Світлана Ванюхіна
Світлана Ванюхіна разом з чоловіком виїхала з Донецька у липні 2014 року. Першою зупинкою для молодої донецької родини переселенців став Дніпропетровськ. Проте на новому місті затрималися лише на 8 місяців — у січні 2015 року довелося переїхати до Запоріжжя. Своє рішення залишити Донецьк Світлана називає обдуманим, проте вимушеним.
“Поштовхом стало моє особисте неприйняття того, що відбувалося у Донецьку. Я психологічно не сприймала того, що відбувалося. Вже навіть вмовила чоловіка кинути роботу і їхати будь-куди, тільки б жити нормально. Нам пощастило — виїхати вдалося з роботою. Фізично мені ніхто не загрожував. Ми не сиділи у підвалах. Поїхати — це було моє особисте рішення”, — говорить Світлана.
Перше, з чим зіткнулися Світлана з чоловіком приїхавши у Дніпропетровськ — дискримінація за місцем прописки під час пошуку житла. Як тільки господарі квартири дізнавалися, звідки приїхала пара, ціна на оренду з поміркованої одразу перетворювалася на неадекватну. Зрештою дівчина з чоловіком перебралися до Запоріжжя, де, на подив, особливих проблем з пошуком даху над головою не було.
Разом з переїздом до Запоріжжя для Світлани почалося активне суспільне життя. Спочатку дівчина була волонтеркою у громадській організації «Центр зайнятості вільних людей». Згодом почала працювати у міжнародному проекті з працевлаштування переселенців. Робота не з легких.
“Є різні історії. І відмови за незрозумілими приводами. Переселенці це пов’язують з пропискою. Ми пояснюємо, що роботодавці не впевнені, що ви залишитеся працювати на тривалий час. Намагаємося знизити градус негативу. Люди різні трапляються. Є ті, які чекають на гарну роботу з гарною зарплатнею – просять нас їм таку знайти. Тоді ми пояснюємо, що пошук роботи — це спільна справа. Ми можемо лише допомогти людині змінити своє життя, а не зробити це за неї”, — розповіла переселенка.
Зрештою, більшість переселенців все ж таки знаходить роботу. Як правило, погоджуються на менш оплачувані посади. Ті хто не знаходять — їдуть далі на захід.
Ще одна проблема з працевлаштуванням полягає у тому, що найбільша кількість вакансій є у торгівлі, тоді як велика кількість тих, хто виїхав з Донбасу, це працівники інженерно-технічної сфери. А, наприклад, сама Світлана за професію еколог, проте роботу за профілем у Запоріжжі не знайшла. Хоча, посміхається дівчина, Запоріжжя буквально волає про поліпшення екологічної ситуації.
В цілому ж, не дивлячись на те, що забезпечена житлом, має гарну роботу та насичене соціальне життя, Світлана каже, що її не лишає відчуття тимчасовості ситуації, відчуття того, що все от-от знову зміниться. До речі, дівчина зазначає, що саме через «синдром тимчасовості» заважає переселенцям і шукати собі роботу, і інтегруватися в місцеві громади.
“В мене немає якихось рамок з приводу того, скільки я буду тут знаходитися. Я спробую вижати з себе максимум користі, поки я тут. Це стосується і роботи, і інтеграції в запорізьку громаду. Я хочу розповісти про наше життя в Донецьку тим людям, котрі там ніколи не були. Відчуття тимчасовості є і я не знаю, коли воно піде і чи піде взагалі. Люди не думають, що є сенс заводити нові знайомства, якщо через місяць ти вже поїдеш. Є така розповсюджена думка, що місцеві не можуть зрозуміти твою ситуацію. Тому більшість переселенців спілкується тільки з такими ж людьми, як вони, чи з тими, хто лишився у Донецьку”, — говорить Світлана Ванюхіна.
Світлана теж підтримує зв’язок з друзями та родичами, котрі лишилися у Донецьку. Її співрозмовники кажуть, що ситуація у місті важка — тотальне подорожчання цін, обмеження свободи пересування, комендантська година. Проте багато хто виправдовує все це тією ж самою тимчасовістю та умовами військового часу.
Максим Щербина з Запоріжжя для “Громадського радіо“