Отець Володимир Беспалий. Йому 26. Навчався у Київській православній богословській академії. Три роки був дияконом, вже три роки як став священиком. Після окупації Луганська переїхав у Старобільськ, аби там піднімати Церкву.
За короткий час йому вдалося налагодити зв’язки із місцевими громадами, активістами, перетворити фургон у міському парку на церкву Київського патріархату. Одночасно отець активно займається волонтерською діяльністю, є військовим капеланом, щодня провадить ранкову і вечірню молитву з солдатами в частині та періодично їздить на передову. А ще о. Володимир у Старобільську активно пропагує українську мову.
“Громадському радіо” священик розповів про агітацію та пропаганду Московського патріархату на Східних теренах України, переслідування у Луганську під час окупації, свою роботу в тилу у Старобільску, а також про постать капелана на передовій: хто він, для чого туди їздить і чим там займається.
— Отче, охарактеризуйте, будь ласка, Церкву на Луганщині до початку війни.
— Зараз стан Церкви трохи кращий, ніж до початку війни. Оскільки лише 2 роки тому ми відкрили перший український православний храм Київського патріархату у Луганську – Свято-Троїцький кафедральний собор. Це був перший храм. По інших районах в нас, на жаль, церков немає, лише планується будівництво.
Зараз і в Старобільську немає, хоча Старобільськ — це друга кафедра єпископа. В єпархії в нас було дуже мало священиків, зараз більшість пороз’їжджались. Залишилось лише 3-4 священики в області. Є дуже багато церков Московського патріархату, ходять переважно туди. Від цього і налаштування такі трохи проросійські, бо так пропагувалося, все це в церквах Московського патріархату розповідали, закликали.
— Можете навести якісь конкретні приклади? Ви знаєте, як це робили?
— Ось Миколаївський храм (храм Московського патріархату у Старобільську — жур.) досі… Не знаю, як зараз, але декілька місяців тому цим займалися. Люди зверталися в прокуратуру, в СБУ, що у вас підносом таке виробляють. Там на проповіді розповідали про так звану ЛНР, роздавали оголошення на референдум по церквах. Це все є зафіксовано на відео, на фото у наших проукраїнських активістів. Вони все знімали, фіксували. Ці матеріали є у прокуратурі та в СБУ — жодної реакції.
— Вони ніяк не реагують?
— Ніяк. Жоден з них. Щоби це зупинити, то хоча б одного священика посадили. Коли була комендатура в Новоайдарському районі, то там кілька священиків посадили за сепаратизм, за пропаганду. В селі під час похоронів займалися пропагандою. Люди, які це чули, підтвердили. І отця на якісь півроку закрили. Принаймні, наступні священики так не робили.
— Як довго ви займаєтеся волонтерством?
— З Луганська у Старобільськ я приїхав 20 червня 2014. Минулого року на Пасху в Луганському аеродромі хлопцям паски освячували. Потім вже нас почали переслідувати в Луганську, декілька разів хотіли розстрілювати. Ми переховувалися по знайомих, жили в них. То ж церкву закрили після референдуму. Навіть ще перед референдумом приходили раз в суботу ввечері, я якраз все відслужив, о восьмій закінчив. А вони прийшли о 9 вечора, хотіли зайти в храм і всіх розстріляти. А храм вже зачинений, Господь нас так відвів. І навіть на території вже нікого не було. Я пішов проводжати прихожан, єпископ Афанасій (єпископ Луганський і Старобільський. В миру Борис Ігорович Яворський — жур.) поїхав у супермаркет, вже тоді ми скуплялися, робили бомбосховища, води туди понавозили. Владика накупив різних круп, консерви та іншого. Пізніше, як в Луганську були обстріли, там, в нашій церкві, ховалися люди.
Потім єпископ Афанасій сказав: «Їдь на свою батьківщину, працюй, піднімай там Церкву». Я приїхав у Старобільськ (я родом звідси). Кілька тижнів походив, подивився, що тут і як. Потім вийшов на людей, проукраїнських, і кажу: «Мені потрібен якийсь батальйон, патріотичний».
Таким чином, я потрапив вперше в «Айдар». Посвята в «Айдар»: як тільки я до них приїхав, одразу потрапив на розтяжку. До чотирьох порахував, вибуху не було, пронесло. Зате салют був. Тут бойові переважно не ставлять, лише сигнальні.
— Ви до цього у Луганську служили?
— Так. Був по сумісництву із владикою настоятелем Свято-Троїцького кафедрального собору.
— Ви жили там?
— І жив там, і молився там, і сторожував.
— Чим тут займаєтеся?
