Життя переселенців у Львові. Як сім’я з чотирма дітьми змогла знайти житло, отримати матеріальну допомогу, пристосуватися до життя у Львові, знищити мовні бар’єри та відкрити власну справу. Як узяти себе в руки та розпочати нове життя на новому місці, розповідає Ольга Анісімова – переселенка з Ялти.
– Олю, розкажіть, будь ласка, коли Ви вирішили, що потрібно покинути територію Криму і переїхати на материкову Україну?
– Майже одразу після “референдуму”. До “референдуму” це був такий собі протест усередині, усе було дуже складно психологічно. А опісля було однозначно вирішено, що ми їдемо.
– Чому Ви вирішили переїхати саме до Львова?
– Шукали місто, де буде дітям добре. Це мало бути не село і не якесь маленьке містечко, а місто з якимись секціями, університетами, з можливістю розвиватися дітям. Спершу думали, що це буде Київ, і так налаштовувалися на Київ. Але потім якось на думку прийшов Львів, і ми зрозуміли, що він більш затишний. Київ – більше індустріальне місто, а Львів затишний, і всі ті самі можливості: секції, університети, – тобто все те, що ми шукали.
– Ви приїхали до Львова. Що ви робили, куди йшли, до кого зверталися? Вам допомагала місцева влада чи, можливо, якісь громадські організації?
– По-перше, ми одразу стали на облік. Держава мусить знати, скільки є переселенців. Ми одразу стали в соцзахист на облік, щоби про нас знали, що ми такі є.
Першою нам допомогла благодійна організація «Карітас». Вони дуже допомогли грошима, продуктами харчування. Вони просто нас урятували. Ми не розраховували, що так скоро розійдуться гроші. Ми не очікували. Тому ця підтримка була дуже суттєва, ми її відчули.
Держава допомагає також: дитячі гроші я отримую. Також ми малозабезпечена родина. Це все нам виплачують без питань. Також нам допомогли оформити пільги на комунальні платежі. Ми, звичайно, розуміємо, що в державі війна і найперше потребують ті люди, які зараз там, на сході. Але те, що може, держава реально робить. Зазвичай адресну допомогу для переселенців нам також виплачують.
– Як вам удалося знайти житло? Хтось допомагав чи ви робили це самостійно?
– Дуже складно. Ми самостійно шукали житло. На ту суму, на яку ми розраховували, майже нічого не було. Ми шукали хоча б двокімнатну квартиру, бо з чотирма дітьми в однокімнатну – ніяк. У Львові нам пропонували лише однокімнатні. І то, як чули, що в нас четверо дітей, не кожна хазяйка хотіла нас брати. Знайшли в Дублянах. Нас дуже все влаштовує: 2 км від Львова – це є ніщо! Дітям там дуже затишно. Школа, садочок – усе близько.
– Чи важко було вам адаптуватися до життя у Львові і дітям в новому колективі?
– Не важко. Це була приємна несподіванка. Ми просто «на ура» сприйняли все те, що тут відбувається, усі ці традиції. Мої діти їхали – вони реально боялися. Старші їхати боялися, вони були залякані. Знаєте, ці всі жахи про «бандер», «правосєків».
Старший – уже підліток. У нього є своя думка. Він надивився «Russia TV» і був налаштований. Сказав: «Я поїду, але до 14 років. Потім я повертаюся, отримую російський паспорт і залишаюся з бабусею». Ми сказали: «Добре, у тебе буде півтора року (тоді йому було дванадцять з половиною), щоби розібратися». Дитині вистачило тиждень, і він за тиждень попросив вишиванку. Другий за ним теж. Ми зрозуміли, що вони дуже легко адаптуються. Вони побачили, що до них добре ставляться, їх добре сприйняли в колективі, немає ніяких перешкод. Українська мова – так, вони вивчали в школі, тому було нескладно. Спочатку шукали російськомовну школу або клас. Тільки! А в Дублянах немає іншої, тільки така.
Ми дуже добре сприйняли все те, що тут відбувається, який тут День Незалежності. У Ялті такого і близько не було! Тобто це свято, це дійсно для людей свято. І взагалі ставлення до Церкви, ставлення однієї релігії до іншої, як усе толерантно. У Криму дуже складно. Там переважно всі православні. І якщо ти не православний – ти вже не такий, ти сектант чи щось інше. І все це дуже показово. Тут усе інакше, і нам це дуже подобається.
– Ви між собою спілкуєтеся українською?
– Чоловік російською. У мене був період, коли я спілкувалася лише українською. І вдома, і на зустрічах переселенців, де всі розмовляли російською. У мене було таке несприйняття Росії і всього російського, що я навіть мову свою рідну не хотіла визнавати. Зараз удома я і такою, і такою спілкуюся. До старших дітей звертаюся українською, вони відповідають російською, хоча в школі спілкуються українською. А молодший, що в садочку, відповідає українською. Так щебете гарно! Він же не знав української взагалі, у садочку її не вивчають. А він дуже швидко все засвоїв!
