман, що це наші «Сто років самотности», і він мені його замовляє. І ми вдарили по руках, бо все це здалося мені таким чудовим і правильним, що аж іскрило від радості.

Пізньої осені він подзвонив і спитав, коли їдемо. Ми домовилися про наступне літо. Проте наступного літа в нього вже не було.

Я нічого певного йому не обіцяв, але я йому винен.

Останнє речення знову про свободу: у вакуумі вже неможливо дихати, але цілком можливо світитися.

Лекція Свободи виголошується щороку під час вручення премії імені Олександа Кривенка «За поступ у журналістиці». Минулого року лекцію Свободи виголосив поет Борис Херсонський. 2018 року лекцію прочитає релігієзнавець Ігор Козловський.

Останнi новини