Як повертали українську історію Донеччини попри тиск місцевої влади

Як відновлювали українську історичну пам’ять Донеччини

Як розповідає Станіслав Федорчук, під час життя у Донецьку він та його колеги вирішили створити громадську ініціативу з відновлення історичної пам’яті. Вона об’єднувала різні рухи та організації, що опікувалися цією сферою в області. За словами діяча, на той час існувала чітка рамка, що дозволяла говорити лише про нетравматичні сторінки минулого та слідувати поглядам провідної партії регіону, зокрема позитивному висвітленню СРСР.

«Відповідно, ми підіймали ті питання історичної пам’яті, які були максимально приглушеними, тобто пам’ять про Голодомор, політичні репресії, участь у дисидентському русі вихідців з Донеччини. Це пошук інформації про участь українців у різних формах громадянської та політичної непокори. Звісно, у цій роботі брало участь багато людей з історичною освітою, але були й люди, які займалися цим більше за покликом душі, а не тому що це був їхній професійний обов’язок», — розповідає очільник ГО «Українська народна рада Донеччини та Луганщини».

За його словами, вагому роль у цій діяльності відігравала Донецька обласна громадська молодіжна організація «Поштовх» на чолі з Юрієм Матащуком. Вона вивела ці питання у публічний простір: влаштовувала перформанси, брала участь у роботі комісії при обласній адміністрації та ін.

Як розповідає Станіслав Федорчук, ініціатива існувала приблизно з 2006 до 2013 року. При цьому він зазначає, що її учасники не лише не отримували підтримки з боку влади, а й стикалися з переслідуваннями. Скажімо, коли вони проводили у донецькій бібліотеці фотовиставку, присвячену УПА, обласна адміністрація намагалася цьому перешкодити, зокрема шляхом дискредетації та залучення тітушок, розповідає діяч.

«При тому, що ми попросили обласне управління СБУ принести матеріали справ учасників руху опору німецькій і радянській окупації на Донеччині, бо такі люди були. Ці справи лежали під склом, можна було побачити їх безпосередньо під час виставки. І люди могли переконатися, що УПА і рух спротиву — це загальноукраїнське явище, а не виключно Галичини, Волині, Закерзоння, Підляшшя чи Холмщини», — каже Станіслав Федорчук.

За його словами, діяльність ініціативи тоді також підтримували місцеві незалежні медіа. Вони висвітлювали такі події та розуміли, що вони мають не суто академічне, а ширше значення.

Спроба присвоїти Донецькому народному університету ім’я Василя Стутса

Станіслав Федорчук говорить, що найбільш показовим прикладом тогочасного протистояння з місцевою владою була спроба почати діалог про присвоєння Донецькому національному університетові ім’я його випускника — поета й дисидента Василя Стуса. Очільник ГО «Українська народна рада Донеччини та Луганщини» розповідає, що тоді розпочалися переслідування студентів, які підтримали цю ідею.

«Більшість тих людей, які взяли найбільш активну участь у протидії ініціативі з надання університету імені Стуса, стали помітними діячами окупаційної адміністрації. Усі ці люди, як виявилося, не просто не любили українську історію, зневажали українських видатних осіб, пов’язаних з Донеччиною. Ці люди були ворогами української держави й суспільства» — каже діяч.

На його переконання, це доводить, що питання історичної пам’яті — політичне, адже місцева влада використовувала брехню й спотворення відомостей про минуле для маніпуляцій у сучасності.

Викривлене сприйняття людей з Донеччини та Луганщини

Співавтор подкасту «Люди світла» зауважує, що наразі відбувається викривлення у сприйнятті Донеччини та людей звідти. Здебільшого у фокус потрапляють тамтешні сепаратисти та зрадники, тоді як добровольці, письменники та інші гідні люди родом з цього регіону залишаються поза увагою.

«Я розумію, що, на жаль, колаборанти були, є і будуть, скоріш за все. Однак для мене важливо в оповіді про Донеччину, Луганщину розповідати про людей, які, на мою думку, заслуговують на пам’ять, вшанування й поширення інформації про них», — говорить Станіслав Федорчук.

На його думку, люди й медіа часто вибіркові та несправедливі. Для протидії цьому підходу було створено подкаст «Люди світла», адже він покликаний розповісти про людей з Донеччини, Луганщини й Криму, які не отримали належного визнання в Україні.

Крім того, говорить діяч, частина людей, які виїхала зі Сходу, продовжує розповідати, що там не було нічого доброго. Це свідчить про те, що ці люди жили на Луганщині й Донеччині, не звертаючи уваги на багато дрібниць навколо та насправді не знаючи рідного краю і його людей, вважає Станіслав Федорчук:

«Більше того, вони досі є заручниками пропаганди, яка панувала на нашій землі, зокрема роботи цілих інформаційних концернів, які розповідали, що, мовляв, це земля виключно трудового люду, пролетаріату, який не має жодних національних ознак, жодного історичного підсоння».

Протистояння та розмивання ідентичностей на Донеччині

Станіслав Федорчук розповідає, що не раз зустрічав на Донеччині людей, які мали множинні ідентичності, що часом конфліктували між собою. Тим не менш, говорить він, здебільшого цьому не надавали належної уваги, адже такі міркування могли привести до усвідомлення глибшого зв’язку з Україною, а отже становили небезпеку для місцевої влади. Разом із цим, у Донецьку працювали російські товариства, які, при цьому, репрезентували лише архаїчну культуру РФ.

На противагу їх діяльності Станіслав Федорчук з колегами намагався привозити на Донеччину сучасних українських діячів та діячок культури. Це мало показати, що йдеться про живе, динамічне явище, з яким можна асоціюватися чи сперечатися.

«Мене запитували, чому сьогодні «Піккардійська Терція», а завтра Ірена Карпа. Я відповідав, що ми не можемо запропонувати одну рамку для всіх. Я розумів, що російські гурти цього не мають і навіть не намагаються у цей бік дивитися. Це мені говорило про те, яким чином вони себе позиціонують, — звичайно, як меншина, але з певними преференціями, яка має вагомий доважок у вигляді всіх денаціоналізованих людей, яких узагальнено називали російськомовними», — говорить очільник ГО «Українська народна рада Донеччини та Луганщини».

За його словами, саме через русифікацію відбувався процес асиміляції багатьох груп населення Луганської та Донецької областей і Криму. Головною ставала робоча функція, яку виконує людина, тоді як питання, хто ти, чи звідки ти, мали стати цілком неважливими.