Млосно, долілиць, вервечка: як звучить ошатна українська

А звідки ці слова з’явилися у мові?

Варіантів напорати слів, тобто запасти, накопичити є два: 1. Позичити. 2. Творити свої. Так ось. Наші пращури передали нам у спадок багаж питомої лексики, якою ми послуговуємося нині й послуговуватимемося завжди.

• Власне українська лексика — це слова незапозичені, питомі, корінні, ті, які виникли в українській мові колись давно. Можна навіть сказати, що вони були в українській мові споконвіку, тому цю лексику також називають споконвічною.

До споконвічних слів належать і ті, які україн­ська мова успадкувала з:

• індоєвропейської мовної спільності (мати, батько, серце, дім, бути й деякі інші), тому ви могли зауважити, що в мовах, які належать до індоєвропейської мовної сім’ї (наприклад, італійська, грецька, німецька, вірменська тощо), ці слова звучать подібно;
• спільнослов’янської мовної єдності (чоловік, губа, палець, пшениця, пиво, душа, правда, боліти, киснути, розумний, короткий та ін.), звучання яких подібне в усіх слов’янських мовах.

Проте більшість питомих слів не успадковані, а створені суто на українському мовному ґрунті, тобто вони є тільки в нашій мові (проте якщо треба, ми охоче поділимося, нам не шкода). Це найбільший шар загальновживаної лексики; мовознавці стверджують, що власне українських слів у мові 90 %.

Вам може здаватися, що це не так і що питомих слів у нас, особливо зараз, не так уже й багато, але зверніть увагу, що вони позначають:

• назви місяців: січень, березень, липень, жовтень, грудень;
• частини тіла: мозок, брова, вухо;
• психічні стани: кохати, мріяти, млосно.

Боже милий! Яке красиве це народне слово — млосно. Зосередьмося на ньому.

Буває стан, коли ніби нічого не болить, але й радості немає. Важко на душі, трохи нудотно, може, дещо й надривно, запаморочливо. Або ж занадто… солодко. Українці мають для цього точне слово — млосно.

Уявіть собі, коли крізь імлу гріє гаряче сонце, нерухоме повітря розпарюється, варить, ломить, пашить жаром, і тоді по тілу розливається втома… — це і є відчуття млосності.

Або коли ми, як скошені, падаємо після важкого робочого дня чи важкої праці. Відчуваємо, що млосність заливає свідомість. Це стан знемоги, стан безсилля від утоми. Тобто так млосно, що аж серце стискається.
Може бути й млосне зітхання. На повні груди, без вагань. Можуть бути млосні та багатозначні погляди.

Також значення слова млосно — це те, що п’янить, дурманить свідомість. Наприклад: млосні, солодкуваті пахощі нічних півоній чи фіалок… заповнюють усе подвір’я чи кімнату. Влітку теж особливо млоїть. Через млосну теплінь запашного червневого вечора. Ми кажемо: душно так, млосно… До речі, фарбою і свіжими газетами може теж млосно пахнути.

• Це питоме українське слово позначає стан, коли важко дихати. Можемо побудувати таке речення: «Я нездужаю: чогось мені млосно… Або: незважаючи на розчинені вікна, млосно від внутрішнього жару.

Також питомі українські слова позначають:

• предмети побуту й одяг: спідниця, черевик, чобіт, хустка, стрічка, клуня, підручник;
• тварин: свиня, крижень, гуска;
• страви і напої: вареник, галушка, борщ, горілка, паляниця, млинець, узвар;
• якості людини: дебелий (тобто міцної будови тіла; повний, здоровий), гомінкий (який багато говорить; говіркий), галасливий (який галасує, а у переносному значенні — викликає сенсацію), мрійлива, кохана, чарівлива;
• стани природи: віхола, хурделиця, повітря, завірюха тощо.

А хто ж ці слова придумує?

