Вимушені «відпочивальники». Як санаторій на Житомирщині замінив переселенцям дім

Відстань з Києва до Коростишева автобус долає за півтори години. Санаторій «Тетерів»  — це кілька корпусів прозаїчної радянської архітектури: сірий колір, тьмяне освітлення. Біля будівель — обкладені камнем вогнища. Коли вимикають світло, люди готують їжу просто надворі, майже під вікнами.

Влітку довкола вирує життя — на затоплені Коростишівські кар’єри з’їжджаються туристи з Києва та ближчих міст. Але санаторій осторонь від кар’єрів, поряд із лісом.

— Підійшли до мене, кажуть: «Поговорити треба. Ми збираємо нову республіку». А що це за республіка? — «ДНР» називається. Я кажу: «Я такої республіки не знаю, я громадянин України», —  переселенець Арзу Гаджиєв розповідає нам, чому він був змушений залишити Донецьк. — «Ах, ти громадянин України?» Схопили за шкірку, поволокли вниз. Завели до підвалу, закинули, відразу з ходу почали бити, не припиняючи. Чотири або  п’ять разів я втрачав свідомість.

Арзу Гаджиєв, комендант одного з корпусів санаторію, розмовляє з нами в кімнаті, де живе разом з дружиною Наталею і молодшою донькою Елею. У Донецьку працював заступником директора приватної фірми. Квартири мали не тільки він, але й дружина. 2014 року, після підвалу і лікарні, уся родина виїхала з Донецька.Притулок шукали спочатку в Маріуполі, потім були Суми, Харків, Миропіль на Житомирщині, а нарешті опинилися тут, у «Тетереві».

Тепер у нього цілком інше життя. Мікрохвильовка та електрична плитка, електрочайник, калорифер. Електроприлади є в більшості кімнат. Коли їх взимку вмикають усі разом — мережа часто не витримує.

Гаджиєви розповідають: спочатку в кімнаті було сиро. Вони зробили ремонт, наклеїли шпалери. Раніше для переселенців працювала їдальня, багато волонтерів підвозили їжу. Згодом допомога зменшилася, і зараз кожен годує себе самостійно.

На холодильнику в кімнаті — магніт з азербайджанським прапором: діаспора допомагає всім тутешнім переселенцям і конкретно землякам. Туалет — у номері, в душ ходять в кімнату старшого сина. Про сина Арзу каже, що йому 20 років і він має інвалідність з дитинства.

Родина Гаджиєвих зараз ніде не працює. Арзу пояснює: дружина хворіє, має проблеми з тиском, він теж слабкий здоров’ям.

— Не бачу зараз, зір втратив. Цукровий діабет. Мені по цукровому діабету інвалідність дали.

Донька Еля ходить у Коростишеві в звичайну школу та вчиться грати на скрипці.

— Ми коли приїхали, діти в класі з нею намагалися російською розмовляти. Вона відповідає: „Я вас розумію“. Вона ж у мене в дитсадок ходила, в українську групу, — пригадує Наталя, дружина Арзу.

Особливої дружби в громаді, а це 181 переселенець, немає. Налагодити спільний побут вони ніяк не зберуться. Гаджиєв скаржиться: взимку опалювати весь корпус можна було б котлом. Але нема дров:

 

— Я не знаю, що далі робити. Зима попереду, ніхто не хоче нічого допомагати, скидатися на поїздку, щоб машину найняти, машину дров привезти. Я безкоштовні дрова знайшов, мені адміністрація Коростишева сказала запропонувала: «Ось, дрова лежать, йдіть, забирайте. Тільки машину найміть, перевезіть». Ніхто не хоче навіть по 20 гривень скидатися. Як з цими людьми, я не знаю.

Сусід Гаджиєва, Микола Лисенко — пенсіонер. На карті він показує нам свою малу батьківщину:

— Я з донькою жив у Луганську, дві інші доньки — в Алчевську та Перевальську. Ось Станиця Луганська, ось Алчевськ, ось Перевальськ. А ось Дебальцево, Горлівка. Тобто це майже центр сепаратистської території.