— Найбільше уваги приділяю солдатам, переважно займаюся капеланством. Ну і хоча би в неділю і по великих святах служу тут у храмі. Намагаюся служити, все ж таки треба людей виховувати і потрохи розвивати Церкву. Бо настрої у людей, їх позиція, погляди в першу чергу залежать від їх духовного виховання.
Це дуже важливий аспект нашого життя, ми, звісно, мусимо працювати з людьми. Але вони в нас дуже тяжкі на підйом. На Західній Україні люди розуміють трішечки, що це таке є Церква, і до священиків ставляться з більшою повагою. В нас по-різному буває. Є священики, яких поважають, є такі, з якими навіть розмовляти не хочуть. Є різні священики, і люди звикли сприймати Церкву переважно по священиках. Тому намагаюся слідкувати за собою, щоб десь не оступитися, лишнього не зробити, не сказати.
— Як змінилося ставлення людей до Церкви з початком бойових дій? В чому це проявляється?
— В перший період минулого року люди почали більш масово ходити і молитися. Потім, коли це вже стало звичайною справою, потік людей набагато зменшився. І зараз храми знову наполовину порожні.
Я тоді ще не мав приміщення. Люди багато говорили: треба приміщення, знайдіть! Як я відкрив приміщення, храм знову стоїть порожній. Це от свято було (Спаса, 19 серпня – жур.) і скільки людей прийшло? Близько десятка. На жаль. В нас багато проукраїнськи налаштованих, навіть патріотично активних людей, і жоден з них особливо не приходить.
— Розкажіть, будь ласка, про цей фургончик, який, здається, за три тижні вдалося перетворити у церкву.
— Ну як за три тижні? Тут ще, бачите, не зовсім церква.
За три тижні до Великодня сюди приїхав єпископ Афанасій і якраз приглянувся до цього вагончика. Питає: «Що це за вагончик?». Ми пішли з секретарем-протоієреєм Анатолієм до директора парку, розпитали, вийшли на господаря цього вагончика, який орендує його в міста. Він планував тут зробити пивний кабак. Але, оскільки, вже з цього літа ввели закон про податки на пиво, то він вирішив, що це не дуже зручно і вигідно. Я йому запропонував: «Краще зробімо тут церкву». Він погодився і дозволив нам зробити храм. До Пасхи швиденько розпочали роботи, привезли столи, ікони, порозвішували, зробили іконостас.
— Чиїми силами це все робили?
— Силами громади, звісно. То ж я не один. Клопотатися, бігати, звісно, приходилось мені. Але от стіл, де зараз Жертовник, то Сергій допоміг, ікони з Києва передавали, Дмитро, друг мій з 80-ої бригади, десь з передової тетрапод привіз, де зараз ікона лежить (старобільські волонтери 19 серпня на свято Спаса подарували у храм вишиту власноруч ікону покровителів храму Віри Надії, Любові і матері їх Софії – жур.), підсвічник волонтери привезли з автокефальної Церкви. Отак спільно, всією Україною. Тут навіть висять ікони з Львівської єпархії. Це все збирали і відправляли сюди, для капеланів. Дещо капеланам роздав. Отак потроху зі всієї України, по голці, з Божою поміччю зробили.
— Плануєте будувати якусь каплицю чи церкву?
— Так. Плануємо гарний дерев’яний храм.
— На цьому місці?
— Ні. Там, на пустирі, мають нам виділити землю, вже дооформлюю документи на парафією юридично. Відкрили рахунок у благодійному фонді «Оберіг» (реквізити подано вкінці інтерв’ю – жур.), порозсилаю його по соцмережах, по знайомих, друзях, священиках різних єпархій, щоб допомагали, бо саме будівництво близько трьох мільйонів коштує. А ще купа грошей потрібна на оформлення документації проектної і так далі. Це теж сотні тисяч. Плюс потрібно недільну школу поставити поряд.
Планів багато. Я запланував територію десь так на 240 квадратів. Щоб все було у нас! Щоби було, де прийняти паломників, які будуть до нас потім приїжджати, яких зараз будемо запрошувати. Аби із Західної України сюди приїжджали, щоби можна було проводити православні табори, як це відбувається по всій Україні.
Тут ми багато чого планували. На жаль, не все вдалося зробити. Якби, можливо, не війна… Ми і вертеп розпочали. Я вертеп цього року робив і в Старобільську. Минулого року ми в Луганську робили вертеп. Ще встигли. Дуже тоді людям сподобалося. Плануємо ще наступного року вертеп, аби це стало традицією.
— То тут відправляється по неділях і у свята?
— Переважно, так. Бо в будні дні доводиться займатися іншими справами, і волонтерськими, і капеланськими.
