Від Фромма до російської пропаганди: чому ненависть завжди шукає «своїх» і «чужих»?

Почнемо з того, що минулого тижня сатиричний журнал Charlie Hebdo вийшов із номером, який повністю був присвячений антисемітизму у Франції. Якщо подивитися на обкладинку, там було зображено сміттєве відро з написом «Щасливий, як єврей у Франції». І у цьому сміттєвому баку — купа різних нещасних людей. Тож якщо про це говорить Charlie Hebdo, то це вже справді серйозно. Принаймні про це свідчить уся медіаісторія Франції. То про що йдеться?

Франція є країною, де антисемітські прояви та рухи суворо заборонені законодавством. Країна веде безкомпромісну боротьбу з проявами нацизму та ненависті. Чимало французьких політиків і публічних діячів були засуджені французькими судами за висловлювання антисемітського характеру. Але чому тоді у Франції це явище настільки розростається?

Почнемо зі статистики. Якщо брати останні роки, то зараз спостерігається стрімке зростання проявів антисемітизму у Франції. Це відбувається після 7 жовтня 2023 року. І тут Франція є одним із найважливіших прикладів для аналізу питання антисемітизму в сучасній, толерантній Європі.

Так, у 2023 році одразу після нападу (який стався 7 жовтня) буквально за кілька місяців стався величезний сплеск антисемітських інцидентів — загалом зафіксовано 1676 випадків. Це набагато більше, ніж раніше. Найцікавіше, що за останні три місяці року таких випадків було 887 — тобто понад половину зафіксовано саме після 7 жовтня. Зростання відбулося більш ніж удвічі. І, що важливо, це не лише образливі слова, графіті чи спроби завдати емоційної та символічної шкоди релігійним єврейським установам — ні, це й прямі напади на людей.

Найжахливіший випадок стався у червні 2024 року в Курбевуа, передмісті Парижа: там було здійснено напад на 12-річну єврейську дівчинку. Троє нападників-підлітків навіть не приховували, що причиною їхнього злочину щодо неї було саме її єврейське походження. Цей випадок особливо кричущий, адже він показує, як банальна ненависть переростає в реальний злочин і доповнюється самовиправданням злочинця — мовляв, це не я винний, це жертва «сама така».

То про що йдеться, чому взагалі у Франції — країні, яка має доволі ґрунтовне законодавство щодо боротьби з ненавистю та антисемітизмом, — стається подібне? Французький антисемітизм, як показують численні дослідження (а соціальні психологи досліджують Францію як дуже показовий випадок), сьогодні не є одноманітним. Він містить у собі кілька основних різновидів.

• Перший — це ісламістський або джихадистський антисемітизм.
• Другий — радикально правий і радикально лівий антисемітизм.
• Третій — радикальний антиізраїльський напрямок.
• Четвертий — конспірологічний антисемітизм.
• П’ятий — побутовий антисемітизм, який зокрема активно проявляється в соцмережах.
• І, звісно, іноземне втручання.

Це найцікавіше, адже йдеться про умисне створення антисемітських інцидентів для розпалювання конфліктів усередині французького суспільства.

Тут варто нагадати про нещодавній суд над чотирма громадянами Болгарії, які розпалювали цю антисемітську хвилю, вчиняючи акти вандалізму щодо синагог та інших культових і пам’ятних споруд. Вандали залишали там червоні відбитки долонь, натякаючи на Палестину.

А пізніше з’ясувалося (і про це доповідала французька розвідка), що цих виконавців просто найняли через Telegram. Вони діяли в результаті переписки з такою собі росіянкою Софією Захаровою (ні, це не та сама Захарова, але дуже схожа). На суді це не стало частиною офіційного обвинувачення, бо звинувачували конкретних виконавців, а саму організаторку не знайшли. Проте французька розвідка чітко зафіксувала: це елемент іноземного втручання.

Тож чому так узагалі відбувається? Психологічна наука має кілька пояснень. Наприклад, Еріх Фромм пояснював, що в період невизначеності та зламу системи людина відчуває глибоку тривогу. Фромм вказував на парадокс: з одного боку, людина отримує свободу, а з іншого — опиняється віч-на-віч із відповідальністю й невизначеністю щодо власної долі, не маючи на кого спиратися.

У неї немає царя, якому треба служити, лідера, фюрера, який такий розумний, такий чудовий і про всіх піклується. Тому людина через цю тривогу, через невизначеність намагається знайти контрагента.

Тут є навіть така психологічна теорія, яку свого часу сформулював і розвинув відомий дослідник Теодор Адорно. Він описав таке явище, як авторитарна особистість.

Адорно зазначав, що людина в стані невизначеності прагне лідера, прагне Бога — тобто обожнення когось, кого вона наділяє як надможливостями, так і надправами та надповноваженнями. І ця авторитарна особистість, на думку Адорно, виникає якраз як наслідок фрустрації — руйнації власних сподівань, мрій або власного звичного світу.

Є й теорія цапа відбувайла. Вона дуже цікава.

Її суть у тому, що коли людське середовище опиняється в стані невизначеності на зламі економічних епох чи під час кризи або війни, людям стає надзвичайно важко сприйняти те, що світ хаотичний і непередбачуваний. Простіше пристати на думку, що хтось — «вони» — це зробив: «вони» почали війну, «вони» про все домовилися.

У цей момент справжні причини, які спричиняють кризи, є недосяжними для розуміння пересічних спільнот. Умовно кажучи, економічна криза має свої глибинні передумови: глобалізацію, зміну попиту на товари й послуги, настання постіндустріальної епохи. Але люди кажуть: «Ні, це вони!». І хто ж «вони»? А тут найпростіше знайти цапа відбувайла — і цим цапом відбувайла стають євреї.

