Ірина Сампан/Громадське радіо
Бойовики хоч колись сплять? — питаю.
Іноді, — посміхаються бійці.
На сьогодні Авдіївська промзона залишається однією з найгарячіших точок на лінії фронту, зокрема у Донецькій області. Перестрілки тут тривають цілодобово, але здебільшого вночі обстріли затяжні. Працюють САУ, артилерія, зенітки, автомати Калашникова, міномети, гранатомети… Територія, яку займає українська армія, більше схожа на решето, ніби декорація до військового фільму.
«Тут ангар стоїть, і коли дує вітер, він шумить. У мене є улюблений фільм «Мене звати Трійця», і я собі уявляю, що я десь там. Спека. Лежить якийсь мотлох. Йде по пустелі втомлений боєць. Якщо не перекотиполе, але якісь шматки паперу летять. І ти ще стоїш куриш, тебе прибило спекою, в очах все пливе. Дуже красиво. І відразу стає все нормально», — розповідає молодший лейтенант Масі Найєм.
Йдемо на кухню, над каструлями й сковорідками чаклує кухар з позивним «Кузя», родом з Житомира. «Пацани, не лізьте до холодильника! Я його на замок скоро закрию!», — свариться він. Військові просять не звертати уваги, бо «Кузя» хоч і крикливий, але добрий». Тричі на день свіжі страви — борщ, картопля, макарони, тощо. Є кава, чай, печиво, згущенка. «Кузя» худорлявий і побратими іноді жартують над ним. «Раніше я дружину на руках носив, тепер вона мене буде», — відповідає їм кухар.
До сніданку з нульових позицій (найближчі позиції до позицій бойовиків, ред.), часто після боїв, починає сходитися і нічна зміна. Багато хто з військових на війні вже другий рік. Зокрема Михайло пройшов Донецький аеропорт, має численні поранення, отримав декілька контузій, в його руці сидить осколок, лікарі двічі не могли витягти, Михайло сказав, що втретє не дасть себе чіпати. Такі «старожили» мають деякі привілеї як серед інших бійців, так і серед командування, наприклад, паління в їдальні.
«Ні щоб прийти до командира, повідомити, що «я прибув, товариш капітан», а він тут ляси точить. — Сідай, — звертається Міша до свого командира, — ти теж розкажеш. Оце мій командир роти. Сядь тут о! Кури тут, я тобі дозволяю», — інтерв’ю продовжується уже втрьох.
Після сьомої вечора краще взагалі не виходити з будівлі, радить мені молодший лейтенант Масі, «обстріли посилюються, та і щось прилетіти може». Питання «чи ти вдягла бронежилет в душ», вже не викликає особливого здивування.
Є у військових і свої забобони. «Хлопці, я вже переодяглася в спортивні штани, це означає, що нічних викликів сьогодні не буде», — каже єдина жінка на позиції, начальниця медроти Катерина або, як називають її бійці, просто Катруся. З Авдіївської промзони до лікарень доставляють найбільшу кількість бойових втрат, тому ночі у медиків майже безсонні.
«Оскільки такий тяжкий час в країні, я вважаю, що можна було піти один рік в армію, постояти за свою Батьківщину, сім’ю, за мир. Але якщо не хочуть, то не хочуть, Бог їм суддя», — каже начмед Катруся.
Відволікатися від цілодобових обстрілів, бойових зіткнень і постійного напруження військовим допомагають тварини. Собаки Бармалей і Сєпар, кошеня Хантер — постійні мешканці «промки». Достатьо лише взяти їх на руки, поговорити з ними, згадати, що вдома чекають схожі пес чи кіт, і «вже стає трохи легше», діляться бійці.
Війна — це не фільм і романтизувати її не варто, кажуть захисники промзони. Але елементи цього мають бути присутні, додають вони, бо інакше може «дах поїхати». Військовослужбовець Олексій захотів пограти на гітарі солдатські пісні. На фоні пострілів «Льоха», як звуть його друзі, співав про війну, дружину, побратимів. «Зараз я вам ще одну про любов зіграю і буду йти…».
Ірина Сампан з Авдіївської промзони для «Громадського радіо».