— Отче, ви є військовим капеланом. Розкажіть, хто такий священик на передовій і навіщо він там?
— Військовий капелан – це священик, який опікується душами солдат, знімає з них психологічну напругу, яка на передовій зростає дуже різко і дуже масово. Священик там (на фронті – жур.) запобігає самострілам. Були випадки самогубств, і таке інше, на жаль. Тому священики зараз починають більш активно працювати, щоби того не було. Хлопці і так гинуть, але от ще ці психічні зриви… Тим більше, зараз демобілізація, хлопців затримують, в них нерви починають різко здавати, бо вони ще, як служили, то ледь трималися, а ці місяць-два, які їх там тримають, вони вже мають бути вдома, а досі тут.
Ось ми їздили на 8-10 блокпост на передову. Якраз перед нашим приїздом, де 7-6 блокпост, десь між ними, їхала колона наших військових. ДРГ (диверсійно-розвідувальна група – жур.) напала на колону, вбили одного хлопця, троє були поранені. І оцей хлопець 20 числа мав піти на дембель, а 22 його вбили. Його вчасно не відпустили. А в жовтні він мав одружуватися. В результаті наречена отримала, на жаль, гріб.
Тоді я їздив із протестантським пастирем. Ми з ним так дружньо організували нашу спільну роботу. Хлопці, яких обстріляли, приїхали на броні на 8-ий блокпост, ми їх одразу там і водичкою кропили, і помолилися, поспівали душевних пісень, пом’янули, поспілкувалися. Деякі хлопці навіть дещо просльозилися, в них відійшла оця напруга, цей біль. Звісно, що це все важко. Деякі хлопці там вже двічі, деякі навіть тричі народилися на світ. Бо коли люди виходять з бою живими, це для них нове народження, вони ці дні пам’ятають дуже добре.
Багато таких випадків. Сильна втома, психологічне виснаження від того, що вони постійно сидять на місці. Нікому до них немає справи. Як би там держава не кричала — ніхто про них не думає, не піклується. Коли якісь більш відомі блокпости, туди приїжджають волонтери, то ще добре. Є такі блокпости, де ні нога священика, ні нога волонтера не ставала ще. За рік. Туди жоден волонтер навіть не потрапив. Є такі місця.
— Куди ви їздите до хлопців як капелан?
— По-різному. Переважно я їжджу за запрошенням. Де хлопці просять. В Золоте-1 їздили. Там передова, два з половиною кілометри, терикон – це вже місце бойовиків. Золоте-1 нещодавно знову обстріляли. Там декілька хат згоріло, але жертв немає, слава Богу. З мінометів їх обстріляли. В Золоте-4 їздили. Там ще стояла наша самооборона «Айдар». Теж крайня позиція. Там вже через село — буферна зона і вже блокпост сепаратистів. У Щасті багато разів бував. Перший раз – ще минулого року у вересні, коли підписували мир. Я тоді сидів на ТЕС (теплоелектростанції) з хлопцями. До сьомої години вечора нас поливали ГРАДами, вже після сьомої я зміг виїхати із Щастя.
— Ввечері?
— Так, ввечері. Вже темно було. Вся «зеленка» димить, бо шукали артилерію, обстрілювали ГРАДами. Машина, яка мене мала забирати, так і не повернулася.
Як я перший раз потрапив на передову, то історія була така: я приїхав в батальйон «Айдар», в тильну частину. Група хлопців мала відправлятися туди на ТЕС. Командир тієї групи до мене підійшов, каже: «Погане передчуття, можемо не доїхати. Поїхали з нами». Я кажу: «Нема питань, поїхали». Тоді дуже напружена ситуація була: танки повтікали наші, ворог просунувся аж до самого Щастя. В той час на передову без бронежилета і зброї взагалі не можна було. Як це, батюшка без зброї? На мене одягнули бронежилет, мені навіть дали снайперську гвинтівку, аби тільки я поїхав.
— Ви взагалі без амуніції їздите?
— Так. Та звідки вона в нас? Волонтери обіцяли ще рік тому. Зараз приїжджав боєць Сергій, який ікону привіз. Я кажу: «Пам’ятаєш, ти минулого року обіцяв бронежилет». Той каже: «Та, обов’язково! Я от вишлю якось». Кажу йому: «Я розумію, що обіцяного три роки чекають. Але через три роки він мені вже може не знадобитися (жартує)». Якщо їдемо десь в дуже небезпечні зони, то хлопці з когось бронежилети знімають, на мене одягають, бо все ж таки береженого Бог береже. Але переважно без. Та там самі хлопці часто без бронежилетів..
