Між ресентиментом та агрофейками: як Росія маніпулює українсько-польськими відносинами

Чому «нові» антиукраїнські хвилі в Польщі були абсолютно прогнозованими

Ми спостерігаємо чіткий і, на жаль, передбачуваний негативний тренд. Росіяни чудово розуміють логіку розвитку українсько-польських відносин і докладатимуть максимум зусиль, щоб поглибити існуючі суперечності.

Класична «доктрина Герасимова» передбачає виявлення інформаційних та політичних слабкостей ворога задля їхнього роздмухування. Мета Кремля — змусити супротивника витрачати енергію на подолання внутрішніх або другорядних криз, щоб зробити його максимально вразливим до зовнішніх агресивних дій.

Зараз Росія паразитує на абсолютно об’єктивних електоральних процесах у Польщі, де антиукраїнські настрої виявилися привабливими для певної частини виборців. Польський президент Навроцький є не просто споживачем цих настроїв, а співтворцем підходу до нагнітання істерії навколо політики національної пам’яті. Він роками створював цю електоральну нішу, завдяки чому сконцентрував значну владу і прагне повністю підпорядкувати собі політичний ландшафт країни у разі перемоги його сили на парламентських виборах.

Росіяни це прораховують і активно інвестують у цей розкол. Ключові ворожі наративи лежать на поверхні — це абсолютизація та радикалізація ситуації. Пропаганда штучно підливає паливо у багаття, доводячи ситуацію до абсурду — мовляв, ескалація настільки глибока, що треба готуватися до реальної війни між Україною та Польщею. Як не дивно, цей абсурд досі знаходить свого споживача.

Проте головне для нас — не впустити цю отруту всередину власного суспільства. Потрібно тверезо усвідомити: вся ця антиукраїнська риторика взагалі не про Україну, не про Бандеру і не про Волинь. Сам Навроцький ще кілька років тому визнавав, що право українців шанувати своїх героїв — це суто внутрішня справа України, яка може не подобатися Варшаві, але має поважатися.

Змінився не Бандера — змінилася кон’юнктура всередині самої Польщі. Наразі антиукраїнська карта — це вигідний інструмент електоральної боротьби проти уряду Туска, якого намагаються загнати у розтяжку між поганими й дуже поганими рішеннями. Це логічний наслідок того, що понад двадцять років польські праві сили будували політику національної пам’яті навколо історичних травм.

Для України головне — проявити дорослість та політичну зрілість. Не потрібно відповідати за принципом «сам дурень» і запускати дзеркальні антипольські настрої. Бути розумним — це з розумінням поставитися до внутрішніх політичних проблем сусідів, захищати власну гідність, але займатися своїми стратегічними справами, не дозволяючи Кремлю використовувати нас як інструмент, в тому числі, для ескалювання ситуації в самій Польщі.

Чому майбутня конкуренція України та Польщі в ЄС є штучно розкрученим фейком

Очевидно, що на шляху України до ЄС ми зіткнемося зі спробами Варшави «викручувати руки» Києву. Проте радикальна позиція польських правих може змусити Брюссель серйозно замислитися над реформуванням самої технічної процедури вступу, аби унеможливити такі маніпуляції.

Сам Європейський Союз у витоках своєї ідеї заперечував подібний підхід. Він створювався як економічний та політичний інструмент для примирення повоєнної Європи, насамперед Франції та Німеччини. Жодна з цих країн не ставила умовою інтеграції питання національної пам’яті чи ідентичності. Навпаки, ЄС мав стати парасолькою, що накриє ці відмінності. Під час перших хвиль розширення нікому й на думку не спадало висувати подібні вимоги.

Те, що ми бачимо зараз — це деградація базової цінності розширення ЄС, яку перетворюють на майданчик для торгів. Щойно кількість членів союзу зросла, у деяких нових гравців з’явилася спокуса диктувати умови тим, хто йде за ними. Це внутрішньоєвропейська інституційна криза.

Але розмови про те, що Польща стратегічно програє від членства України в ЄС або що ми приречені на жорстоку конкуренцію — це набір міфів.

Найбільший страх євробюрократії пов’язаний із фермерами. Російська пропаганда, користуючись цим страхом, активно розганяє фейк: нібито Україна після вступу самотужки вичерпає стільки ж коштів з фонду підтримки фермерства, як всі інші країни в ЄС разом взяті.

Але якщо поглянути на цифри, маніпуляція стає очевидною. У Польщі багато дрібних фермерів, тоді як в Україні структура ринку інша — у нас панують великі латифундисти, а кількість наших дрібних фермерів, які реально зможуть претендувати на кошти, вимірюється кількома десятками тисяч. Тобто український агросектор не є конкурентом для польських господарств.

Усі страхи перед майбутнім українсько-польським співіснуванням в ЄС мають великі очі лише здалека. Щойно ми переходимо до перевірки фактами і детального аналізу — стає зрозуміло, що реальних причин для побоювань немає.

Головне — завжди дивитися на першоджерела інформації та розуміти, які саме деструктивні сили зацікавлені в роздмухуванні цих страхів.