Тетяна Косянчук, Громадське радіо
Педіатра Ларису Ткачук ми побачили на перерві — вона як раз закінчила оглядати пацієнтів у поліклініці та збиралася на виїзні прийоми. У Попасній Лариса працює 21 рік — влаштувалася одразу після інтернатури. Її перші пацієнти встигли народити своїх дітей.
Щоранку на роботу Лариса їздить із селища Нижнє — це в сорока кілометрах від Попасної. Автобусом за день — плюс дві години до і без того понаднормового робочого дня.
«Спочатку виклики, потім прийом, або спочатку прийом, а потім виклики. Штат не укомплектовано педіатрами абсолютно, тож якщо хтось на лікарняний іде — навантаження великим стає», — каже педіатр.
За нормами, щоденно педіатр має прийняти 15 пацієнтів у поліклініці та відвідати 6 пацієнтів на дому. Але викликів, особливо взимку, буває й до 20. Останнім часом, помітила Ткачук, дітей у районі побільшало — повертаються родини, які виїжджали, та народжуються нові попасняни.
Лариса розповідає: хоча їй на прийом діти з вогнепальними пораненнями не потрапляли, вплив війни на здоров’я маленьких пацієнтів очевидний. У п’ятьох дітлахів медики діагностували цукровий діабет — лікарка розглядає такий діагноз як наслідок стресів. Педіатр наголошує: у районі немає дитячого психолога, бракує інших фахівців.
«Алергологія у нас страждає, консультувати нема кому. Лор-лікаря немає, є тільки номер телефону — батьки десь були на консультації, ми цим телефоном користуємося. З ендокринологією взагалі завал», — перелічує Ткачук.
Тему браку медиків підхоплюють батьки, які чекають на прийом лікаря у коридорі.
Галина Чернова скаржиться: до багатьох лікарів доводиться їздити в інші міста.
«Бракує дитячого дерматолога. Дорослого, буває, нема — не те, що дитячого. Невропатолог тільки дорослий, дерматолог дорослий, хірург — дорослий, окуліст — дорослий. Якщо у дітей якісь проблеми або хочеш, щоб саме дитячі фахівці оглянули, наприклад, очі обстежили або якщо плоскостопість — їдь у Сєверодонецьк або у Лисичанськ», — додає Чернова.
За статистикою районного управління охорони здоров’я, у Попасній зараз — 1100 дітей. За штатним розписом мали б працювати п’ять педіатрів. Але є тільки двоє — інші поїхали подалі від війни, пояснює головний лікар Центру первинної медико-санітарної допомоги Попаснянського району Віра Гурова.
«У нас два педіатри, молодих фахівця, розрахувалися. Одна в 2014-му, інша в 2015-му році в силу такої ситуації. Вони б залишалися, працювали, тим більше, що у нас перспектива з житлом є. Люди зараз … їм ключі від палацу запропонуй — вони сюди просто не поїдуть. І я їх можу зрозуміти. Ті, хто вже тут працював — їм подітися нема куди: куди вже поїдеш, якщо тут і робота, і квартири, і коло знайомих.
У грудні 2014 року замінили металопластикові вікна, буквально через два тижні тут розривається снаряд. У нас воронка три метри завглибшки — і 10 вікон вибило», — згадує головний лікар.
Віра Гурова наводить приклад, коли брак персоналу та медпрепаратів на місці може спричинити смерть дитини.
«Дитина з гемофілією, у нас є одна у районі — їдьте до Харкова. Мама каже: «Раптом раз — почалася у дитини кровотеча. Її треба негайно відправити у відділення, де їй можуть надати кваліфіковану допомогу, влити антигемофільну плазму. Препарату в обласній дитячій може навіть і не бути в наявності, тому що, як правило, він є в профільному відділенні. А до Харкова, вибачте, п’ять годин дороги. Можна і не доїхати. Тому вирішували питання зі станцією переливання крові, щоб в обласній дитячій був запас на такі екстрені випадки», — зазначає Гурова.
