
Коли міністр у справах ветеранів — джерело стигматизації ветеранів
Міністр у справах ветеранів має бути однією з ключових осіб у державі, відповідальних за формування суспільного ставлення до людей із бойовим досвідом. Натомість інтерв’ю Віталія Кіма для РБК-Україна з нагоди 100 днів перебування на посаді продемонструвало протилежне: людина, покликана протидіяти стигматизації ветеранів, власною комунікацією її підсилює.
І проблема значно глибша за кілька невдалих формулювань.
Ще до призначення на посаду Віталій Кім мав суперечливу комунікаційну історію. Його публічні висловлювання щодо мобілізації, військової служби та психологічних наслідків війни вже викликали запитання. Однак після призначення на посаду міністра у справах ветеранів відповідальність за кожне слово принципово змінилася.
Тепер це не просто особиста позиція посадовця. Це публічна комунікація керівника центрального органу виконавчої влади, відповідального за ветеранську політику.
І саме тому його слова мають значення.
Ветеран як «потенційна загроза»
В одному з фрагментів інтерв’ю йдеться про неготовність України до масового повернення військовослужбовців із фронту. Серед можливих наслідків згадуються зростання злочинності та навіть революція.
Сама теза про неготовність держави до масового повернення військових заслуговує на серйозне обговорення. Але не в контексті того, яку загрозу ветерани можуть становити для суспільства, а в контексті відповідальності держави за створення умов для їхнього повернення.
Натомість подібна риторика вкотре відтворює знайомий ще з 2014 року образ ветерана як людини, від якої варто очікувати агресії, неконтрольованої поведінки чи кримінальних правопорушень.
Це не просто некоректне узагальнення. Це стигматизація цілої соціальної групи на підставі її бойового досвіду.
Ветерани не є однорідною групою. Вони мають різний досвід служби, різні обставини повернення, потреби, професії та життєві плани. Сам факт участі у бойових діях не робить людину схильною до насильства чи злочинності.
І саме профільний міністр мав би пояснювати це суспільству.
Замість того, щоб говорити про механізми реінтеграції, підготовку громад, доступність послуг та відповідальність державних інституцій, суспільству знову пропонують обговорювати потенційну небезпеку від людей, які повернуться з війни.
Так відповідальність непомітно переноситься з держави, яка повинна забезпечити умови повернення, на ветеранів, яких починають сприймати як джерело майбутніх проблем.
Некоректні запитання не виправдовують некоректних відповідей
Звісно, можна зауважити, що сама журналістка формулювала запитання некоректно, фактично закладаючи в них стереотипи щодо ветеранів. І це справедливе зауваження.
Але воно жодним чином не знімає відповідальності з міністра.
По-перше, Віталій Кім мав можливість заперечити саму постановку питання, пояснити її некоректність і не допустити подальшого тиражування стереотипів.
По-друге, це не прямий ефір, а записане інтерв’ю, яке пройшло монтаж. Отже, можливість звернути увагу на проблемні формулювання існувала щонайменше під час розмови.
І нарешті, незалежно від того, чи погоджувалися питання заздалегідь, профільний міністр мав бути достатньо компетентним, щоб розпізнати стигматизацію без попередньої підготовки.
Саме це найбільше насторожує.
Міністр у справах ветеранів не лише не зупинив відтворення стереотипу, а й власною відповіддю його підсилив. Людина не побачила необхідності заперечити стигматизувальну постановку питання.
І це вже значно серйозніше за невдале інтерв’ю.
Психологічна допомога як предмет недовіри
Ще один показовий епізод інтерв’ю стосується психологічної допомоги.
Міністр висловлює недовіру до психологів, пов’язуючи психологічну допомогу з маркетингом. Особливо проблематично така риторика виглядає в контексті розмови про психологічне відновлення ветеранів.
Адже саме Міністерство у справах ветеранів повинно сприяти доступності психологічної допомоги, формувати довіру до відповідних послуг та пояснювати, чому звернення по підтримку не є проявом слабкості.
Протягом багатьох років громадські організації, фахівці з психічного здоров’я та ветеранські спільноти працювали над тим, щоб подолати упередження щодо психологічної допомоги.
Звернутися до психолога — нормально. Мати труднощі після пережитого — нормально. Потребувати підтримки — не соромно.
Але коли профільний міністр публічно демонструє недовіру до психологів, він фактично підважує ці зусилля.
Особливо тривожним є епізод, у якому журналістка розповідає про ветерана, який отримав психологічну допомогу, а реакція міністра виглядає як розвага, а не як зацікавленість у досвіді людини.
Тут питання не лише в особистому ставленні Віталія Кіма до психологів.
Питання в тому, як ветеран, який вагається, чи звертатися по допомогу, має сприймати такі слова від міністра, відповідального за його підтримку.
Яким чином держава може переконувати людей довіряти психологічним послугам, якщо керівник профільного міністерства сам публічно ставить під сумнів їхню цінність?
