Громадське радіо/Ліза Кузьменко
“Шукайте людей, розмова з якими коштувала би гарної книги”, – сказав французький науковець П’єр Буаст. Знайти таких людей допомагає один з проектів Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.
Перша в світі «Жива бібліотека» з’явилась у 2004 році в Данії, а її концепцію придумала громадська організація «Зупини насильство». З того часу, ця ідея набула популярності у світі та поширилася в Україні. Її суть проста: в звичайній бібліотеці ви обираєте та читаєте цікаву книгу, а в «Живій бібліотеці» самі люди є відкритими книгами, яким можна поставити різноманітні запитання та таким чином «прочитати» книгу.
«Книгами» тут виступають люди, щодо яких існують якісь упередження у суспільстві. Як правило це представиники меншин – сексуальних, релігійних, політичних, етнічних, а також люди, які живуть «закритим життям», наприклад, жінки комерційного сексу, роми, переселенці. Це також можуть бути прихильники різних ідей чи течій, наприклад вегани або еко-активісти.
Жива бібліотека дає можливість отримати інформацію з перших вуст, створити діалог, а далі сформувати власну думку, змінити або не змінити власні упередження про людину.
Громадське радіо поспілкувалося з чотирма «книгами»: ромський правозахисник, ЛГБТ-активістка, переселенець з Луганська, котрий був викрадений бойовиками та біженець із Узбекістану, який попросив політичного притулку в Україні.
Слово «циган» для ромів образливе
Валерій Сухомлинін, співголова ромської асоціації України «Романіпе» розказує про ситуацію з правами ромів в Україні:
«В суспільстві є негативний стереотип, що роми не здатні на якісний рівень життя, що роми не здатні на навчання і мало не фізіологічно здатні тільки на кримінал. За шкалою [соціальної дистанції – Г.Р.] Богардуса роми толеруються українцями на рівні з темношкірими. Водночас, на рівні держави вже немає такого спротиву і перешкод. Це є позитив».
Тим, хто хоче більше дізнатися про ромів та ромську культуру Валерій Сухомлинін радить почати з книжки «Цигани» англійського автора Фрейзера. Інша відправна точка «Я винен», старий хороший фільм, знятий ромами про ромів.
Я запитую у нього про коректність, чи багато зараз ЗМІ все ще вживають некоректної термінології щодо ромів, наприклад, «цигани»:
«Дуже зменшилося, це і просвітництво діє, і роми стали входити в державні установи. Слово «циган» для ромів образливе – чому? По-перше, це була така група у Візантії, яка була упосліджена, а по-друге слово співзвучне із «цигно», що означає «біс». Що означає «ром»? Це європеїзований варіант індійського слова «Дом», тобто «сімейна», «одружена» людина. Роми складаються із різних етногруп і не всі етногрупи себе саме так називають».
«Більш ніж 450 професій все ще заборонені для жінок»
Наша наступна людина-книжка – Ксенія Чубук, ЛГБТ-активістка, феміністка та відкрита бісексуалка:
«Зі мною вже поговорили четверо людей, найдовший діалог був півтори години. Неочікуваних і некоректних питань не було. Людей цікавила саме моя діяльність як громадської активістки та чому я в правозахисному русі. Жодного питання про сексуальну орієнтацію. А от в минулому році був аншлаг, можливо люди стали більше знати про ЛГБТ та про гендер».
Ксенія Чубук говорить, що для неї особливо важлива тема захисту прав:
«Метою моєї участі у феміністичному марші у Києві було привернути увагу до Наказу №256 від 1993 року. Для мене важлива боротьба з цим наказом, бо згідно нього більш ніж 450 професій все ще заборонені для жінок. Це наприклад, установниця геодезичних знаків, обвальниця червоної риби (білої риби можна, червоної вже ні). Це також професії, які повязані із роботою в морі, з обробкою деревини та багато іншого», – зазначає Ксенія.
«Я став прибічником демократії. Але не такої «вибіркової» як зараз в Узбекистані…»
Історія Бахадира Намазова заслуговує на окрему книжку. Біженець, правозахисник, журналіст та опозиційний діяч приїхав до України із Узбекистану:
«Всі запитують чому я втікав, багато хто чув про Узбекістан, але мало хто знає реальні історії. Я втікав із Узбекістану в 2012 році, там я був начальником середньої ланки та займався громадською діяльністю, був десидентом. Завжди був проти диктаторського режиму, ще за Радянського Союзу, але тоді ще не так відкрито. Потім із розпадом Союзу я став прибічником демократії. Але не такої «вибіркової» як зараз в Узбекистані. От є відома правозахисниця із Ташкента, Елена Урлаєва, яку кожен раз коли треба «заткнути» саджають в психічну лікарню. Наприклад, останній раз її посадили 2 березня, коли вона мала говорити із представником однієї із міжнародних організацій про примусову працю в Узбекистані. В нас же так і залишилася примусова праця, так звані «колгоспи». Міських громадян не чіпають, в основному студентів забирають на збір бавовни. Гірше тим, хто живе у сільській місцевості, в основному бюджетники: вчителі, лікарі. Їх усіх забирають на примусові сільськогосподарські роботи протягом року. Влада так знахабніла, що вчителів та лікарів навіть залучають до робіт примусових по благоустрою міста».
В 2014 році я потрапив в полон до бойовиків ЛНР
На відміну від Бахадира Намазова наступний співрозмовник – В’ячеслав – не хоче називати своє прізвище. Він – переселенець із Луганська з досвідом короткого полону у бойовиків:
«В 2014 році я потрапив в полон до бойовиків ЛНР. Добре, що ненадовго. Я журналіст і під час роботи мене зупинили на блокпості в місті Щастя (іронічно сміється) і далі прикладом в потилицю та у підвал. Мені інколи навіть незручно згадувати, це було всього два дні, але все по-справжньому, із тортурами».
Для В’ячеслава ставлення до нього і його родини досі є доволі болючим досвідом:
«Я переїхав із сім’єю до Києва. Спочатку проблем не було, я жив у хороших друзів. А потім почалися проблеми із орендою. Тільки чують, що я із Луганська, і все. Також задають дивні запитання, наприклад, запитують чи офіційний в нас брак із жінкою. В нас цивільний шлюб, ми 14 років разом, а нашому синові скоро 12 років. І раптово виявилося, що людей які здають помешкання це питання цікавить. А одного разу, власник квартири сказав «а раптом ви повернетесь назад?», на що я відповів, що точно так само я можу поїхати якщо буду із Хмельницького чи із Харкова. Це стереотипи просто», – ділиться досвідом дискримінації В’ячеслав.
Співорганізаторка «Живої бібліотеки» Олександра Назарова каже, що проект користується популярністю остей фестивалю:
«Попит є на такі книги як представники ЛГБТ або на людей, які мають досвід тюремного перебування, також дуже цікаві представники закритих релігійних громад, наприклад, мусульмани».
Ліза Кузьменко, Громадське радіо
“Жива бібліотека” проходить у Києві з 25 по 30 березня, щоденно з 14:00 до 19:00 на третьому поверсі «Будинку кіно» (вул. Саксаганького, 6). Вхід вільний.