Трампівський реалізм: яке місце Росії в ієрархії загроз для США

Риторика та дії кожного американського президента фактично формують так звану доктрину у веденні зовнішньої політики, і Дональд Трамп намагається не відрізнятися від своїх попередників. Але те, який саме підхід до ведення міжнародних справ та сприйняття сучасного міжнародного порядку обрав 47-ий американський президент, досі викликає чимало суперечок у наукових колах. Є думка, що за президентства Трампа зовнішня політика США стала інструментом для спрямування грошей та статусу до глави держави та його найближчих соратників.

Дотримуючись так званого нео-роялізму, американська еліта схильна до ведення часто суперечливої зовнішньоторговельної політики, як-от накладання тарифів на дружні та недружні держави для заохочення інших країн до угод на більш вигідних умовах. Часом під «вигодами» ховаються навіть не щирі національні інтереси, а збагачення управлінської верхівки.

Деякі розширюють це припущення, та стверджують, що політика Трампа формується суто на концепції укладання короткострокових та переможих угод (Grand Bargain), які часто не орієнтовані та створення довгострокової стабільності.

Відповідно, американський президент намагається вести так звану транзакційну дипломатію, яка передбачає зосередженість на конкретних угодах та результатах залежно від окремо існуючої ситуації замість побудови тривалих союзів, що будуються на довірі та спільних цінностях чи нормах.

«Трамп — це президент-транзакціонер», — сказав американський фінансист Джентрі Біч. «Я не думаю, що під час адміністрації Байдена люди відчували б себе так само комфортно, працюючи з російськими компаніями, як під час адміністрації Трампа».

Показово, що Дж. Біч, який має зв’язки з родиною президента США, 20-го лютого підписав угоду з російським підсанкційним енергетичним гігантом «Новатек» для розробки природного газу на Алясці.

Це варто розглядати у ширшому контексті, адже нинішня риканська адміністрація у всіх переговорах шукає можливості укладання вигідних угод. Ще на зустрічі Трампа та Путіна в Анкориджі у кулуарах переговорів американські та російські чиновники обговорили кілька потенційних енергетичних угод. Джерела, знайомі з переговорами, повідомили Reuters, що ділові пропозиції були розроблені для того, щоб спонукати Кремль погодитися на мирну угоду в Україні та Вашингтон до послаблення санкцій проти Росії.

Загалом, це добре показує, що Росія та США мають у домовленостях діаметрально протилежні цілі. Але це зближення, якого хоче Росія, добре вкладається у нову логіку Трампа та його своєрідного розуміння реалістичної політики.

Насправді Адміністрація Трампа реалізовує дещо більш багатогранну стратегію, спрямовану на використання реалізму як ідеологічної основи своєї зовнішньої політики. Формально, у оновленій стратегії національної безпеки США було згадано «гнучкий реалізм», як керівний принцип зовнішньої політики, а у Стратегії національної оборони міститься багато згадок реалізму у поєднанні з епітетами «практичний» та «впертий» (hardnosed).

Цей підхід якісно відрізняється від його першопочаткового реалістичного способу ведення зовнішньої політики, виведеного ще у роботах Н. Макіавеллі, Т. Гоббса чи Г. Моргентау. Згідно з цією концепцією сила займає чільну позицію, і кожна держава намагається стати настільки могутньою, щоб змогти захистити себе у світі, природний стан якого, за Т. Гоббсом, означає «війну всіх проти всіх». Реалізму також властива ідея «балансування сил», що полягає у створенні коаліцій проти спільних ворогів. Саме така політика була рушійною силою першої адміністрації Трампа та полягала у тому, щоб засновувати та підтримувати співробітництва з метою протидії Китаю, як новій зростаючій загрозі могутності Сполучених Штатів.

Тим не менш, останнім часом зовнішньополітична стратегія США все більше схожа на формування окремих сфер впливу, у кожній з яких буде власний гегемон. Доказом цього може слугувати так зван доктрина Трампа Донро, яка мала би окрім співзвучності слів базуватися на основах політики президента Джеймса Монро 1820-их років. Саме посилаючись на неї, 47-американський президент проголосив політику недопущення втручання інших держав, зокрема, Китаю у на латиноамериканський простір та перебрання контролю над ним Сполученими Штатами. Тож, основна мета – дати відсіч Пекіну, а також боротися з наркоторгівлею та міграцією.

Головна проблема полягає в тому, що початковий зміст доктрини Монро був пов’язаний із принципом самовизначення та балансом сил, а не з ідеєю одностороннього контролю над усією півкулею. Наразі адміністрація Трампа, неправильно інтерпретуючи як реалізм, так і саму доктрину 1823 року, веде політику, засновану на ідеях поділу світу на сфери впливу, а стосовно існуючих проблем застосовує стратегію укладання угод для швидкого, проте недовговічного їх вирішення.

Викраденням Мадуро адміністрація Трампа навмисно подала сигнал Росії та Китаю про чітких розподіл геополітичних інтересів. Водночас це створило досить небезпечний прецедент, який може спровокувати на дії інших великих держав, що захочуть так само диктувати власний порядок денний у своїх «задніх дворах».

Коли Трамп стверджував, що «йому не потрібне міжнародне право», а єдиним обмеженням є лише «власна мораль», міжнародний порядок, гарантований Статутом ООН, почав розхитуватися все більше.

Таким чином, для Трампа мир в Україні не є самоціллю, а інструментом для нормалізації відносин з Росією. Звісно, у будь-якому питанні мають бути чіткі червоні лінії, і у Трампа вони, очевидно, теж є, але на відміну від попередніх адміністрацій, які більше керувалися принципами ліберального світового порядку, теперішня шукає лиш «великої угоди».

Ба більше, для Дональда Трампа Росія — не є прямою загрозою, вже не кажучи про те, що американський президент із прихильністю ставиться до постаті російського диктатора, називаючи його «генієм». У стратегічному вимірі РФ просто не здатна підірвати могутність США, як це робить Китай, якого у Сполучених Штатах наразі і сприймають найбільшою загрозою.

Така позиція знайшла своє чітке відображення у вже згаданій Стратегії національної безпеки США, де Росію не називають загрозою американській безпеці. Це лише зіграло на руку російському президенту, який розкритикував генерального секретаря НАТО Марка Рютте за його попередження про підготовку до широкомасштабної війни з Росією.

«У новій стратегії Росія не названа ворогом чи ціллю… а генеральний секретар НАТО готується до війни з нами. Що це? Ви взагалі читати вмієте?» — заявив російський диктатор. Саме тому адміністрація Трампа шукає шляхи відірвати Росію від КНР навіть попри те, що це може призвести до зняття санкцій із країни-агресора та надання певних економічних поступок.

Таке сприйняття американським президентом сучасного світового порядку, а також його палке бажання все «перекроїти» на власний манер, створює значні виклики для європейських держав та всіх тих, які звикли до ліберального глобального устрою та відповідальності Сполучених Штатів за його підтримку.

Ситуація є також вкрай складною для України, яка буде змушена підлаштовуватися під транзакційну політику Дональда Трампа та шукати інші точки опори задля того, щоб створювати сильну протидію російській агресії та повного повернення Росії на глобальні ринки до забезпечення справедливих умов по завершенню війни.

Катерина Остапенко, аналітикиня Інституту Американістики

 

---