Ніхто не говорить про те, що це має бути 70 % жінок, або 70 % чоловіков. Але всі розуміють, що мова йде саме про 30 % жінок, тому що в українських партіях більшість становлять саме чоловіки — наприклад, у Верховній Раді жінок-депутаток є лише 11%.
Одразу після прийняття цього закону питання гендерної рівності в українській політиці отримало резонанс у суспільстві. Його почали обговорювати у ЗМІ та під час круглих столів політики, журналісти, громадські активісти та організації.
Днями один з таких столів пройшов у Запорізькій області. У ході обговорення питання представництва жінок у владі регіону, був презентований так званий «Гендерний портрет Запорізької області». Згідно дослідженню, проведеного благодійним фондом «Єдність за майбутнє», у Запорізькій обласній раді лише 14 % становлять жінки.
Експертки відзначаються, що промисловість, IT-технолгії, екології — це сфери, де традиційно на керівних посадах більше чоловіків. Натомість, якщо мова йде про соціальний захист, освіту , роботу з дітьми або людьми з інвалідністю — там більше жінок. Ще один показовий момент— там, де контакт між громадою та керівником більш щільний, як це трапляється, наприклад, як у селах, до влади частіше приходять жінки. Згідно статистики, 47% селищних рад Запорізької області очолюють жінки.
«Громадське радіо» вирішило поспілкуватися з жінками, що беруть активну участь у суспільному та політичному житті Запорізької області. Як між собою співвідносяться статистика та реальні практики?
Наприклад, Тамара Огородова, депутатка Запорізької міської ради трьох скликань, котра досліджує гендерну проблематику у регіоні, вважає прописану у Законі «Про місцеві вибори» 30-відсоткову квоту надзвичайно важливою, та й взагалі називає недостатню кількість жінок в українській владі однією з першопричин більшості суспільних проблем:
«Наші дослідження свідчать, що з 47-го по 90-ий рік до 36 відсотків жінок було в усіх шаблях влади, в усіх радах. Це колегіальні органи, які приймають рішення. І я завжди кажу, що ради розподіляють бюджет, землю, нерухомість. Подивіться, як розпадався СРСР. Часи були бурні, проте війни не були. А тепер давайте подивимося на дві держави— Росію і Україну, зараз. Яка кількість жінок засідає у парламентах зараз? Від 3 до 12 відсотків у кращі часи.
Я цю ситуацію спостерігаю і з середини, і з зовні на прикладі роботи тієї самої облради. Якщо нас у залі 10-15 відсотків, а більшість голосів – це 45-50 відсотків? Чи можемо ми вплинути на прийняття рішення, якщо ми не згодні з політикою ЖГК, соціально-економічному розвитку? Ми у асфальт зариваємо величезні кошти, при цьому школи ремонтуються за батьківські кошти, а у лікарні ми йдемо зі своїми простирадлами. Те саме й у бюджеті міста.
25 років жінок 3-7 відсотків і все. Що маємо? Крима немає. Воюємо. Чоловіча політика. Ніхто не каже, що вона погана. Але вона агресивна, наступальна, економіка заради економіки. А як влаштований мозок у жінки? Вона в першу чергу вважає, що треба забезпечити дітей, «соціалку», бюджет.
Держави, котрі досягли гендерної збалансованості, мають високі соціальні стандарти. У Швеції немає мультимільйонерів, проте є високий рівень життя соціуму. Як цього вдалося досягти? Завдяки політиці, котру роблять і жінки, і чоловіки. Тому Європейська Рада не дарма рекомендує досвід Скандинавії розповсюдити по всій Європі», — розповіла Тамара Огородова, депутатка Запорізької міської ради трьох скликань, котра досліджує гендерну проблематику у регіоні.
А ось Інна Пенчук, докторка наук із соціальної комунікації та лідерка запорізького осередку однієї з політичних партій, вважає, що українській політиці шкодять гендерні стереотипи. Говорячи про це, вона апелює до свого досвіду балотування в депутатське крісло на парламентських виборах та на рішення позмагатися за мерське крісло 2015 року.
«Кожна людина, яка хоче прийти до політики, хоче щось змінити в державі, і тут немає значення, чи то чоловік, чи то жінка, може прийти і це зробити. Проблема в іншому. Це проблема стереотипів і проблема українського менталітету. Одна справа — список партії де у відсотковому співвідношенні, чи то так природньо склалося, правильна квота. Але з іншого боку, коли ця політична сила приходить на вибори, як на цей список та ці кандидатури відреагує виборець? Так склалося, що жінки не довіряють жінкам, а чоловіки, бачачи в списках жінок, все одно віддають перевагу чоловікам. І, відповідно, коли ми бачимо остаточний результат після будь яких виборів, ми все одно бачимо більшу кількість чоловіків».
Цікаво, що дослідження суперечать такій оцінці. Наприклад, дослідження NDI показують, що лише 2% респондентів кажуть, що для них важлива стать кандидата.
Інна Пенчук також бачить проблему в тому, що всі жінки, котрі хочуть йти в політику, мають балотуватися від певної партії: «Жінки від громадських організацій, не маючи партійного квитка якоїсь партії, не можуть висуватись у кандидати. А більшість громадських організацій, які опікуються людьми на місцях, очолюють жінки. Їм потрібно зараз або вступати в ряди якоїсь, крім того щоб займатися виборчою кампанією. Або не знаходячи якоїсь ніші, просто лишатися осторонь того, що відбувається».
Перебіг передвиборчої кампанії на місцевих виборах 2015 року вже показав, що квоти, передбачені законом «Про місцеві вибори», не виконуються. В законі не передбачено жодних санкцій для тих, хто не дотримується вимог щодо політичних гендерних квот. Центральна виборча комісія реєструє партії, незалежно від того, чи дотримуються вони 30% квоти.
Максим Щербина, Запоріжжя – для Громадського радіо.