Загалом знайти якогось конкретного творця питомих слів україн­ської мови не-мо-жли-во. Коли ми називаємо пісню народною, то маємо на увазі, що її нібито написав народ. Однак на практиці це доволі дивно: народ навряд чи збирається весь на загальнонаціональну зустріч, де зосереджено вигадує й занотовує текст. Насправді ми називаємо пісню народною, бо імені її творця вже ніколи не взнаємо, натомість його текст живе в народі, що кладе його на музику, співає і всіляко шанує. Зі словами відбулося приблизно те саме: хтось і колись справді вигадав їх, однак коли вони стали загальновживаними, тобто їх стали вживати всі носії української мови, ім’я творця вже втратило сенс.

Хоча є й такі власне українські слова, автори яких нам відомі. Наприклад, Іван Котляревський уперше у своїй «Енеїді» вжив слово несамовитий — що означає це слово — той, хто не здатний відповідати за свої вчинки, дії, контролювати їх, а Лесі Українці належить перша заявка на слово промінь. Кажуть, її мама, Олена Пчілка, вигадала слово мистецтво, а Іван Нечуй-­Левицький — слова перепона, стосунок і світогляд.

А втім, Тичинове яблуневоцвітно (пишемо це слово разом, до речі) не прижилось, а Шевченкове високочолий — цілком. І навпаки: є слова, якими здавна послуговуються в народі, але в літературну мову вони не потрапили й загальновживаними не стали. Скажімо, на Закарпатті повидло називають леквар, однак ще не знайшлося такого українця, який навчив би цієї назви всіх носіїв української. Але ми почекаємо, бо звучить гарно, чи не так?

Так само гарно й благоговійно звучить, коли медоцвітний апельсиновий чай парує корицевим стовпом у стелю… і сонцем заливає церату після літнього дощу за вікном.

Уявіть ранок.

Стара кухня.

Світло падає крізь фіранку, а на столі — трохи потерта церата з квітами.

«Тканина, покрита спеціальною речовиною, яка робить її водонепроникною», — пояснює тлумачний словник тепер майже загублене в українській мові слово церата.

Більшість словників ХІХ-ХХ століть так перекладають російське «клеёнка». До речі, завжди, коли я хочу перевірити чи це росіянізм чи ні, послуговуюся саме словником Бориса Грінченка, бо в ньому росіянізмів немає.

Але у «Російсько-українському академічному словнику» Агатангела Кримського та Сергія Єфремова, крім церати, є ще клеянка. Значно симпатичніше, ніж клейонка. Отже, слово клейонка у сучасному словнику української мови у 20 томах, що копіює радянський одинадцятитомнмй тлумачний словник 1970 року не є питомим українським словом. А це означає, що численні твердження у медійній стрічці, які подають його як споконвічно українське, — є теж помилковими.

У СРСР мовознавців переслідували не тільки за слова, які висмикували зі словників, наче їх ніколи не було, а й за приклади, які там наводили. «Неправильні» приклади могли вартувати життя. Позаяк від підбору лексем буквально залежали життя мовознавців, після двадцятих нові словники укладали під страшним тиском цензури і самоцензури. В українській мові підбирали слова максимально наближені до російських, а синоніми, які могли спростовувати братську схожість мов, підчищали. Суттєво постраждав корпус західноукраїнських слів, які просто опинялись поза словниками.

• Ось чому слова церата як і інших слів, які ми вже розглянули і ще розглянемо, немає у вашому вжитку, можливо, ви навіть й ніколи не чули цих слів, адже словники ставали ідеологічним інструментом. Це легко перевірити, глянувши у будь-якому словнику радянської доби. А з огляду на те, що сучасний словник української мови у 20 томах копіює той одинадцятитомник радянський, — й поготів є цьому підтвердженням.

Деякі словники ще подають українське слово вощАнка, тобто навощена тканина. Цікаво що сьогодні вощАнки як серветки, просочені тонким шаром воску, пропонують як екологічні багаторазОві обгортки для їжі, що сприяють тривалішому зберіганню продуктів у холодильнику.