Фотографуватися пенсіонер відмовляється, каже, що мріє повернутися додому. Але для цього є дві перешкоди: вертатися хоче у місто під синьо-жовтим прапором та цілою родиною. А з часом, каже Лисенко, всі менше надії, що доньок потягне назад. 

До 2008 року Лисенко працював у Луганському управлінні МНС. Каже: захворів на саркому. Йому ампутували ногу. Виїжджали у 2014му всією родиною — після того, як поблизу почали стріляти. Зараз дві доньки Лисенка працюють у Києві: одна у поліції, інша — у структурах Держслужби з надзвичайних ситуацій. Третя донька пішла працювати у Коростишівський центр зайнятості, у санаторії в неї окрема кімната.

Микола Лисенко є головою координаційної ради жителів санаторію. Він каже, що рада написала листа до голови облдержадміністрації, в ньому переселенці розказали про всі свої проблеми. Але так і не відправили, бо ще не все так погано:

— Ми його не відправляємо, тому що раніше було гірше: світло вимикали, воду вимикали. Тепер ми вже пристосувалися. Світло відстояли, війна за нього була, вода є. Вода технічна, що не питна, воду питну носять люди з колодязя тощо. Хотілося б, щоб вікна, двері зробили в під’їздах — все ж відкрито. Двері треба підігнати, поставити. Хоча б вікна засклили, двері позакривали, — каже Лисенко.

У коментарях пресі заступник голови Житомирської ОДА Ярослав Лагута критикує «споживацьку логіку» жителів «Тетерева»: нібито лише 20 з них працюють, але навіть ці люди ні за що не хочуть платити. Микола Лисенко пояснює: працездатних серед тутешніх жителів — усього близько 30. Хто міг, влаштувалися в охороні, в лісгоспі, в магазині, на гранітному кар’єрі. Але більшість тут — або матері-одиначки (деякі з яких — багатодітні), або пенсіонери, люди з інвалідністю. Дітей зі 181 мешканця — третина. Причому шестеро у батьків-переселенців народилися вже в Коростишеві.

Переселенці так і живуть тут своєю практично загерметизованою громадою. Один  небагатьох зв’язків із зовнішнім світом — громада церкви «Перемога». Вона охоче працює з дітьми. Церкву офіційно зареєстровано як релігійну організацію, засновник її — випускник Київського інституту цивільної авіації, який приїхав навчатися з Зімбабве, Генрі Мадава. Віряни облаштували в одному з корпусів дитячу кімнату, показують фільми. Голова Коростишівської громади церкви Денис Валовий каже: релігійним вихованням з дітьми займаються. Але не тільки цим.

— Однозначно ми віруючі, ми говоримо про Бога, говоримо про 10 заповідей, про принципи, яким навчав Ісус — шанувати старших, поважати ближніх. Але й не тільки, також просто граємося», — пояснює Валовий.

Вибратись із «Тетерева» в більш придатне для життя місце тут мріє більшість переселенців. Але про це мріє ще одна сторона — адміністрація закладу. Головний лікар санаторію Сергій Криворучко хоче, щоб сюди знов приїздили звичайні відпочивальники. Раніше їм тут подобалось:

— Ми не море, ми не гори, тому санаторій «Тетерів» завжди брав лікуванням. У нас лікувальний корпус за середину 2000х років, по процедурам, їх кількості, якості, насиченості з 90 санаторіїв Укрпрофоздоровниці вийшов на шосте місце після Миргородкурорту, Моршинкурорту і Славкурорту. Ми завжди брали природою, чистими озерами, джерелами, дієтичним харчуванням, лікуванням.

