Чому держава досі не навчилася працювати з громадським сектором

Українське громадянське суспільство має досить довгу історію, щоб перестати сприймати його виключно через призму волонтерства. Помаранчева революція, Революція Гідності, початок російської агресії у 2014 році, реформи, а згодом і повномасштабне вторгнення — за ці роки громадські організації накопичили досвід роботи в умовах, до яких державні інституції часто виявлялися не готовими.

Багато організацій давно переросли формат ініціатив, що тримаються на ентузіазмі. Сьогодні це професійні команди з власними системами управління, дослідженнями, методологіями, стандартами якості, досвідом міжнародної співпраці та адвокації. Вони залучають фінансування, яке, зокрема, надходить в українську економіку. Деякі працюють у своїх сферах довше, ніж існують державні програми, покликані розв’язувати ті самі проблеми.

І мені дивно, що громадському сектору досі доводиться докладати стільки зусиль, щоб його досвід почули.

Я понад десять років працюю у громадському секторі й добре бачу, як змінилася його спроможність. Але відносини з державою змінюються не так швидко. Часом громадські організації досі сприймають як молодших партнерів: їх можна залучити до виконання завдання, але не обов’язково запрошувати до обговорення того, як саме його вирішувати. На мою думку, це серйозна управлінська помилка.

Візьмімо підтримку ветеранів та їхніх родин — сферу, у якій я працюю багато років. Організації, які щодня надають послуги, знають, де система допомоги працює, а де люди губляться між установами. Ми бачимо, чому людина не отримала допомогу, хоча формально послуга існує; яких фахівців бракує; де не працює перенаправлення; чому люди відмовляються від підтримки.

Таке знання формується роками. Воно не завжди представлене у вигляді великого дослідження, але від цього не стає менш цінним, особливо коли організація збирає дані й оцінює результати роботи.

Іноді держава починає створювати нові механізми, недостатньо вивчивши те, що вже існує. Так ми витрачаємо час і ресурси на рішення, які можна було б покращити завдяки практичному досвіду громадських організацій.

Частина проблеми — у самій взаємодії. Часом навіть домовитися про зустріч із представниками міністерства складно: листи, повторні звернення, пошук контактів. Ідеться не обов’язково про прохання виділити кошти. Часто організації готові безпосередньо поділитися напрацюваннями, корисними для держави.

Іноді відчувається й зверхність. Ніби посада в державній інституції сама по собі означає більшу компетентність, а громадській організації потрібно довести право на розмову. Не хочу узагальнювати: знаю чимало державних службовців, які відкриті до співпраці та справді зацікавлені в результаті. Проте нам досі бракує звички сприймати одне одного як професійних партнерів.

Я дедалі частіше помічаю і втому держслужбовців. Постійні кризи, нестача людей і ресурсів, величезна кількість завдань. Громадський сектор працює в дуже схожих умовах. Коли всі перевантажені, навіть корисна пропозиція сприймається як ще одна задача. Хоча співпраця могла б частину навантаження зняти: громадські організації можуть досліджувати потреби, тестувати рішення, надавати послуги та збирати зворотний зв’язок від людей.

У країні, яка живе в умовах тривалої війни, у нас немає зайвих ресурсів на управлінські помилки.

Потреби людей стають складнішими. Ветерану або членам його родини можуть одночасно бути потрібні психологічна допомога, лікування, соціальний супровід, юридична консультація та підтримка з працевлаштуванням. Усі ці послуги можуть існувати окремо, але людина все одно не знатиме, як їх отримати. Проблема часто полягає в координації між установами й організаціями.

Громадський сектор має досвід роботи з такими ситуаціями. Не використовувати його під час розроблення державних програм — розкіш, якої ми зараз не маємо.

Є й питання сталості. Професійні громадські організації мають працівників, фінансові зобов’язання, стандарти якості, системи безпеки та контролю. Усе це коштує грошей. Ми звикли, що сектор знаходить ресурси й закриває проблеми, з якими не справляються інші. Але не можна нескінченно покладатися на цю здатність, не думаючи, як зберегти команди та інтегрувати напрацьовані ними послуги в державну систему.

Якщо держава визнає певні послуги необхідними, варто передбачати механізми їх довгострокового забезпечення. Це не означає фінансувати всі громадські ініціативи. Це означає використовувати наявні професійні спроможності там, де вони справді потрібні.

Я не вважаю, що громадські організації завжди знають краще. У нашому секторі достатньо проблем: нерівномірна якість роботи, залежність від донорів, нестача ресурсів, іноді слабкі управлінські практики. Ми також маємо бути прозорими й відповідати за результати.

Але державним інституціям варто переглянути підхід до співпраці. Запросити організацію до робочої групи, коли рішення вже фактично ухвалене, — не те саме, що залучити її до розроблення політики. Вислухати пропозиції й не дати жодного зворотного зв’язку – теж сумнівне партнерство.

Потрібні зрозумілі механізми, за якими професійні організації можуть долучатися до визначення проблем, розроблення рішень та оцінювання результатів. Без необхідності щоразу шукати особисті контакти й доводити право на розмову.

Я розумію, наскільки складною є робота державних службовців і що не всі проблеми можна вирішити на рівні окремої людини чи міністерства. Саме тому й варто змінювати підходи, які заважають співпраці.

За роки незалежності Україна сформувала сильне громадянське суспільство. Було б прикро й далі сприймати його переважно як ресурс, до якого звертаються під час чергової кризи.

Громадські організації не повинні замінювати державу. Проте їхній досвід може допомогти їй працювати краще. А в умовах війни від цього залежить, наскільки розумно ми використовуємо обмежені ресурси і чи отримують люди допомогу, якої потребують.

 

---