З перших днів повномасштабного вторгнення сотні тисяч українців стали на захист своєї землі — незалежно від походження, віри чи мови. Серед них і роми, про яких суспільство, на жаль, часто має стереотипні уявлення. Та сьогодні вони воюють на передовій, рятують побратимів і несуть службу у Силах Оборони, доводячи, що це їхня країна, їхня війна і їхній обовʼязок.
Точних даних про те, скільки ромів воює в українському війську, немає. За різними оцінками, ця кількість коливається від однієї до кількох тисяч. Опитування, яке провів фонд Roma Foundation for Europe серед 143 ромів в Україні, показало, що чверть респондентів мають родичів на фронті, і приблизно третина з них — волонтери, повідомляє The Guardian.
З 2018 по 2021 рік роми ставали мішенню ультраправих угруповань, а зараз залишаються однією з найбільш дискримінованих етнічних груп в Україні. Та попри все, як громадяни України, вони стають на захист держави, пліч-о-пліч із побратимами на передовій виконують бойові завдання та ризикують життям.
Україна визнає внесок національних меншин у захисті держави. Так, у державних ініціативах та в медіа з’являється все більше історій про ромів, які воюють за Україну. А у 2024 році нагороду за мужність отримав тодішній військовослужбовець, а нині ветеран війни Віктор Ільчак. До війська Віктор приєднався ще на самому початку війни, у 2014 році.
«У 2014 році почалася війна. Мене покликали до військкомату. Я пішов туди, а мене комісували. Сказали, що не можна, бо непридатний. Тоді я прийшов додому і бачив, що по телевізору говорять про те, що війна починається, окупанти наближаються до нас.
Тому я вирішив піти в військкомат і сказав, що хочу по контракту або добровольцем служити, захищати свою батьківщину. Вони спитали мене, чому я хочу служити в армії. Я сказав, що хочу, тому що в мене діти та батьки тут, я повинен захищати свою родину і землю, бо я живу в Україні. Неважливо ти ромської національності, грузин чи чеченець. Ти маєш воювати за свою Україну», — каже ветеран війни.
Віктор належить до ромської групи ловарів. Їхні предки колись прийшли на українські землі з Угорщини, тому в їхніх традиціях і побуті відчувається вплив угорської культури. Їхній діалект теж особливий, багато слів запозичені з угорської, а сама мова має яскраву, емоційну інтонацію, яку добре чути, коли він говорить. Побратими дали Віктору позивний «Барон». У ЗСУ він був механіком-водієм бойових машин піхоти.
«Ми обороняли в окопах нашу країну в Донецькій та Луганській області: у Маріуполі, Пісках, Волновасі, Лисичанську, Сіверськодонецьку. У мене було завдання, як механіка-водія, виїхати, зробити справу і назад повертатися на свою позицію», — розповідає він.
Читайте також: Як подолати мову ворожнечі щодо ромської спільноти
Віктор Ільчак має подяки й нагороди за службу. Одну з них отримав ще у 2017 році. Але найбільше пишається орденом «За мужність» третього ступеня від президента України. Цю почесну відзнаку Віктор отримав за те, що весною 2022 року зберіг життя побратимів, вивозячи їх із Волновахи.
«Ми перебували в Донецькій області, у Волновасі. Коли було повне оточення, не було вже дороги для виїзду, то ми пробили шлях і змогли врятувати наших побратимів. За це нам видали нагороду. У Волновасі ми були 12 днів», — розповідає Віктор Ільчак.
Ветеран згадує початок повномасштабного вторгнення, тоді, каже, не хотілось вірити у те, що це реальність. У Волноваху він потрапив, коли місто було вже майже зруйноване внаслідок важких боїв. Задачею військового стала евакуація поранених.
«Один командир, Царство йому небесне, каже мені: «Вітю, у нас почалася війна, дуже серйозна війна. Ми не знаємо, чи залишимось живими». А я йому сказав, що є Бог зверху і він судитиме, чи ми будемо живі, чи ні.
Нам сказали залишати Харківський напрямок та рушати в Донецьку область. Ми власним ходом з технікою по трасі потрапили у Волноваху. Коли ми там опинились, то місто було розбомблене. Валялась техніка та окупанти по місту. Я думав, що не повернуся додому. Моя сім’я дуже хвилювалась за мене, бо у мене не було звʼязку. Вони думали, що я загинув», — розповідає ветеран.