Головлікар нарікає: багато хто з переселенців поводить себе не зовсім зрозуміло і адекватно. Як тільки ці люди отримують переселенські виплати, так 80% з них по два-три дні пиячать просто на території оздоровниці. Він каже, що все це зафіксовано і Коростишівським відділом поліції, самі є переселенці й викликають правоохоронців.

За офіційним реєстром судових рішень, в санаторії за чотири роки було тільки два нетяжких злочини. Одного разу жительки санаторію побили свою сусідку, вона зазнала легких травм. Інша справа — один переселенець вкрав у іншого телефон, провину визнав, відбувся умовним терміном. Справ про адмінпорушення на жителів «Тетереву» немає.

Усі переселенці, з ким я спілкувався, кажуть: мріють про інше, постійне житло. І районна рада зібрала для них можливі варіанти. Однак і родина Гаджиєвих, та й всі інші, від переїзду відмовилися.

— Тут Кропивня є. Пропонували акушерський центр. Щоб ми там жили. Але ми всі хворі люди, як ми там проживемо? Пропонували віддалені села. Такі місця пропонують, що нормальна людина там не проживе. Самі люди місцеві звідти втікають. І куди нас відправляють, я не знаю. Нереально там жити просто, — говорить Гаджиєв. Знімати житло в Коростишеві, як кажуть переселенці, для них задорого.

Тим часом довкола санаторію триває судовий спір за власність. За реєстром юридичних осіб, власником санаторію досі є підприємство «Укрпрофоздоровниця» Федерації профспілок України. Хоча ще у 2011 році суд віддав санаторій у державну власність. Заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб Георгій Тука каже: рішення суду так і не було виконано. Головний лікар Сергій Криворучко, призначений сюди «Укрпрофоздоровницею», відповідає: ця організація відстоює земельну ділянку «Тетерева» та згодом планує оскаржити націоналізацію.

На компенсацію витрат від проживання переселенців обласна державна адміністрація щомісяця перераховує від 140 до 160 тисяч гривень. Однак ця сума не враховує спожитих комунальних послуг:

— У нас основна проблема всі ці три роки — це комунальні послуги, які не підпадають під відшкодування ані державою, ані облдержадміністрацію, ані райдержадміністрацією, ані міською радою. Тому це питання може вирішуватися тільки двома способами — або переселенці самі оплачують комунальні послуги, які вони споживають, або санаторій «Тетерів» в подальшому не зможе їх надавати, тому що санаторій «Тетерів» щомісяця несе тільки збитки, — скаржиться головний лікар.

Місця компактного проживання переселенців — проблема уже протягом трьох років. У 2014 році людей розселяли не тільки в санаторії, але й в гуртожитки, пансіонати, дитячі табори та модульні містечка. Точних даних, скільки людей живе в подібних місцях зараз, немає, каже Руслан Калінін, голова «Всеукраїнської асоціації переселенців» і за сумісництвом радник віце-прем’єр-міністра Павла Розенка.

— За даними Національної системи моніторингу, для 70% переселенців питання житла найгостріше. З них 66% живуть у найманому житлі, 22% проживають у родичів і знайомих. 9% проживають в колективних центрах. Однак ми не згодні з останньою цифрою, за нашими даними, це близько 1–2%, — говорить Калінін. 

Голова «Всеукраїнської асоціації переселенців» вважає: до кожної категорії місць проживання переселенців має бути свій окремий підхід. Тим, хто має кімнати в гуртожитках, треба дозволити їх приватизувати. Людям у санаторіях держава має запропонувати варіанти виселення або платити компенсації власникам установ. Але механізму компенсацій на державному рівні немає, не запрацювала і ухвалена Верховною Радою програма доступного житла для переселенців і учасників АТО.

І поки десь у далеких кабінетах чиновники неквапливо вирішуватимуть ці проблеми, свою четвертую зиму у санаторії «Тетерів» переселенці готуються зустріти у конфліктах, без дров та з надіями, що одного дня хтось їх звідси нарешті забере.

Усі фото: Григорій Пирлік, Тетяна Косянчук, Громадське радіо