«Чорнобиль. Спогади живих людей». Частина ІІ. Голодомор, репресії, війна

Це друга частина проєкту, у якій моя мама згадує про своїх батьків та Чорнобиль їхньої молодості, тобто початку ХХ сторіччя. Про бабусині спогади щодо Голодомору та війни. Про репресії радянської влади проти мешканців міста, зокрема членів нашої родини.

Читайте першу частину тут: «Ми ніколи не повернемося додому»: Чорнобиль. Спогади живих людей. Частина I

Мама. Олена Миколаївна

Від хитросплетінь родинних зв’язків у цій праці голова іде обертом. Адже брати інтерв’ю про найважчі випробування їхнього життя у людей, що є твоєю сім’єю, це непростий досвід. Відділити емоційні оцінки від об’єктивних фактів, відновити хронологію майже сорокарічної давнини… А подекуди і взагалі переповісти родинні історії з 30-х років. І звісно, не знудити читачів поясненнями, хто кому ким приходиться.

Я намагаюся робити це ненав’язливо, але таки додаю ці уточнення, аби дати можливість утворити певну схему взаємопов’язань. Адже саме на прикладі однієї родини ми поринаємо в ці спогади. Спогади живих людей. Таку вже неймовірну якість вони мають. Спогади. Можуть жити в інших людях. Тому так важливо збирати їх дбайливо, турботливо, акуратно.

Мабуть, режисер знімав би це у своїй стрічці одним кадром, перекидаючи глядача від одного персонажа до іншого. Зображував би ті дні через родинний зв’язок.

Я не володію інструментами кіномистецтва. Маю тільки слова. І словами малюю в уяві інших те, що довірили мені мої рідні. Звичайні. «Звичайні» люди.

Мама згадує тих, кого вже давно нема:

«Дід Тиміш — татів дядько, — але ми завжди називали його дідом — спілкувався виключно українською мовою, і в дитинстві мене це так вражало. Бо ми на той час спілкувалися здебільшого російською. Коли ми приходили до нього, він посміхався (у нього були дуже гарні вуса), і казав із кпином: «Боже, як мале гарно лопоче по-московськи».

Його будинок був помешканням типового бідного українського інтелігента — залізне ліжко, дерев’яний столик, накритий газетою, книги на поличці, стілець…

Більше я нічого не пам’ятаю у нього в домі. Цей абсолютний аскетизм, відсутність якихось зайвих речей… Разом із тим, я пам’ятаю, що він завжди посміхався…».

«А на каторзі провів із 18 йому даних років — 10. Потім був на поселенні, а далі, очевидно, його відпустили. На каторгу його відправили за те, що після того, як більшовики наказали здати усі українські народні музичні інструменти, він заховав бандуру на горищі, і вночі грав. А сусід почув — і доповів «куди треба». Цю частину історії ми, на жаль, дуже довгий час не знали».

«А інший дядько твого дідуся, — у миру також був Бондаренко, як тато і ми з сестрами за дівочим прізвищем — був священиком, його розстріляли у 1937 році…».

• Сергій Бондаренко, Чорнобильський (протоієрей, священномученик. У 1933 році був заарештований за безпідставним звинуваченням і три роки відбував покарання у в’язниці. Після звільнення у 1937 році був призначений настоятелем Іллінського храму в Чорнобилі. Того ж року йому знову пред’явили низку звинувачень, одне з яких полягало в тому, що він просив не закривати православні храми. Влада обіцяла відпустити його, якщо напередодні Великодня він скаже прихожанам, щоб вони не вірили в Бога.
• На Великдень він вийшов до пастви зі словами: «Христос Воскрес!» і освятив паски. Після цього був заарештований. Його мучили, вимагаючи зректися Бога. Розстріляли його 21 серпня 1937 року.
• Місце поховання на початок XXI століття було невідомо. Рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви від 14 червня 2011 року був зарахований до лику місцевошанованих святих Київської єпархії, як священномученик Сергій Чорнобильський.