Або зараз у сучасному світі, як показують численні соціальні та соціологічні дослідження у Франції, в умовах тотального контролю й нетерпимості до відкритих проявів антисемітизму замість слова «євреї» тепер кажуть «семіти», «глобалісти», «банкіри». Проте суть від цього не змінюється: це той самий пошук цапа відбувайла — «це вони зробили, це не світ змінюється, це все вони».

Також є ще один дуже цікавий механізм. Існують дослідження Альберта Бандури про те, як спільноти об’єднуються в групи через маркер «свій — чужий».

Коли мені некомфортно в зовнішньому світі, я шукаю своїх і проявляю агресію та недовіру щодо «чужих» — це природний захисний механізм. Причому Бандура вказував на те, що цей «чужий» може відрізнятися лише якимись дрібницями. Чим вища загальна суспільна тривожність, тим вищим є прояв нетерпимості й ненависті до того, кого людина маркує як «чужого», як «вони».

І очевидно, що щодо євреїв тут спрацьовує історичний компонент. Протягом багатьох століть виникало це відчуття: вони — «чужі», які ніби й не відрізняються від нас зовні, але вони — «інші».

Це те, що Зигмунд Фройд називав «нарцисизмом малих відмінностей». У таких умовах рівень недовіри й агресії є набагато вищим, ніж якби євреї у Франції докорінно відрізнялися від решти населення. Чому так?

Бо тут виникає ще й тривога: «він інший, він чужий, а я ж можу його не впізнати. А як я його впізнаю?». На цьому всьому паразитують політики. І у Франції це доволі цікаво простежується. Знову ж таки, є дослідження щодо французів: їхній антисемітизм має абсолютно різне політичне спрямування — як радикально праве, так і радикально ліве…

Ну і, звісно, існує конспірологічне мислення. Чому взагалі люди схильні до конспірології? Дослідження Карен Дуглас та її колег свідчать про те, що в період невизначеності людині критично потрібна відповідь. Вона прагне зрозуміти: «Чому так відбувається?».

І ось у цей момент заходять теорії змови, до яких люди виявляються схильними: «А-а-а, це тому, що оці все влаштували!». І все — одразу ніби стає проясненим і спокійнішим, тепер можна злитися та спрямовувати свою агресію на цю конкретну групу.

Тут є ще один цікавий момент, який відзначають психологи: конспірологічна теорія підтримує сама себе. Працює такий механізм: якщо людина є носієм теорії змови, то коли хтось починає її спростовувати, для адепта цієї теорії це стає лише додатковим доказом її правдивості! Ми бачили на власному досвіді, як це працює.

І ще один із моментів у Франції, який зараз відзначають науковці: сучасний антисемітизм використовує тему Голокосту як доказ того, що євреї — це нібито те саме, що й гітлерівська Німеччина та нацисти.

Схема така: мовляв, «вони говорять про Голокост, бо хочуть отримати наше співчуття і під прикриттям цього співчуття чинити свій нацизм».

Ми бачимо, як працює механізм звинувачення жертви — він теж має під собою глибоке психологічне підґрунтя. Існує теорія соціального сприйняття, яка досліджує, чому люди, які вважають себе моральними, раптом виявляють моральну глухоту до жертви. Виявляється, співчувати жертві — боляче. Відчути її біль — боляче. Понад те, якщо ти моральна людина, у твоїй системі координат ти маєш стати на захист жертви. А це страшно! І тоді простіше сказати, що жертва «сама винна».

Чому ми з вами, друзі, взагалі говоримо про антисемітизм? Тому що механізми, які тут використовуються, притаманні будь-якому роздмухуванню ненависті. Єврейська тема й антисемітизм настільки детально вивчені в соціальних науках, що на їхньому прикладі ми можемо чітко зрозуміти, як працює роздмухування ненависті чи недовіри щодо інших етнічних груп — зокрема щодо українців.

Так от, коли моральна людина розуміє, що вона мала б захистити жертву, їй психологічно простіше солідаризуватися з агресором і повірити (а потім завзято захищати цю віру), що жертва «сама винна», що вона перебільшує чи навмисно тисне на жалість.

Тож якщо ми говоримо про сучасну Францію як приклад того, як працюють ці механізми та як антисемітизм як прояв ксенофобії обходить усі законодавчі заборони, ми маємо усвідомити: простої відповіді на запитання, що робити з намаганнями тих чи інших політичних або ворожих груп паразитувати на природних людських механізмах, не існує.

Є ґрунтовні дослідження цього явища, є чітка градація того, як це працює в людській психіці, як люди об’єднуються в групи на тлі економічних криз, зламу епох чи загальних загроз і чому вони стають об’єктами для маніпуляцій та теорій змов.

Але щодо протидії є сумне застереження: інколи ні рівень моральності, ні рівень виховання, ні сімейні традиції чи освіта не мають жодного значення, коли докупи сходяться загальний хаос, який лякає людей, та маніпулятори, які паразитують на цьому хаосі й на давніх стереотипах.

Перед тим як завершити, я пропоную вам подумати: а як це стосується нас, друзі? Нагадаю, що тема антисемітизму — це один із тих кластерів, яким Росія й Путін особисто намагалися роздмухати розкол в українському суспільстві.

На щастя, екзистенційна загроза від російської агресії поки що утримує українців від того, щоб піддаватися на ці антисемітські теорії. Проте це все одно залишається зовсім поруч із нами.

---