«Вони намагались вижити»: Тетяна Трощинська про токсичних мам і бабусь, які не знали слова «токсичний»

«Вони намагались вижити»: Тетяна Трощинська про токсичних мам і бабусь, які не знали слова «токсичний»

Випадково зустріла тут текст проти токсичних мам віком 50-80 років, які «перетворили життя своїх дітей на суцільну травму», і тому їх треба виключити з суспільства, «оградить детей» і так далі. Люди поширюють, бо це болюче, і мають повне право.

Але оскільки мені недовго до 50, я чиясь мама, і мій світ вже не чорно-білий, напишу про тих токсичних мам і бабусь, які не знали слова «токсичний». Втім, якби життя їхнє минуло в коворкінгу, велика частина з них точно були б іншими.

Я дуже добре знаю, що таке токсичні практики і які наслідки вони мають. Я знаю навіть більше, але це частина моєї особистої історії, і вона не до обговорення тут.  І це одна з причин, чому я не застосовую насильства, маніпуляцій, знецінення, образ до людей, більших і менших, і також до звірят. Але дуже тобі добре, коли ти, як квіточка, ростеш в лаунж-зоні зі смузі в руках.

А у токсичних мам віком 50-80 були свої токсичні мами, яких виростили їхні токсичні мами, що народились і жили в токсичних сім’ях в токсичній країні з токсичними інституціями, але ніхто їм не казав, яке воно все навколо токсичне. А душу ж розривало.

Вони намагались вижити. Вижити та не розпастись на уламки від болю, суму, горя, які розривали зсередини.
І у них не було тренінгів, фасилітованих діалогів, дистанційних курсів з екологічного спілкування, подкастів про емоційний інтелект. У них не було нічого, крім інтуїтивних відчуттів і вчинків: тоді це називалося «робити по-людськи».

І вони робили. Бо ж не всі били дітей, ненавиділи невісток і не давали простору для розвитку. Вони не мали безпечного простору ні вдома, ні на роботі (наприклад, на буряках), ні в країні.  Вони давали зворотний зв’язок по потилиці, і ніколи не мали власних кордонів. Та вони й туфель не мали, бо скільки того літа.

Але емпатія для них — це посилати меншому братові щомісяця до міста 12 рублів, щоб він міг вчитися. А це могла бути третина зарплати. Це якщо вона була живими грошима, бо була ж і трудоднями. Асертивність для них — це працювати так багато, як тільки можливо, щоб вижити.

Трансформація конфліктів — це дати пів городу одному синові, пів городу іншому, щоб вони могли побудуватись у важкі повоєнні роки, а самій садити картоплю фактично в садочку, бо лишилось тільки подвір’я.

Я дуже багато в ефірах і на тренінгах говорю про токсичних людей і про те, як не треба.  І саме тому я так захоплююсь мамами та бабусями, які в 70 можуть сказати: «Доню, які ж ми темні були у розумінні людських стосунків! Нас же нічого цього не вчили!». Які можуть змінюватися і запитувати у дітей, який вибір чи рішення для них найкращі.  Які не кажуть: «Я мучилась, і ти мучся». А хочуть справді іншого щасливішого життя дітям. І я таких знаю, і багато.

На фото моя прабабуся Дуня, боса, посередині.

Фото - «Вони намагались вижити»: Тетяна Трощинська про токсичних мам і бабусь, які не знали слова «токсичний»

 

Вона точно застосовувала те, що нині ми називаємо «токсичними практиками». Могла схопити сина за комір чи потягнути кулаком межи плечі. І пакувала торби на інститути, щоб діти вивчились, і мали інше життя. І не штурхали своїх дітей.
І вона не розсипалась від горя, коли у голод 1930-тих помер один із синів, у 1945 загинув чоловік, за 3 місяці до кінця війни, у голод 1947-го померла одна дочок. І виростила інших 5-ох дітей, щоб їхні внуки, такі як я, були дуже розумними, нікого не били, не ображали та не принижували, вивчили значення усіх мудрих понять і змогли словами пояснити свої та чужі почуття.

Я не можу перекреслити їхнього життя, я можу робити лише все від себе залежне, щоб їхні обставини – особисті та суспільні – не повторювались.

Останнi новини