Мені, як авторці цього проєкту, довелося багато пошукати відомостей про нашого родича. Його ікона вже давно присутня на іконостасі в церкві у Чорнобилі. Її маленькі картонні копії — у всіх нас — нащадків. Іноді складно розуміти, чи це релігійний атрибут, чи родинне фото, адже ніхто не вчить, як сприймати те, що твого родича канонізували…

Вдалося дізнатися досить багато про нього. І про «віджате» радянською владою майно, — авжеж, хто б сумнівався. І про те, як «судила» пресловута «трійка».

Мені здається, що я навіть знайшла його можливе місце поховання, а саме — у Биківні.

• Довідка: У Биківнянському лісі знаходиться найбільше в Україні місце поховання жертв масових політичних репресій і місце розстрілу польських офіцерів із так званого «списку катинського» — так звані «Биківнянські могили». Тут був об’єкт спеціального призначення НКВС, де наприкінці 1930-1940-х років відбувалися масові заховання розстріляних та закатованих.

Серед похованих там убитих совєтами українців, значиться багато людей із прізвищем Бондаренко, але є одне повне співпадіння з ініціалами. Бондаренко С. Н. Сергій Никонович. Я поки що не можу підтвердити це напевне, але це вже щось. І якщо я права, принаймні моя родина знатиме, куди принести квіти для розстріляного радянськими катами родича.

Мама розповідає далі про мого дідуся.

«Твій дідусь (Микола Григорович Бондаренко 1918 – 2001 рр. — ред.) першим закінчив 10 класів, ми бачили його атестат, додаток до атестату, на якому стояло №1.

Це був перший випуск десятирічки. Доти семирічка — це був край. І десятирічка у той час давала право працювати вчителем початкових класів. І тато працював учителем історії після того, як його вигнали з університету. Тато одразу після школи вступив на історичний факультет. Офіційно ніхто нічого не говорив…

Він провчився місяць або два, йому нічого не пояснюючи віддали документи і вигнали. Ми переконані, що це саме через історію сім’ї, і, зокрема через його дядька-священика Сергія.

Одразу, коли вступали студенти, вочевидь, не було можливості перевіряти усіх, але потім, органи перевіряли кожного студента, оскільки це історичний факультет, і це передбачало одразу певний кар’єрний зріст, бо  вища освіта давала таку змогу практично одразу…

Тато був аналітиком від природи, у нього був дуже світлий розум. Після цього він викладав історію у школі у селі Паришев, це за річкою Прип’ять. Скільки працював, це вже твоя бабуся мала краще знати …, але вже вона не розповість. У 1939 році він закінчив Оренбурзьке авіаційне училище, і був техніком, який готує літаки до польотів.

Ось такі крихітні частинки моїх знань, — це те, що він із полком служив у Грузії (Сакартвело — ред.), в Ірані. Уже по закінченні Другої світової, коли вони з бабусею були у гарнізоні в Порт-Артурі у Китаї, не знаю, чи це правда, але тато розповідав, що бачив Кім Ір Сена.

Звісно тоді він не знав, хто це, але зрозумів, що бачив його, коли той став уже відомим. (Кім Ір Сен (1912 — 1994) — керував КНДР від 1948 до 1994 року — ред.). У частину приїздила делегація корейська. Ось така сімейна легенда«.

• Історична довідка дає нам такий опис. На початку 1941 року ослаблена «дивізія» Кіма була змушена відступити на Північ, до кордону СРСР. 15 березня 1941 року Кім Ір Сен і його партизани загальним числом 25 чоловік перетнули радянський кордон, були затримані органами НКВС і піддані інтенсивним допитам і перевіркам. Після перевірки, ідеологічної обробки та спец. підготовки, бійці загону і сам Кім Ір Сен були спрямовані до складу особливої ​​військової частини — 88-ї окремої стрілецької бригади Далекосхідного фронту, сформованої в кінці липня 1942 року в селищі Вятское-на-Амурі. Кім Ір Сену було присвоєне звання капітана Радянської Армії. Згодом радянське керівництво зробило ставку на Кім Ір Сена як на найбільш «вірного сталінця». 14 жовтня 1945 він вперше з’явився «на людях» — виступив на стадіоні міста Пхеньян перед 100-тисячним мітингом, ретельно підготованим політвідділом радянської окупаційної 25-ї армії.