У Щастя я потрапив якраз в день підписання перемир’я. І оце ми поїхали, я всю дорогу молився. Як прибули, то машина відправилася за другою групою. Але, як ми пізніше дізналися, машина у штаб вже не повернулася. Були обстріли, вона з’їхала у кювет. Водій живий, все добре, але машина не повернулася. Вона мала їхати забрати ще одну групу людей, а назад вже мене. Дивлюсь: п’ята година, його нема, вже ті хлопці приїхали іншим транспортом. Мені вже: «Залишайся з нами, автомата дамо, будеш з нами відстрілюватись». Кажу: «Та добре, але я, мабуть, таки поїду додому». Якраз біля шостої години, приблизно половина сьомої, ГРАДи перестали стріляти, я подзвонив коменданту в Новоайдар, кажу: «Друже, виручай, застряг на ТЕС, треба забирати». І це він приїхав за мною. По темному — 110 і поїхали. Газу не збавляли, там не можна.
— Розкажіть, будь ласка, про капеланство як організацію.
— Головним капеланом у нас є митрополит Іоан (Митрополит Черкаський і Чигиринський. В миру Олег Васильович Яременко — жур.) в управлінні в Києві. Капеланство розділене на чотири сектори. В кожному секторі є чотири священики-координатори, які знаходяться при штабі сектора. У випадку, якщо в частині немає священика, то він координує, може, є десь священик, який ближче знаходиться і має можливість поїхати. Якщо нема можливості, то їде сам.
Це лише перша хвиля, тому особливо розповідати немає про що. Священики приїхали, я їм проводжу інструктаж, як себе поводити на передовій. Є суїцидники, є психологічна напруга. Потрібні різні напрямку праці: молитва, спілкування з людьми. Підказував, що, якщо на передовій, то потрібно з ночівлею, потрібно більше часу бути з хлопцями, залишатися. А не просто наїздами приїхати-поїхати. Так само провів інструктаж, що робити, коли обстріл: щоби вони не геройствували: «кулі мене не беруть, віра міцна».
Всілякі тут бували люди. Священики теж гинуть. Я їх інструктував, як треба поводитись, як виконувати прикази командирів підрозділів, де вони будуть перебувати. Щоб коли сказали: «В укриття!», значить в укриття. Коли в бліндаж — значить в бліндаж! Бо командири знають, з якої то зброї стріляють, а священики, які вперше приїжджають, не можуть цього визначити, не знають. Зараз дуже активно працюють. Отаким чином все і відбувається.
— Скільки є капеланів, які їздять на передову?
— Вісім капеланів і одна мобільна група. Там є священик, психолог та військовий. Дев’ять капеланів, не рахуючи мене та ті, які служать по призиву.
— Це тут, на Луганщині?
— Це лише Луганщина. Сектор «А». На Донеччині так само є капелани. Згідно з моєю інформацією, близько 40 капеланів поїхали зараз в зону АТО від нашої Церкви. І це буде більш постійно, ротаційно. Будуть приїжджати, змінювати один одних.
— У Вас є сім’я, маленька дитина. Як вони миряться з такою Вашою екстремальною діяльністю?
— Поки що на передову їздити не забороняють. Син ще маленький, що йому. Він чекає завжди, дуже. А дружина з Божою поміччю. Вона це все розуміє. До того ж, сама працювала міліціонером у Луганську. Така сім’я у нас серйозна. Дружина підтримує. Звісно, що хвилюється, коли їжджу. Це ж, буває, немає зв’язку чи біля російського кордону роумінг. А ми ще інколи із ночівлею їздимо. Але нічого, поки що терпить.
— Ви тут з людьми спілкуєтеся українською?
— Переважно, так.
— Проповідуєте також?
— Проповідую лише українською.
— І як люди до того ставляться? Чому ви так вирішили?
— По-перше, мені подобається. По-друге, хто сказав, що Старобільськ — не український край? Скільки тут ріс — він завжди був українським. Так, люди переважно розмовляють суржиком. Деякі з нахилом до російської мови, деякі — української. У нас є українські школи. Це козацьке українське місто.
Я до 2008 року навіть сам ніколи не розмовляв українською мовою. Ну, вчив. Ще з дитинства знаю. Буквар вчив і український, і російський.
У 2008 році разом із другом з Красного Луча поїхали на Всеукраїнський православний табір «Пляшива». Це було у Рівненській області, село Пляшива, на козацьких могилах. І там я вперше побачив таку велику кількість (150 людей) православної молоді. Ми так загорілися… Він навчався у Луганську в педагогічному університеті, я в Луганську тоді ще у будівельному технікумі навчався. Ми домовилися, що будемо спілкуватися українською мовою.