У Волновасі під час виконання бойового завдання Віктор Ільчак зазнав важкого осколкового поранення в руку та сильної контузії. Однак продовжив виконання бойового завдання.
«Я стримався, перебинтував собі руки й далі ще так їздив. Ще у мене були контузії. Потім мені сказав командир, що треба їхати до медика і на евакуацію в госпіталь», — каже Віктор Ільчак.
Після поранення Віктор Ільчак пройшов реабілітацію і повернувся до війська. Побратими зустріли тепло. Говорить, що в армії він знайшов справжніх друзів, які завжди допомагали й підтримували. Після початку великої війни Віктор жодного разу не зіштовхувався з дискримінацією за етнічною ознакою: на полі бою всі рівні.
«Командири й солдати цінували один одного як брат брата. Не було різниці хто ти: ром, грузин чи хтось інший. На війні такого немає, всі однакові люди», — зауважує він.
Читайте також: Життя ромської спільноти в умовах війни: наслідки російського вторгнення
Повертатись у цивільне життя було важко. Доводилося знову вчитись жити без вибухів, без постійної напруги й без побратимів, які встигли стати другою родиною.
«Дуже важко було. І дотепер важко, що я залишив своїх побратимів. Деяких вже, на жаль, немає серед живих. Важко було ставати цивільним, бо я звик бути військовим. Якби не було дружини та дітей, то я б продовжив воювати», — говорить ветеран.
Внутрішня мотивація Віктора Ільчука була сильнішою за будь-які упередження: він розповідає, що свідомо пішов у розріз стереотипам, які досі існують у суспільстві щодо ромів.
«Я вам скажу чесно, у мене була можливість не служити. Але щоб не сказали українці, що, мовляв, роми не воюють, не захищають свою батьківщину, я вирішив піти й довести, що і роми можуть служити. Щоб потім не казали, що роми не воюють, ховаються. Багато говорять, що роми багатодітні, і вони не мають права воювати. Ні, мають право воювати, звісно», — каже колишній військовий.
За словами Віктора, після початку повномасштабної війни він зустрічав у війську чимало ромів, які показали себе так само мотивованими, сміливими й відданими бійцями. Після повернення у цивільне життя про службу Віктора Ільчака дізнались у громадах, люди навіть приходили фотографуватися з ветераном, бо і для власних чотирьох дітей, і загалом для ромської молоді він став прикладом.
«Я дуже гордий за те, що став військовим. Я показую приклад не лише собі, своїм дітям, а й іншим ромам», — зазначає ветеран.
Віктор каже, що дискримінації ромського населення як в армії, так і в цивільному житті стало дещо менше. На його думку, суспільство по-іншому дивиться на ромів, коли бачить, скільки та як вони теж працюють на перемогу.
«Трохи змінилося ставлення з початку повномасштабного вторгнення. Багато українців бачать, що роми йдуть воювати добровільно, не відмовляються. Вони бачать інтервʼю ромів-військовослужбовців. Тому кажуть, що роми молодці, але звісно не всі», — розповідає він.
За словами Віктора Ільчука, зараз люди починають частіше говорити з повагою, менше ставлять під сумнів мотиви чи чесність ромських військових. Він відчуває, що зміни ще не повні, але зрушення є, і вони народжені реальними вчинками на фронті.
Про те, що на війні всі рівні, розповідає ще один військовослужбовець ромського походження Альберт Бругош. Всупереч проблемам зі здоровʼям він вирішив боротись з ворогом до кінця. В інтервʼю Суспільному чоловік каже: «Я зробив один висновок: дійти до кінця, допоки не настане мир в Україні».
«У 43 роки я пішов на фронт. Я не чув, щоб на мене, прошу вибачення, казали: «Циган, ром, відійди, відступи». Ні, навпаки. Був вияв поваги. Я служив у Запоріжжі, у 55-ій бригаді, потім – у 39-му батальйоні. Опісля, коли розпочалась повномасштабна війна, служив у 59-му батальйоні. Ми були в Авдіївці, в Селидовому, Кураховому, Бахмуті, Соледарі, Бучі, Ірпені. Були і поранення, і контузії. Буває, що сплю вночі, і мене щось турбує. Голова починає… Але я тримаюсь», – говорить військовослужбовець.
Альберт Бругош – онкопацієнт. Не дивлячись на діагноз, чоловік повернувся на службу в армію.