Чи міг уявити мій дідусь, що через 80 років північнокорейські солдати будуть штурмувати позиції українських військових у Ростовській області. А бригада, в якій служитиме його рідний онук, візьме на Донбасі в полон китайського військового… Звучить, наче щось із фантастичного оповідання…

Мама продовжує:

«Дідусь одразу, коли був підписаний акт 8 травня («Акт про беззастережну капітуляцію» Збройних сил Нацистської Німеччини), вони стояли, — в Радянському Союзі, у якому місті, я не пам’ятаю, — ешелон готувався на Берлін. Вони мали відправлятися, але після того, як стало відомо, що війна завершилася, їх одразу відправили на Схід, у Китай.

Пізніше тато приїхав у Чорнобиль, додому у відпустку, у нього був місяць. Дорога займала 15 днів, тобто піввідпустки він їхав у Чорнобиль, а піввідпустки — назад. Був він у Чорнобилі всього 3-4 дні. Він уже віз документи на перетин кордону, на в’їзд до Китаю для мами, хоча ще навіть не стояло питання, що вони будуть одружуватися. За ці дні вони одружилися, мама обміняла свої продуктові картки на відро буряків, щоб приготувати щось на святковий обід.

Це був 1947 рік. У Порт-Артурі в 1948 році народилася перша дочка, моя старша сестра Наталя. Десь у 1952 році їх перевели у Манчьжурію, де у 50-градусний мороз народилася друга дочка — Галя.

Мама фактично помирала, її поклали разом із новонародженою у відкриту вантажівку, солдати зібрали ковдри і все що можна було, її повністю закрили, так і везли до лікаря…

Уже коли після всього вони повернулися у Чорнобиль, у 1959 році народилася третя дочка — я», — підсумовує мама цей важкий уривок родинних спогадів.

«За татом смерть ходила постійно…»

«Також я знаю, що тато дістав поранення під Сталінградом, осколкове поранення в око. Його відправили разом із пораненими, вони переправлялися через Волгу, і він бачив як потопають баржі з пораненими. Він казав, що коли відправлялися, тих, у кого ноги цілі, відпускали у трюм заходити. Тобто, у випадку чого, виходу в них не було взагалі, вони тонули одразу.

Голова забинтована, а ноги цілі, — і такі поранені уходили вниз, а на самому верху тримали тих, у кого ноги (поранені — ред). Він казав про те, як страшно це було, коли баржа із пораненими повністю пішла під воду. Німці бомбили страшно, «Червоний хрест» нічого не означав, санітарні судна, які намагалися переправлятися, розбивали страшно, і величезна кількість людей загинула вже фактично не воюючи, а пораненими. Його відправили в Ленінградську область в госпіталь. У нього також було дві важкі контузії».

Слухаючи ці спогади мами, я згадувала, як малою проводила канікули у дідуся та бабусі, і наївно запитувала діда: «А ти вночі не боїшся йти на кухню сам у темряві, тому що ти пройшов війну?». Можна лише уявити, як смішно це звучало для нього. І вже дорослою я зрозуміла і перестала ображатися, чому він так мало розповідав про війну. Майже все, що я дізналися про неї, розповідала мені бабуся.

«За татом смерть ходила постійно», — додає мама.

«Перший раз, коли вони відступали, — я, на жаль, не можу назвати ані місця, нічого, але це спогади, які залишилися від розповідей тата… Вони виходили з оточення, і вийти було дуже важко, вони повністю були оточені.

