
Коли ми називаємо людину героєм, чи залишаємо їй право бути собою?
Коли ми чуємо слово «лицар», уява малює знайомий образ шляхетного воїна в обладунках, який захищає слабших, бореться зі злом і завжди чинить справедливо. Щоправда, історичні лицарі були зовсім не такими, як у казках. Вони були людьми свого часу, з різними характерами, переконаннями та вчинками. Лицарський титул не робив людину бездоганною, як і володіння мечем не гарантувало високих моральних якостей. Але століттями ми створювали романтизований образ лицаря, поступово віддаляючи його від реальної людини.
Мені здається, щось подібне ми сьогодні робимо з ветеранами.
«От повернуться ветерани й наведуть порядок». Цю фразу я чую досить часто. Зазвичай її промовляють із повагою та надією, що люди, які пройшли війну, виправлять усе, із чим не впоралося цивільне суспільство. Але я щоразу думаю: який саме порядок? Ветерани — не однорідна група зі спільними поглядами та уявленнями про справедливість. Серед них є ліві й праві, консерватори й ліберали, чоловіки й жінки, гетеросексуальні люди й представники ЛГБТ+ спільноти. З кимось ви захочете дружити, а з кимось навряд чи знайдете спільну мову. Військовий досвід не стирає індивідуальності й не означає, що після повернення людина поділятиме саме ваші цінності.
Тож, можливо, очікуючи від ветеранів наведення порядку, ми насправді чекаємо вигаданих лицарів, які втілять наші уявлення про справедливість. І тут виникає небезпечна пастка: ідеалізованому герою ми не залишаємо права на помилку, а коли він усе-таки помиляється, розчаровуємося значно сильніше. Ми накладаємо на людину відповідальність і ставимо планку якої вона має триматися, а потім дивуємось що вона не може або не хоче з цим впоратись.
Право на власне життя
Повернення з війни не завжди означає повернення до попереднього життя. За час служби можуть змінитися пріоритети, стосунки, фізичні можливості та уявлення людини про власне майбутнє. Військове середовище має свою структуру, правила й розподіл відповідальності. У цивільному житті все може виявитися менш визначеним, а пошук свого місця потребуватиме часу. Звісно, не кожен ветеран переживає цей перехід як кризу. Але для когось він стає необхідністю заново відповісти на запитання: хто я тепер і чого я хочу?
Натомість суспільство нерідко пропонує готові ролі: лідер громади, громадський діяч, політик, приклад для молоді. Усі вони можуть бути важливими, але лише тоді, коли людина обирає їх сама. У соціальних науках є поняття агентності — здатності ухвалювати рішення, діяти та впливати на власне життя. Для мене воно є одним із ключових у роботі з ветеранами. Адже перш ніж очікувати, що людина візьме відповідальність за зміни в суспільстві, варто залишити їй можливість самостійно визначити, за що вона хоче відповідати у власному житті. Іноді цей шлях починається з дуже простих речей.
Лицарем теж потрібно навчитися бути
У «Бугурт Січі» ми використовуємо середньовічний бій як інструмент фізичного, психологічного та соціального відновлення ветеранів. Але для мене важлива ще одна його можливість — спробувати себе в новій ролі, не маючи обов’язку одразу бути в ній успішним.
Людина приходить на тренування, бере до рук спортивний меч і починає вчитися. Потрібно опанувати рухи, відчути дистанцію, навчитися контролювати силу. Навіть прості вправи спочатку можуть не виходити. І тут не має значення, наскільки досвідченою чи авторитетною людина була раніше. На тренуванні вона має право бути новачком, помилятися й просити допомоги. Для людини, яка звикла бути компетентною та відповідальною, це може виявитися непростим, але цінним досвідом.
Поступово те, що здавалося складним, стає зрозумілим. Людина бачить результат власних зусиль і отримує підтвердження: я можу навчитися нового. У психології це пов’язано з поняттям самоефективності, яке розробляв Альберт Бандура. Йдеться про переконання у власній здатності впоратися з певними завданнями, яке, зокрема, формується через досвід успішного подолання труднощів.
Звичайно, успіх у спортивному залі не означає, що людина автоматично впорається з усіма викликами цивільного життя. Але він може стати опорою для наступних спроб опанувати нову професійну чи соціальну роль. Особливо коли цей досвід здобувається в колі людей, які розуміють і підтримують тебе. Саме так ми бачимо один зі шляхів розвитку агентності: через можливість самостійно обирати завдання, діяти й відчувати результат власних рішень.
Людина за «обладунками»
Мені подобається думати, що в нашому середньовічному бою ми певною мірою повертаємо лицарів із легенд у реальне життя. Наші лицарі можуть помилятися, програвати, мати різні характери й погляди. Хтось прагне спортивних перемог, а хтось приходить просто тренуватися серед своїх. Ми не намагаємося створити нових героїв. Ми створюємо середовище, де людина може розвивати власні здібності, пробувати нове й самостійно обирати свій шлях.
Мені здається, саме такого підходу нам іноді бракує у ставленні до ветеранів. Ми маємо поважати їхній досвід, визнавати внесок у захист країни й пам’ятати про ціну, яку вони заплатили. Але вдячність не повинна перетворюватися на вимогу відповідати ідеалізованому образу.
Ми чекаємо героїв, а повертаються люди. І, можливо, справжня повага до них починається з готовності прийняти їх саме такими — без вимоги щодня здійснювати новий подвиг.