– Як було з роботою? Важко було щось знайти? Ви працюєте зараз чи лише доглядаєте за дітьми?
– Як я їхала сюди, то вже знала, що тут є родинний центр «Мацьопа». Моя ялтинська приятелька познайомилася з його власницею десь у горах, на Кавказі. І як вона почула, що я їду,сказала: «У мене знайома у Львові – власниця дитячого центру. Ти ж психолог за освітою. Давай, я зателефоную». Подзвонили, власниця сказала, щоб я приходила. Мене взяли на роботу. Проте моя молодша донька настільки хворіла, що ми 5 разів за 5 місяців у лікарні лежали. Ну і яка може бути робота? Там і гнучкий графік,і дуже гарний колектив – усе влаштовує! Але я розумію, що мушу бути тут – з дитиною. І діти стільки всього потребують…
Я розуміла, що мені треба чимось зайнятися вдома. І мені спало на думку займатися виготовленням сирів.
– Скажіть, будь ласка, як Ваше хобі, захоплення вдалося реалізувати в бізнес?
– Бізнесом це поки не можна назвати. Ми тільки-тільки все розпочинаємо. Поки це на домашньому рівні. У Ялті я це робила для себе – досвід був. Якихось великих вкладів там не треба. Я зрозуміла, що я можу це робити.
Ми пройшли такі навчання для переселенців по відкриттю власного бізнесу. Ми розглядали бізнес-плани різних проектів і взяли за проект оцю сироварню. Я зрозуміла, що в мене майже все є. Для міні-сироварні ресурси є! Поки що – ніяких документів, поки все тільки починається. Але в планах – відкриття невеликої сироварні. Я планую претендувати на грант, який ось-ось має відкрити ООН, на відкриття власного бізнесу. Ти мусиш щось виробляти. Я саме виробляю. Думаю, у мене всі шанси його отримати і відкрити свою міні-сироварню.
– Як відбувається процес комунікації? Як Ви дізнаєтеся про тренінги, навчання, гранти, програми для переселенців. Людина приїжджає до Львова. Куди їй іти? Вона нічого не знає.
– Громадські організації. Ми зареєстровані в громадському русі «Кримська хвиля». Фейсбук. Тільки так. Спершу зареєструватися в соцзахисті, вони вже підкажуть. Є громадська організація «Жіночі перспективи». Вони нам також дуже допомогли. Ми писали запит, чого нам не вистачає – одяг, ковдри і т. д. – вони мають контакти з Німеччиною і якось допомагають. І вони казали, що як буде відкритий якийсь грант, то обов’язково зателефонують.
– Чоловік Ваш працює? Йому вдалося знайти роботу?
– Він зі мною! Він не любив готувати, але йому так сподобалося виготовляти сири! Ми втомлюємося, ми лягаємо о 2-й–3-й годині. Але я знову встаю – і в мене є сили діяти, працювати!
– Ви якось реалізовуєте свою продукцію? Маєте клієнтів?
Так. Фейсбук. Я не очікувала, що буде такий попит. Дала повідомлення, пішла поїсти. Як повернулася – у мене вже сорок повідомлень «Price», «Price», «Price», «Ціна?», «Ціна?». Я не встигала відповідати. Зараз уже є постійні клієнти. Це все Фейсбук, завдяки йому.
– Плануєте розвивати це все далі на умовах гранту?
– Так, не хочеться на рівні ринку залишатися. Хочеться свою сироварню. У мене є стимул – четверо дітей. У мене великий стимул! Я вирішила, що як я вже на такий крок наважилася – переїхати! Я стільки років була домогосподаркою, мені все вже так набридло. Я хотіла розвиватися. Мій потенціал накопичувався, накопичувався і зараз виривається.
– Як переселенцям узяти себе в руки і знайти мотивацію щось робити?
– По-перше, важливо, чи людина приїхала з Криму, чи з Донбасу. Люди з Криму – більш активні і більш позитивні, бо ми їхали не від війни. Ми встигли забрати свою речі, ми встигли забрати те, що необхідно. Люди зі сходу приходять просто у відчаї.
Тут не тільки я. Тут багато людей, які почали займатися тим, що полюбляли. Те, чим у себе в місті займалися як хобі, почало приносити дохід.
По-перше, не панікувати! По-друге, зануритися в себе і зрозуміти, чого ти хочеш, що ти любиш. По-третє, шукати ті громадські організації. Такі організації дають новий подих. Мене дуже підтримують зустрічі з переселенцями. Не можна приїхати й сидіти вдома. Ми підтримуємо один одного. Треба спілкуватися! Нас уже тут ціла діаспора.
– Де ви збираєтеся і як можна дізнатися про ці зустрічі?
– Переважно через соцмережі. Зазвичай нас збирає громадський рух «Кримська хвиля». Просто читаю оголошення цієї групи у Фейсбуці.
Анастасія Шибіко – зі Львова для Громадського радіо