Щось таке знайоме з дитинства, що всоталося в кров і спогади — кухонний стіл у слабенькому жовтому світлі лампи, запах мами і бабусі, рідної оселі… і церата з квітами, що не боїться ані води, ані борщу, ані компоту, ані леквару — так-так, того самого варення із слив. На ній і сліди чаю, і дитячих малюнків, і розмов, які вже ніхто не пам’ятає дослівно.

Іменник церата запозичений з польської мови, є полонізмом, де cerata означає бавовняну, лляну чи коноплЯну тканину, покриту воском або лаком, непромокальну й блискучу; скатертину з нього; але варто зауважити, що в польській мові прототипом цього іменника було латинське Cērāta. Отже, констатую факт, що це слово утворилося з латини: cērātus – воскований, натертий воском (сēro — «натираю воском», а сērа – «віск»).

«Пан Пшестшельський довго ще сидів нерухомо і думав. Сльози давно перестали плисти з очей, тілько спора калюжка їх ясніла перед ним на цераті«, – пише Іван Франко.
«Кумпан (тобто компаньйон) сидів у кухні за столом, покритим картатою цератою», — це в Павла Загребельного читаємо. Або ще: «Крізь подвійні, оббиті цератою двері чулося дедалі густіше гудіння голосів», — є в одному з оповідань Семена Жураховича.

Але погодьтеся — клейонка і церата звучать зовсім по-різному.

Якби ж церата ще оберігала від щоденної буденності, яка іноді спрямовує нас долілиць — тобто обличчям до землі, вниз. Може для того, щоб ми врешті-решт зупинилися. Замовкли. І почули себе справжніх.

У романі «Спека» Павла Загребельного читаємо: «Василь спав на животі, долілиць, сховавши обличчя в долонях». І раптом бачиш не сцену — а спокій, у якому день нарешті стих. І, можливо, найбільша розкіш зараз — це повна гарячої води ванна, після якої можна лежати на ліжку долІлиць, нікуди не поспішати, дозволивши часові текти повз.

Але буває й інакше: бо від деяких питомо українських слів хочеться впасти долІлиць добровільно — щоб вклонитися настільки ошатній українській мові.

До речі, щодо ошатності української мови. 1934-го року у Парижі відбувся конкурс мов. Аби визначити місце мови в світі, до уваги брали такі показники:

• фонетична розкіш,
• фразеологічне багатство,
• словотвірні можливості,
• синтаксична гнучкість.

На той час відбуваються трагічні події: у центральній частині України — геноцид (заборони української мови, переслідування та винищування української інтелігенції), на східній частині — Голодомор (знищення основи українців — селянства).

Відтак українських представників, — а Україна перебувала у складі імперії СРСР, —не допустили до участи в конкурсі. Однак мови посіли такі місця:

1. Перська.
2. Французька.
3. Українська.

Третє місце української мови засвідчило існування чіткої й розвинутої системи мови та неабиякого багатства мовних засобів, збереженого завдяки предковічному українськомовному фольклору, який донині існує завдяки стійкості українського мовного гена, численним памʼяткам та носіям мови.

Які мають свій маєстат.

«Словник української мови» маркує це слово як західне (напевно, насамперед з огляду на вживання у творах Івана Франка, наприклад: «А сонце звільна, велично і супокійно виринало в своїм маєстаті».

Іменник маєстат, як і польське слово majestat, походить з латинської мови maistatus, й означає велич, величність (яку? – королівську, князівську).

Річ у тім, що типовими для галицько-буковинського мовного середовища кінця ХІХ – початку ХХ ст. були латинізми, германізми та полонізми.

Адже мова тоді відображала особливість політичної історії західноукраїнських та східноукраїнських земель та культурних міжмовних взаємин.

