«Ніби ми всі досі сидимо на вокзалі, і ми не вдома…»: Чорнобиль. Спогади живих людей. Частина III

Це третя частина проєкту, у якій мама згадує про дитинство у Чорнобилі, сімейні традиції і кухню. Але великим і болісним контрастом вона занурює нас у спогади про найстрашніше — аварію на ЧАЕС, паніку, евакуацію, та непоправну шкоду, якої людям могло завдати зволікання радянської влади.

Читайте другу частину тут: «Чорнобиль. Спогади живих людей». Частина ІІ. Голодомор, репресії, війна

Дитинство у Чорнобилі

Мама продовжує історію про своїх батьків після війни.

«Жили ми у дивовижному місці…», — вона так завжди говорить про Чорнобиль.

«Тато повернувся у Чорнобиль із родиною після війни. Коли його демобілізували, було лише дві валізи і мама. 18 років він прослужив в армії, і йому залишалося декілька місяців до виходу на військову пенсію. Він би отримував до кінця своїх днів пристойну військову пенсію, не зважаючи на те, працював би далі чи ні, тобто міг би жити, скажімо, не бідно. Але зробили так, щоби він її не отримав, тому що «шлейф» його «неугодності» радянській владі тягнувся за ним усе життя. Це йшло від родини. Сім’я, із тих кого я знаю… На жаль, ми не розуміли, що потрібно було питати більше, і знати і більше, нам чомусь у дитинстві цього взагалі не розповідали, лише потім я дізналася більше…».

Мама згадує дитинство із ніжністю.

«Дитячі спогади — вони різні. У мене є спогади, про які твоя бабуся казала, що це неможливо, тому що у такому віці діти не пам’ятають. Але я чітко пам’ятаю, що на мені був білий одяг для немовляти. У саду стояла розкладачка, я лежала на ній обличчям донизу, і в дірочку між каркасом і тканиною я намагалася дістати велику червону полуницю. Я просунула туди руку, але ніяк не могла дотягнутися. Мама казала, що вона дійсно виносила мене, і клала на розкладачку, але наголошувала, що мені був лише рік, і я ніяк не могла це запам’ятати…».

«Я провела своє дитинство у місті, — Чорнобиль ніколи не був селом, — це місто, типове маленьке містечко, яке залишилося ось тут (торкається місця, де серце — ред.). Я знову вперше відчула схоже, коли ми були на весіллі у твоєї двоюрідної сестри у Ладижині (Вінницька область — ред.). Відчуття маленького міста… Тому що це зовсім інша спільність…

Наше місто — це була суцільна кревність, спорідненість. Куди не глянь — усюди були родичі (сміється).
Це був якийсь окремий світ. Це можна було зрозуміти, коли ти їхав звідти, а потім повертався. Першим таким великим від’їздом було, коли я вступала до інституту, мені було вже 18 років, і я цілий місяць була у Києві. І коли нарешті я поїхала до Чорнобиля, вийшла з автобуса і йшла вулицею, у мене було бажання встати на коліна і цілувати землю. А повітря було таким, наче його можна розрізати ножем, як торт, і з’їсти».

Найдивніше, кажу я мамі, що я відчула те саме, коли приїхала до Чорнобиля з ними. Вперше, коли мені було 11 років. Мені хотілося впасти у траву і кататися по землі. Відчуття — наче ти вдома. Чомусь Київ, у якому я народилася і виросла, так і не став мені справжнім домом.

А мама відповідає на це: «Тому що тут немає твого коріння. Ми просто тут живемо, працюємо…».

Культура

Мама розповідає:

«У Чорнобилі історично жило дуже багато євреїв, українців, поляків. Конгломерат був величезний, ось чому там була така смачна кухня. У місті також був костел, була синагога, дві церкви: Іллінська та ще одна православна.

Як наслідок, залишилися тільки Іллінська, — все інше було зруйновано, — щось радянська влада «прибрала», а під час війни постраждали й інші. По Іллінській церкві теж били, довгий час не було дзвінниці, дзвони були зняті. На самій церкві були сліди від осколків та ударів, але вона вціліла. Чи була вона діючою протягом усього радянського періоду, чесно, не знаю, але коли я була маленькою, церква працювала, там проходили служби.

У дитинстві діти нас обзивали «церковніками» за те, що жили там. Дражнили. Усі свята — і Різдво, і Великдень, ми святкували, але до церкви не ходили, оскільки батьки працювали…, і сама розумієш… Але ми вважали, що Бог нас тримає під своїм крилом, бо ми жили поряд. Нас добре знали ті, хто там працював».

«Зцілює не ікона, а віра у неї…», — каже мама.