І вночі тато звернув увагу, що солдати кудись бігають — ідуть, повертаються: «Я пішов туди, і раптом побачив — циганка-ворожка сидить, вони ходили ворожити до неї». Він сів, — його сестра рідна також трошки ворожила на картах, — і тато знав дещо про карти, і що вони означають. Жінка стала йому ворожити, і випав піковий туз. Вона мовчить. Він каже: «Чого мовчиш? Ми тут усі смертники, вранці тут усіх розбомблять», а вона посміхнулася і сказала: «Ні, твоя смерть ще не тут, карта лежить інакше». І вночі вони вийшли з оточення.

Було й таке, що під час бомбардування він упав, накрив руками голову, почув той самий звук поруч, і побачив, що снаряд упав фактично поміж розкинутих ніг, не розірвався. Тато залишився живий.

Іще одного разу виходили літаки, і він мав летіти техніком, і в останню хвилину його зняли з борту, потрібно було щось інше робити, сіла інша людина, — цей літак розбився… Бог беріг його, він мав створити сім’ю, народити дітей, залишити цю ниточку цілою», — каже мама, і я розумію, чому їй так хочеться вірити в можливість існування вищих сил і їхнього споглядання за нами. Просто так справді легше…

«Неправильно нас виховували… Ми дуже багато знали про «історію країни та партії». Хто куди поїхав, що сказав, куди заліз… А про історію власної родини — ні. Занадто це було б «єдінолічно», — додає Олена Миколаївна із сумом.

Голодомор і війна у Чорнобилі

«Щодо війни в самому Чорнобилі, мама — твоя бабуся — розповідала один із епізодів, коли місто бомбили, і снаряд потрапив у їхній будинок, і бабуся Уляна була у ньому в той момент. Діти були певні, що вона загинула, плакали та кричали, а потім, коли все стихло, курява розвіялась, вони побачили, що на веранді стоїть вона. Будинок зруйнувало, а вона вижила у дверному отворі.

Вони ховалися в окопі, дід накидав на них старих речей, одягу, щоб закрити, щоб не було видно. І коли німці проходили повз, один із них дав чергу з автомата просто по окопу. Вони, казала мама, сиділи в самісінькому куточку, і не могли повірити, як кулі їх не дістали…

Мабуть, у кожної людини своя доля».

«Під час Голодомору їх рятувала річка та ліс. Більше страждали ті, хто жив у степових районах. Але і тут забирали все. Коли приходили з цією «продрозверсткою».

Мама згадує розповіді моєї бабусі, Тетяни Степанівни Бондаренко (1923-2015 роки життя):

«А коли совєти прийшли відбирати зерно, їм відповіли: «Яке зерно? У нас і поля немає». Нічого було взяти, по лавах тільки діти обідрані сидять. А один із тих, хто прийшов відбирати, відкрив піч, а там казан із картоплею в мундирі вариться. І він зі злоби, що нема чого більше взяти, перевернув той казан вверх дном просто у пічку, і пішов.

Як можна було б любити таку країну і більшовиків?

Просто зі злоби, що нема чого там узяти було. А я ще добре пам’ятаю, як на уроках у школі ця «продрозверстка» превозносилася. Розповідали, що забирали «ізлішкі» в кулаків і «в голодуючі райони Надволжя вивозили», — каже мама:

«І що було робити. Дід ловив рибу, возили в Київ, продавали, — на ці гроші купували сіль, цукор, борошно».

«Мама була красунею… До війни, десь у 17 років, вона закінчила бухгалтерські курси. Вона все шила й робила сама. Збирала копійки, щоби купити тканину і пошити для молодших братів і сестер одяг. А вже коли були власні діти, і їй потрібно було для старшої прикрасити сукню, вона вирвала з сумочки підкладку внутрішню, і зробила бантики та прикраси на платтячку… А після війни вона працювала в банку.

Під час окупації мама з дідом Степаном поїхали човном на веслах до Києва продавати рибу. Це було звично. Мама навіть пішки два рази ходила у Київ продавати та купувати щось».

Між Києвом та Чорнобилем відстань напряму — 94 км; шляхами — 134 км.