Чимало слів староукраїнського фонду, що їх уживав у своїх оригінальних творах і перекладах Іван Франко, мали давні традиції використання в писемних пАм’ятках й упродовж століть зберігалися в західноукраїнському мовленні.

Проте в українській літературній мові нового періоду слово маєстат звучало не лише в творах Франка, а й Лесі Українки… майже недоторкАнно: «…образив тяжко маєстат святині і через те утратив право слова…», а також в індивідуальному мовленні Ольги Кобилянської, де воно набуває переносного значення.

Це рядки з автобіографії Ольги Кобилянської, написаної 1927 року, цитую:

«З одної з таких прогулок я привезла з собою з великого лісу здобуток, а це — «Битву», котру бачила я власними очима, перебувши більше, як день, у лісах, де зрубували ліс, і де мала нагоду бачити боротьбу робітників зі столітніми великанами — соснами та смереками, й подивляла фізичну силу і сприт одних та опір та маєстат природи з другої сторони».

Новела «Битва» переносить читача у гірську долину Буковинських Карпат, де панує тиша та велич, маєстат природи. Однак ця гармонія порушується, коли залізницею прибуває потяг з робітниками, які вирубують вікові смереки. Ліс, який до цього стояв у своїй величі, недосяжності, у своїм маєстаті, здається живою істотою, що бореться за своє існування.

У творчості поета-неокласика Юрія Клена на урочисто-піднесені конотації слова маєстат нашаровуються цілком нові — індивідуальні, інтимно-емоційні, цитую уривок з «Шляхів Одіссея»:

Пам’ятай: в’ється дим кучерявий з-над хат,

Зріє хліб, і червоні хитаються маки

Там, де рідна на тебе чекає Ітака

І занедбаний твій маєстат.

Проте цього факту ми не знайдемо в «Словнику української мови». Бо у радянські часи творчість поетів-неокласиків просто замовчували.

Отже, навіть ці декілька прикладів підводять до необхідності усвідомити те, що для осягнення всього того словникового багатства, в якому українська мова постала в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. як у літературі, так і в приватному мовленні інтелігенції, сучасні словники потребують суттєвого і надзвичайно ретельного доповнення.

Ще одним майданчиком для такого оновлення є жива мовна стихія багатонаціональних міст, де слова — це не просто експонати в словниках. Яскравим прикладом такого фенОмену є балАк на львівський смак.

Мовлення львівської інтелігенції є цікавим явищем, що часто виділяється на тлі загального міського мовного середовища, яке отримало назву «львівський регіолект» або «львівська ґвара».

Легіони вчительок української мови сумлінно втовкмачують львівським діткам у голови, як то все слід називати і правильно писати. Компʼютерні програми з українського правопису скаженіють, на свій розсуд виправляючи слівця львівського балаку. Завдяки цьому львівська ґвара, хоч і не досить вписана у формат, живіша від полтавської матриці укрмови, і ніц їй не бракує.

Хіба що у довірливих дітисьок постає запитання, чого ту мармуляду величати джемом, фризієрку — перукаркою, а двірець — залізничним вокзалом. Щоправда, як їх не зви, але вафлі «Артек» на андрути не перетворюються. Тож і живуть в одному місті і фата з вельоном, і карменадлі з відбивною.

Львiв особливий тим, що в цьому мiстi «зiйшлися» аж три говiрки пiвденно-захiдного нарiччя: надсянська, яка поширена бiля кордону з Польщею, бойківська — найбiльш вiдома, i надднiстрянська, яка охоплює найбiльшу територiю, але не настiльки поширена.

• Цi три говори свого часу склали основу лiтературної мови західноукраїнського варіанта, яка iснувала в Галичинi до 1939 року. I вони ж утворили говiрку, знану сьогоднi як балак чи ґвара, яка виникла за часів Австро-Угорщини, проте найбільшого розквіту набула в першій половині 20 століття, за часів приналежності Львова до Польської республіки.