Приїхали у Луганськ. Організували перше братство св. Архистратига Михаїла. Чотири роки працювали. Календарі друкували, листівки до Дня матері, розвивалися. До рівня вертепу дійшли.
— Як у Луганську люди ставилися до такої «лагідної українізації»?
— Нормально! Так воно все і починалося. Ми просто їздили в маршрутках і розмовляли українською. Перший місяць люди оберталися, думали, що це хтось із Західної України приїхав. Бо це був нонсенс, дійсно. Потім люди вже звикли і перестали звертати увагу. Коли з людьми починаєш розмовляти українською, вони також переходять на неї. І це добре! Є люди, які добре знають українську, навіть тут (у Старобільську — жур.), просто кажуть, що не звикли тут спілкуватися нею.
Українською почали спілкуватися у Луганську, і багато людей приєдналося до нас. Навіть прийшов один хлопець із Ростова. Знайшов собі дівчину-українку і залишився тут. Йому подобалась українська мова! Він приходив до нас, ми спілкувалися українською. Коли почалася війна, ми його двох синів відправили у Чернівці. Він сам зараз служить під Маріуполем.
Вже після референдуму у Луганську довелося змиритися, ховатися, перейти на російську мову. Я дуже добре спілкуюся російською, але ці два тижні від референдуму до переїзду сюди мені вперше було неприємно говорити російською. Бо це було вимушено. Так важко тоді було на серці.
Чи можете провести якісь паралелі між Церквою тут і, наприклад, на Західній Україні? Ставлення до священиків, до віри, до Церкви взагалі.
Різниця є, і дуже велика. На Західній Україні ходити до церкви — це щось таке звичайне. Щонеділі всі ідуть, це вже якась така традиція, дуже гарна, всі вдягаються найкраще, у вишиванки, святково ідуть на Службу. В нас такої традиції тут нема. Переважно люди ходять по святах. Є в нас такий жартівливий вираз: «Що ж за церква така? Коли не приходжу, завжди паски святять». В Донецькій області трохи краще, ніж у нас. А от Луганська єпархія є найгіршою єпархією. Чому? Бо тут найміцніше стоїть Московська церква. Авторитет у людей вона переважно втратила ще до війни.
Втратила, бо саме ставлення відштовхує. Саме тому в нас багато людей у протестантських церквах – в баптистів, протестантів й інших: в них завжди повні зібрання. Багато хто навіть з моїх знайомих, які були хрещені у православному храмі. Але в момент, коли їм було важко, їм не дали допомогу, відвернулися. І вони пішли, а там (у протестантів – жур.) їм дали допомогу. І вони почали ходити до них.
— Чи багато тут, у Старобільську, таких осередків інших вір: протестантів і т.д.?
— Ну, я точну кількість назвати не зможу, але є десь чотири чи п’ять різних церков.
Як тут, на території Східної України, де люди не привчилися із самого початку до Церкви, навчити їх, дати зрозуміти, що Церква — не те, що вони, можливо, думають?
Тут головне — не нав’язувати. Просто робити роботу. Я нашим проукраїнським організаціям казав: не треба кричати про Україну. Просто робіть національні справи. Якщо ви українці, влаштовуйте українські заходи, українські ярмарки. Так само і з церквою треба робити. Просто служити, молитися за людей, будувати не торгово-ринкові стосунки, а дійсно церковні.
В мене в церкві немає дуже дорогих ікон чи свічок. І це не тому, що війна, я так і в Луганську практикував. Тоді між священиком і людьми, на мій погляд, є більш справжні стосунки. Люди, по-перше, починають поважати священика.
А ще для людини що важливо — людське ставлення до неї. І вона бачить, що коли має якісь проблеми, від неї не відмахуються, їй допоможуть, принаймні, спробують допомогти. Це якраз те, чого люди дуже потребують і чого вони не мають в церквах Московського патріархату. Люди приходять, там від них можуть відмахнутися.
Головне, на жаль, зібрати гроші, якусь частину відправити у Москву. Але і треба, щоби ти також добре жив. Ціни там дуже високі. Цього не повинно бути тут. Таким чином люди зрозуміють, що українське – це добре.
Приходять люди, постійно нові. І з дітьми приходять.
— Молодь ходить сюди до церкви?
— Так. Просто ще немає систематизації, щоби хтось кожної неділі приходив. Якось так то одні приходять, то їх немає, інші приходить. Таким чином десять-п’ятнадцять людей переважно є на Службі.
Інтерв’ю записала Анастасія Шибіко для Громадського радіо
.