«Тож вони приїхали до окупованого Києва. Маму «взяли» на Подолі. Що вона робила, чи куди йшла, я цього не знаю. Але відбувалося це так: оточують район, і всіх, хто там були, забирають у гетто за дріт.

Потім людей так вивозили на роботу у Німеччину. Мама опинилася там сама. Дід був біля човна, він не знав, де вона. Мама каже, що вона ніч провела в цьому оточенні. Він не знав, чи застрелили її, — все що завгодно могло статися. Мама була в шоці, бо вона переживала, що дід не знає, що з нею. Кинути човна і шукати її він теж не міг. На ранок в оточення стали пускати киян, — люди приходили шукати родичів, а також приносили їжу.

Їх пускали та випускали, тих, хто приходив годувати. І одна жінка так виходила, і твоя бабуся казала:

«Я раптом встала і пішла за нею. Там були поліцаї, не німці, я відчувала, що мені у спину дивиться автомат, ноги були ватними, я чекала чергу в спину. Чому він не вистрілив? Можливо, не зміг, можливо, не захотів… Я йшла повільно, бо відчувала, — якщо зірвуся і побіжу, він мене застрелить. Він стояв біля воріт і дивився. І коли я вже завернула за ріг, я зірвалася і побігла, і бігла так, як ніколи, не зупинялася до самої річки. Коли прибігла, дід уже напівсивий сидів там. Викинув усю рибу, що була, в річку, відштовхнувся, і ми попливли назад». Вочевидь, після цього вони вже не їздили…».

***

«Тож, про повернення після всіх гарнізонів додому… Коли батьки нарешті повернулися до Чорнобиля, це був десь 1958 рік, вони жили у татової мами, у бабусі Наталки на 6-му Київському провулку. Там була велика вулиця і маленькі провулочки. Це окраїна міста, але окраїна, яка раніше забудовувалася, біля речища, наверху. Тобто, з їхнього городу, як і в нас, був обрив».

«У Чорнобилі був свій Поділ…»

«У Чорнобилі був свій Поділ, як і у багатьох українських містах, які будувалися біля річок, — помешкання будували не в низинній частині, а вище. На горі — церква, на горі — місто.

Після повернення з Китаю, мама була дуже хвора, у неї була язва шлунку, їй було дуже важко. Із бабою Наталкою, татовою мамою вони прожили недовго, і перш ніж мати власний дім, мама забрала дочок і пішла до своїх. А там теж не було де розвернутися, адже дітей було теж багато. Був такий район у Чорнобилі, він називався «Нафтобаза», — не знаю, чи була там база, але така назва там була завжди.

Там були теж будинки, і вони зняли з татом квартиру. У мами був сильний характер, я його не взяла, а ти взяла (сміється). Мама стала вимагати, щоб вони отримали ділянку, і почали будуватися. Це місце (де потім буде саме той будинок біля Іллінської церкви — ред.) за церквою було пустим, — Червоноармійська 1а, оскільки церква була — 1. Місце було зовсім ізольованим. Гора також називалася Іллінською, і в чорнобильському варіанти її називали Линська гора.

«На Линську гору», — так казали. Такий суржик трохи», — згадує Олена Миколаївна.

***

«Усе тягнули, тягнули, і твоя бабуся проявила свій характер, пішла, грюкнула кулаком по столу і сказала: «Скільки ще будете знущатися над ветераном?».

Хто там був, голова чи хто, але врешті, дали цей участок татові. І коли вони почали будувати дім, мама вже чекала на мене.

Коли вони збудували будинок, першим в нього впустили кота, Мурчика. І останніми в тому домі теж залишилися тварини…

Продовження читайте у Частині ІІІ

Громадське радіо потребує вашої допомоги для подальшого існування, і підтримати нас ви можете:

• за посиланням на монобанку https://send.monobank.ua/jar/3xdiYaF8Fu, де за найбільші донати на вас чекають чудові бонуси і подарунки від друзів та партнерів Громадського радіо
• ставши нашими патронами на Patreon 
• PayPal: [email protected]