Самозвільнення міністерства: чому «роздача» ветеранів по патронатках — погана ідея
Новий очільник Міністерства у справах ветеранів України нещодавно видав ідею: мовляв, треба вибудувати систему підтримки, де кожен рід військ матиме власну ветеранську спільноту та дієву систему патронату. Звучить начебто натхненно, але якщо зняти красиву обгортку, перед нами постає класична бюрократична схема: перекладання прямої відповідальності міністерства на самі підрозділи та армію.
Виникає абсолютно логічне і трохи болюче питання: а чим тоді взагалі займатиметься профільне міністерство, якщо всю роботу з ветеранами мають тягнути на собі армійські структури?
Армія воює, міністерство — опікується
За логікою пана міністра, тепер кожен рід військ повинен опікуватися своїми демобілізованими. Але давайте чесно: армія створена і налаштована зовсім на інші завдання. Її мета — планування операцій, знищення ворога та оборона країни.
Коли ветеран знімає піксель і стикається з реальністю цивільного життя — бюрократією в лікарнях, пошуком роботи, психологічною реабілітацією, оформленням пільг чи вирішенням житлових питань — йому потрібна державна інституція з бюджетом, важелями впливу та професійними цивільними фахівцями.
Створення якихось внутрішньовидових спільнот силами самих військових замість потужної державної служби — це спроба Мінвету умити руки. Мовляв, «ви воювали, ви й розбирайтеся зі своїми ветеранами далі».
Ілюзія «унікальної специфіки»
Головний аргумент на користь цього підходу — мовляв, потреби кожного роду військ унікальні. Але це виглядає відвертим абсурдом на практиці.
Звісно, бойовий досвід у кожного свій, але базові проблеми ветеранів універсальні. Погляньмо на реальність: потреби оператора дрона, який служив у Десантно-штурмових військах, і оператора дрона із Сил спеціальних операцій чи Сухопутних військ насправді не відрізняються взагалі.
Усі вони стикаються з однаковими посттравматичними станами, однаковими проблемами з комісіями МСЕК, однаковими труднощами при цивільному працевлаштуванні та однаковою байдужістю чиновницьких кабінетів. Їхні потреби визначаються не шевроном на рукаві, а станом здоров’я, правовим статусом та соціальними гарантіями, за які відповідає держава в особі Мінвету, а не командири батальйонів чи бригад.
Замість висновків
Міністерство у справах ветеранів створювалося не для того, щоб делегувати свої прямі обов’язки тим, хто і так віддає фронту всі сили. Якщо профільне відомство займатиметься чим завгодно — від створення абстрактних спільнот до концептуальних дискусій, але не реальними державними сервісами та захистом прав ветеранів, то навіщо нам тоді взагалі таке міністерство?
Ну, і наостанок. Патронатні служби при підрозділах уже кілька років як успішно розбудовуються, працюють, опікуються своїми військовими, ветеранами, їхніми родинами, родинами загиблих, полонених та зниклих безвісти. І вони розвиваються і працюють саме тому, що держава не працює як слід.