«Здоровʼя вже не те. Тим паче, коли я проходив ВЛК, у мене виявили рак сигмовидної кишки. Тоді я ще більше засмутився. Але незважаючи на мою хворобу, стоятиму до кінця. Ми ж давали клятву на вірність Україні та народу. Наше діло – захищати Батьківщину», – наголошує Альберт Бругош.
Читайте та слухайте також: Ромський джаз, високі паски та гостинність: у чому унікальність культури ромів
За роки війни багатьох ромських військових не стало, вони загинули в боях за Україну. Державна служба України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) моніторить внесок українських етноспільнот у спротив агресору: участь в ЗСУ, силах територіальної оборони тощо. До моніторингу вносять повідомлення про представників національних спільнот, які зі зброєю в руках стали на захист України. На превеликий жаль, за даними ДЕСС, половина цих повідомлень про полеглих у боях.
Ромські громади болісно переживають втрати захисників, які мужньо боролись за свободу України. Це частина загальної втрати від російської агресії — спільного болю та спільної памʼяті для всієї України.
Так на полі бою співав Олексій Тирпак, військовослужбовець із Закарпаття. Олексій у свої 24 роки був добровольцем. Попри свій молодий вік, неодноразово був представлений до нагород, одна з яких — Хрест Хоробрих. Олексій часто виносив поранених побратимів на своїх плечах, і сам отримав декілька поранень, але після кожного — повертався у військо.
«Не плач, якщо не я зупиню Росію, то хто?», — казав Олексій Тирпак своїй матері.
У 2024 році, виконуючи бойове завдання біля села Терни Лиманського району Донецької області, Олексій Тирпак був вбитий агресором. Три довгих місяці рідні шукали захисника. Федір Деметер, дядько Олексія Тирпака в інтервʼю «Суспільне Ужгород» згадує:
«При житті він був веселим, позитивним хлопчиком. Жив як інші роми. Він хотів захищати нашу державу на цій війні. Пішов один раз, подружився з українськими солдатами, з бойовими хлопцями, які теж захищають нашу рідну Україну. Але він мав тяжкі поранення, інший би на його місці списався, аби не повертатись на війну. Коли ми йому казали, що йому вже досить, Бог дав йому вижити, то він відповідав, що не зможе собі пробачити, якщо підведе своїх побратимів».
5 червня 2024 року Олексій Тирпак був похований у Закарпатській області в рідному селі Турʼя Пасіка. Його могила розташована першою біля входу. На ній майорять два прапори: український та ромський.
Читайте також: Крізь століття гонінь та дискримінацій: як збереглась ромська ідентичність
Міжнародні активісти закликають Україну не лише визнати внесок ромів у оборону країни, а й створити умови, за яких спільнота зможе впевнено й безпечно жити після завершення війни. Експерти нагадують про досвід Косово: після війни 1999 року там сталися масові переселення ромів, ашкалі та єгиптян. Понад 120 тисяч людей постраждали від насильства й були витіснені з регіону. Цей приклад слугує застереженням — Україні важливо вже зараз закласти механізми, які не допустять повторення подібної трагедії.
Українські активісти також звертають увагу на те, що нинішній національний план відновлення досі не повною мірою враховує специфічні виклики, з якими зіштовхуються роми. Наприклад, частина родин мешкає в неофіційному житлі без документів, що може ускладнити доступ до компенсацій чи фінансових програм підтримки. Післявоєнні політики та стратегії мають визнавати й той факт, що війна вдарила по ромській громаді нерівномірно й подекуди значно сильніше, ніж по інших групах.
Визнання внеску ромів, захист їхніх прав і врахування потреб у відбудові — це не лише питання справедливості, а й необхідна умова того, аби Україна після перемоги стала державою, де кожен громадянин матиме рівні можливості та відчуватиме себе частиною спільного майбутнього. І здійснити це ми зможемо лише разом, коли простягаємо одне одному руку й будуємо країну, де ніхто не залишається осторонь.
І це про нас.
Подкаст виготовлено у співпраці Громадського радіо та радіо «Чірікло».
Читайте також: Як кодифікація мови та підготовка кадрів допоможуть зберегти ромську в Україні
Подкаст створено за фінансової підтримки Європейського Союзу та Ради Європи. Його зміст є виключною відповідальністю авторів. Погляди, висловлені в цьому подкасті, жодним чином не можуть тлумачитися як такі, що відображають офіційну думку Європейського Союзу чи Ради Європи.