Педіатр Лариса Ткачук називає ще одну можливу причину недобору: низька зарплата. Її оклад — 3800 гривень як лікаря вищої категорії. Жодних доплат за працю у прифронтовій зоні вона не отримує. Ткачук пригадує: на початку 2015-го через обстріли тиждень була змушена сидіти вдома. Спочатку переховувалася у підвалі, потім не могла дістатися Попасної, бо не ходили автобуси. За дні простою вона зарплату не отримала.
«Телефоную на гарячу урядову лінію, питаю, чому педагоги отримували 2/3 зарплати, якщо простоюють через війну. Вони и не морочилися особливо. У медиків такого не було. Потім я зателефонувала в управління праці в Києві. Мені сказали: якщо ви приходите на роботу, а вам там не можуть надати умови праці, тобто розбомблено або щось, то тоді вам будуть платити. Але у нас поліклініка була в принципі відкрита», — додає Ткачук.
Директор Департаменту екстреної медичної допомоги Міністерства охорони здоров`я України Тетяна Тимошенко пояснює: зробити централізовану програму підтримки медиків у прифронтовій зоні неможливо.
«Якщо ми говоримо про заклади охорони здоров’я, які є у будь-якій області, у нас керують цими закладами обласні управління охорони здоров’я. У зоні проведення антитерористичної операції це військово-цивільні адміністрації. Вони розробляють програми стимулювання. Міністерство охорони здоров’я не виплачує заробітну плату працівникам, які належать до сфери управлінь охорони здоров’я обласного рівня. Ви знаєте, що у нас в країні відбулася децентралізація», — нагадує Тимошенко.
Перший заступник голови Луганської обласної військово-цивільної адміністрації Роман Власенко відповідає: на те, щоб підняти зарплати всім працівникам у прифронтовій зоні, у місцевих бюджетах грошей не вистачить.
«Всі люди, які працюють на передку — умовно в одних і тих же умовах. Але, наприклад, якщо працівники поліції, працівники правоохоронних служб, працівники НС отримують статус учасника бойових дій, учасника бойових дій і отримують свої надбавки, то чиновники, медики, педагоги, працівники сфери комунальних послуг цього не мають. Якщо виділяти тільки медикам, то чому тоді медикам потрібно платити, а педагогам не треба?», — запитує Роман Власенко.
Брак медперсоналу МОЗ частково намагається вирішити за рахунок відряджень. Лікарів, які бажають поїхати, направляють у зону АТО на місяць. Погодилися поки що близько 20 фахівців, каже директор департаменту МОЗ Тетяна Тимошенко, хоча у зоні АТО бракує 170 цивільних лікарів.
Також відрядження організовує Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Пирогова.
Педіатричні десанти ПДМШ започаткував лікар-хірург зі столичного Охматдиту Сергій Петрик після того, як місяць попрацював у Попасній.
«Коли десь там хтось дізнався, сказали, що я дитячий хірург з «Охматдиту», почалося просто паломництво батьків з дітьми. Я кажу: «Що ви мені такі абсурдні питання ставите, у вас що, немає педіатра?». Мені відповідають: «У нас немає». Виявилося, що на всю Попасну, а це 10-12 тисяч населення — точно не можна казати, бо не було перепису — всього два педіатри, одна пенсійного віку, одна передпенсійного», — каже Сергій Петрик.
Десанти лікарів допомагають визначати стан здоров’я дітлахів та виявляти у них хвороби. Але, вважає попаснянський педіатр Лариса Ткачук, цього замало.
По лікування, особливо якщо потрібна допомога вузьких спеціалістів, батькам все одно доведеться їхати в інші міста — в Сєверодонецьк за 55 кілометрів, в Рубіжне — за 60, або навіть у Харків — за 250 кілометрів.
Сама Ткачук переїжджати з Попаснянського району не планує. Каже: тільки, якщо стане зовсім небезпечно, вивезе звідси дитину.