Це пряма суперечність між завданнями державної політики та комунікацією посадовця, який повинен її реалізовувати.
Реакція ветеранів, яку неможливо ігнорувати
Показово, що одними з найгостріших критиків інтерв’ю стали самі ветерани.
Ветеран Олег Симороз звернув увагу на небезпеку представлення ветеранів як людей, які після повернення з фронту займатимуться криміналом. Він наголосив, що проблеми з реінтеграцією виникають там, де держава не забезпечує належної ветеранської політики та соціальної справедливості.
Інший ветеран війни, відомий у соціальній мережі X як Юнкер, відреагував ще різкіше. Його обурило саме припущення, що після війни ветерани обов’язково підуть у кримінал чи революцію. Він іронічно підсумував таку логіку: виходить, що завдання держави — захищати громадян від ветеранів.
Ця реакція дуже точно демонструє проблему.
Люди, які мають бойовий досвід, змушені публічно заперечувати стереотипи, які поширюються за участі керівника міністерства, створеного для захисту їхніх інтересів.
Водночас ветеран війни Віталій Овчаренко запропонував зовсім іншу перспективу масового повернення військових.
Він звернув увагу на те, що повернення ветеранів означатиме появу відповідальних працівників, нових бізнесів, людей із досвідом співпраці, лідерства та розумінням власної відповідальності перед суспільством.
Це не означає, що повернення з війни буде простим для всіх. Але демонструє, наскільки різними можуть бути підходи до однієї теми.
В одному випадку ветеранів представляють через потенційні ризики. В іншому — через їхній досвід, можливості та внесок у розвиток країни.
І особливо прикро, що друга перспектива пролунала не від профільного міністра.
Комунікація міністра — це частина державної політики
В Україні вже понад десять років триває робота над подоланням стереотипів щодо людей із бойовим досвідом.
Громадські організації, ветеранські спільноти, психологи та комунікаційні фахівці пояснюють суспільству, чому не можна автоматично ототожнювати бойовий досвід із психологічними розладами, агресією чи небезпечною поведінкою.
Ця робота має цілком практичне значення.
Стереотипи впливають на готовність роботодавців наймати ветеранів, на ставлення сусідів, колег і громад, на можливість звернутися по допомогу без страху осуду та на відчуття власної приналежності до цивільного суспільства.
Саме тому комунікація держави не може існувати окремо від ветеранської політики.
Коли міністр говорить про ветеранів як про потенційне джерело злочинності, це не залишається просто словами в інтерв’ю. Такі висловлювання можуть легітимізувати упередження, які вже існують у суспільстві.
Коли він демонструє недовіру до психологів, це суперечить зусиллям із підвищення доступності та прийнятності психологічної підтримки.
Коли не заперечує стигматизувальних формулювань, він залишає їх без необхідного професійного спростування.
Усе це має накопичувальний ефект.
І тут важливо розуміти: проблема не лише в комунікаційній стратегії міністерства чи роботі його пресслужби.
Проблема безпосередньо в особистій риториці Віталія Кіма, яка залишається незмінною навіть після його призначення на посаду міністра у справах ветеранів.
Посада передбачає не лише адміністративні повноваження. Вона вимагає розуміння середовища, інтереси якого посадовець представляє, і наслідків власних публічних висловлювань.
І якщо міністр продовжує відтворювати стереотипи, проти яких роками працює ветеранська спільнота, виникає закономірне питання про його відповідність цій посаді.
Ще кілька подібних заяв — і питання публічної недовіри до міністра може перейти від окремих обурених реакцій до організованої вимоги його звільнення.
Хто насправді не готовий до повернення ветеранів
Перші хвилі демобілізації справді стануть одним із найбільших викликів для України.
Але завдання держави — не лякати суспільство наслідками цього повернення.
Завдання держави — готувати суспільство, громади, роботодавців та інституції до нього.
Пояснювати різноманітність бойового досвіду. Розвивати доступні послуги. Підтримувати родини. Формувати культуру поваги. Створювати умови, у яких людина після служби не повинна щоразу доводити, що вона не є небезпечною.
Це особливо важливо для країни, у якій кількість людей із бойовим досвідом продовжує зростати.
Прірва між ветеранами та цивільним суспільством не виникає сама собою. Її можуть поглиблювати страх, незнання, відсутність державної підтримки та публічні стереотипи.
І коли до цього долучається міністр у справах ветеранів, проблема набуває зовсім іншого масштабу.
Бо громадянин може не розуміти специфіки бойового досвіду. Журналіст може некоректно сформулювати запитання. Але міністр у справах ветеранів не має професійного права залишатися поза контекстом людей, інтереси яких він покликаний представляти.
Найнебезпечніше в цій історії не те, що суспільство може бути не готовим до повернення ветеранів. А те, що профільний міністр своєю комунікацією демонструє власну неготовність до відповідальності за це повернення.
І поки ветерани змушені захищати себе від стереотипів, які підсилює їхній власний міністр, говорити про відповідальну державну ветеранську політику стає дедалі складніше.