Значну кількість львівської говірки складають слова німецького походження, які можна почути на вулицях міста серед місцевого населення навіть сьогодні:

• алярм — тривога, сигнал до дії і як похідний вислів — маємо на алярм, що означає «швидко»;
• бомбон, тобто цукерка, похідне від цього іменника маємо — бомбоньєрка — подарункова коробка на цукерки;
• кумпель або кумпАн, тобто товариш, друг;
• куншт — майстерність, що буквально повторює німецький іменник, але в дещо неправильному звучанні, бо німецькою мистецтво – die Kunst, і як похідне від цього іменника існує прикметник кунштовний — тобто вишуканий, мистецький;
• спацер або шпацер, що означає «піша прогулянка» та «завдячує» своїм походженням німецькому spazieren gehen — прогулюватися.
• цитрина — широко вживаний іменник в побутовому спілкуванні і в сфері ресторанного обслуговування, вживають це слово в значенні «лимон», бо die Zitrone це і є лимон.

А чи можна без діалектів?

Ні, не можна. Територіальні й соціальні діалекти — це джерело живлення для мови. Літературна мова — це зразкова модель, ідеальний варіант, взірець. Ніхто з нас у реальному житті зразковою мовою не говорить (перфекціоністи, даруйте, та у мене для вас погані новини), та це й не потрібно, якщо ви не диктор чи викладач (хоча й вони, підтверджую це, бо сама є медійницею, а в минулому – викладачкою, після роботи переходять на звичну й рідну говірку).

• Діалекти — це живе мовлення, з якого літературна мова бере все найнеобхідніше, щоб забезпечувати порозуміння й естетичне задоволення всім без винятку носіям.

До речі, нещодавно була у Львові. Й перед тим як золотисте сяйво смАгнуло крильми високі вікна кав’ярень на улюбленій Староєврейській, вимощеній віковою бруківкою, ми з чоловіком вийшли з-під дебаркадера о 6:40 і одразу попрямували на велосипедах від вокзалу у бік костелу Ольги та Єлизавети у пошуках першої львівської філіжанки кави саме для мене у середмісті, а також щоб щось чарівне і хвилююче зустріло нас з першими ранковими променями з-над монастиря бернардинів та церкви Андрія Первозваного (без подвоєння нн): як осягнути неосяжне?

І заодно сьорбнути добірної львівської ґвари — міської говірки — на десерт. Зазначу, культура мовлення у Львові на найвищому рівні. Ми з чоловіком якраз стояли у черзі в магазині, коли продавчиня з усмішкою звернулася до покупчині: «Вельмишановна пані, прошу зважити фрукти он там», — у цих словах уся львівська вишуканість і людяність.

Поки гості міста пили чай з лимоном, а каву з корицею, ми ж з львівʼянами — чай з цитриною, каву з цинамоном та ласували трускавкою, а не полуницею, чи не дай Боже, «клубнікою».

А далі, причаївшись, історія чекала зустрічі з нами за кожним поворотом, у вивершеній скульптурі у сакраментальній тиші, під кожною кавовою чашкою.

Зараз же про безповоротну ваніль минулих днів та приємний спАцер неоготичних переживань хіба що щемко нагадують знимки, які промовляють: «Так люблю той Львів, що бракує ми слів».

Тож хай і вам смакує!

І не треба бігти околяса, щоб ще й ушелепатися.

Українська мова збагачена колоритними словами, які можуть замінити цілі словосполучення, зокрема й російські, які досі трапляються в розмовах. Серед таких слів варто виділити лаконічне автентичне околяса, яке також використовують як фразеологізм — ходити околяса, що й замінює російське — «вокруг да около».

Етимологія слова «околяса» пов’язана з поняттям «коло», «навколо». Воно походить від слова око, що вказує на «те, що бачить навколо», «те, що навкруги». У мовному контексті «околяса» означає «навколо», «кругом», «обхідним шлЯхом». Тобто не прямо, в обхід.

Наприклад:

Я туди й побігла околяса, далеко було, а подруга прямо пішла.

Ушелапатися пов’язане з поняттям швидкого, випадкового руху, часто в небажаному напрямку, що призводить до неприємностей. Воно походить від дієслова «шелепати», що означає «швидко йти», «бігти», «мчати».

Додавання префікса «у-» підкреслює потрапляння кудись, часто з необачності, і набуває значення «вскочити» «вплутатися”.

Часом у таке вшелепаєшся, що й роги зовсім поламаєш. Може, думаємо, здуру десь хлопець у біду вшелепався, може, допомогти йому треба.

Яке значення має фразеологізм ходити околяса? Все просто — ходити по колу, манівцями, обхідними шляхами.

Наприклад.

Вони кружляли один довкола одного, походжали то боком, то околяса, погрозливо квоктали, а потім, як і годиться півням, затіяли бійку.

Ходити околяса у переносному значенні вживають у випадках, коли людина не говорить прямо, щось довго розповідає, не переходячи до суті.

Приклади вживання:

• Не ходи околяса, а скажи прямо, що ти хочеш!
• Не можу сказати, що я невизначена, коли розмовляю з іншими. Я не промовляю загальних фраз, не ходжу околяса, керуюся конкретним досвідом і поведінкою, коли говорю. Я намагаюся говорити ясно, чітко, точно.

Ще б пак! Адже мова — це не музей із зачиненими дверима, тож слова, мов намистини, складаються у вервечку.

Незвичне слово постійно цікавить.

Застаріле слово вервечка означає одну з чотирьох мотузочків, на яких здавна підвішують колиску, люльку.

Скрипить на вервечках колиска, і вітер по шибці шкребе;

Біля лежАнки, на вузлуватих вервечках, висить колиска.

Шовковії вервечки, колисочка швабська, дитинонька панська.

У переносному значенні вервечка позначає ряд, валку кого-небудь, низку чого-небудь.

І не сам гуляє Василь, а назбирає коло себе цілу вервечку таких, як і сам, школярів;
На стАнційку влетів чорний задимлений паровоз, тягнучи за собою вервечку опецькуватих цистерн.
Якось уранці, коли трохи прояснилося небо, низько попід хмарами, ляскаючи крилами, пролетіла качина вервечка — це вирушила в дорогу сусідня зграйка з поближньої затоки.

Також вервечка — це і нитка, яка єднає минуле із сьогоденням, і ряд історичних подій.

Суспільство розбурхала вервечка білих і чорних плям у минулому держави, що загрозливо тріщала по швах.
Розквіт готики припадає на періоди «торжества похмурого, як ніч, убивчого песимізму», зокрема такою була для Європи перша третина XX століття, у яку увібгалися Перша світова війна, вервечка революцій, перша пандемія грипу і політичні репресії.

• Мене ж углиб тисячоліть веде ціла вервечка прапрародичів.

Загалом, якби виокремити всі питомі українські слова й розглянути їхні значення, можна було б здійснити доволі вичерпне дослідження про мовну свідомість українців, про те, як вони бачать українською все довкола. Цілком імовірно, що це вже хтось зробив, а як ні — то нумо робити, бо як не ми, то хто?

Яку мовну ватру розпалиш у собі — таким буде і мовний світ довколишній. Я вважаю, що мова — то храм Божий. Можна напустити в нього крамарів і шарлатанів, можна вимостити долівку соломою і розвести свиней або перетворити на болото.

А можна в храмі поставити вівтар і впускати до нього всіх стражденних. Хоча то може бути і бібліотека, куди по воду пізнання прийдуть спраглі, яка шокуватиме, вражатиме, тішитиме, веселитиме. Усе у твоїх руках: що ти створиш — храм чи прихисток для стражденних, дім розпусти чи корчму росіянізмів?

«Людині належить бачити те, що за словом» — повірмо давній мудрості. Тож нехай ця вервечка ошатних українських слів триває далі.