«Линська гора»

«Гора, на якій ми жили, щороку осипається, стає меншою, це було і раніше, але акації, які густо росли на схилі, стримували це. Завжди, коли ми прибирали город, зсипали туди листя, траву, гілки. І там був якийсь власний мікросвіт. Там жили тхори, у них були норки. Якось я сиділа на лавці, де зазвичай читала, звідти було видно одну річку, другу, і там, далі, — у Задзеркалля.

Від нас було видно Речище та річку Вуж (моя бабуся називала її Вуша — ред.), річку Прип’ять з нашої гори не видно. Але ми завжди чули на горі крани, які стояли на Прип’яті і перевантажували вугілля з баржи на баржу. І цей звук залізного ланцюга, те, як гупає ківш, цей звук був постійно. Коли ці баржи перевели в інший рукав річки, ми не могли вночі заснути, тому що настільки звикли до цього звуку».

«Твоя бабуся була зіркою»

«Твоя бабуся була зіркою (сміється). Усі знали «тьотю Таню». Вона спочатку довго працювала в банку, але троє дітей — цілий день працювати вона не могла. Спочатку бухгалтеркою у кіномережі, а потім їй пішли на зустріч та дозволили працювати у старому кінотеатрі контролеркою.

У Чорнобилі був спочатку старий кінотеатр, я навіть пам’ятаю, де він був. Мама перевіряла квитки, контролювала порядок у залі. Їй не треба було навіть дивитися, хто порушує порядок у залі, вона всіх знала особисто.

Фільм іде, у залі темрява: «Я тебе зараз полузгаю насіння під сидіння, більше в кіно не потрапиш!». І у відповідь: «Тьотя Таня, я більше не буду!» (сміється).

Пам’ятаю «пошлінькі» звуки поцілунків, які хлопці імітували в кінці зали, як тільки романтична сцена на екрані.

Коли у нас з’явився магнітофон, я пам’ятаю, як мій однокласник Валік допоміг мені на санчатах привезти його в кінотеатр. Ми поставили його в будці кіномеханіка та записали музику з фільму, а потім відвезли назад. Потім цю музику я підбирала на піаніно й довго грала.

Ми дивилися в кіно «В джазі тільки дівчата» — його крутили російською звісно… (англ. Some Like It Hot — в українському перекладі «Дехто полюбляє гарячіше» — ред.). Але він був дуже коротким (сміється)».

— Тому що цензура вирізала усі «непристойні сцени»? — питаю я.

— Саме так (сміється). Сцен, де вона його довго цілує та спокушає, точно не було. Взагалі багато фільмів, я пам’ятаю, — вони ж усі десь близько двох годин тривають, — але тоді — максимум півтори години.

«У тому старому кінотеатрі я добре пам’ятаю, як ми дивилися кіно. Це тоді справляло таке сильне враження на мене маленьку.

Потім, коли побудували новий кінотеатр, мама перейшла туди. А ще був третій кінотеатр — літній. Там була сцена та вивішували екран. І були вечірні сеанси, щоб уже стемніло. У парку за височенним парканом — щоб не можна було безкоштовно підглядати за показом. Але діти все одно подекуди лазили на самісіньку верхівку, і дивилися звідти кіно. А ще пам’ятаю, як влітку з мамою та співробітниками, які працювали у кінотеатрі, ми ходили на прибирання — виривали траву поміж лавами тощо».

Річковий транспорт

Я прошу маму розповісти про «ракети». Я ніде більше не чула про них, окрім історій про Чорнобиль. «Ракета» — назва серії радянських пасажирських річкових суден на підводних крилах (проекти 340, 340Е, 340МЕ).

І вона розповідає:

«Їх було два види, так завжди і казали: поїдеш «ракетою» чи автобусом? «Ракети», після того як розпався СРСР, розкупили інші країні, зокрема Греція, для сполучення між островами. І у багатьох приморських країнах. Це не пароплав, не човен… Там до 40 пасажирських місць було. Були вікна, але можна було вийти і на корму, де було величезне пластикове сидіння, і ти міг їхати на відкритому повітрі, що я завжди і робила, бо мене постійно закачувало. І білі підголовники пам’ятаю, а також звук усю дорогу «цок, цок, цок», оскільки перевозили ящики з пивом. «Ракета» коштувала три рублі, це було недешево».

Кухня і традиції

«Про кухню та традиції можу сказати одне, — сімейні свята — це було щастя. Красиве, дитяче, надзвичайне щастя. Усі були поруч, усі знали коли. На дні народження всі ходили до нас, до маминих сестер, до татових … Мама готувала так! Вона не боялася жодної роботи. За тих умов, які у нас були, готувати те, що вона готувала… Я тільки зараз можу оцінити. Тому що ті тонни риби, які вона почистила, пересмажила, зварила … і це ж плитка газова на три конфорки…

Відсутність води — воду тягали як ненормальні, бо тільки рибу, щоб почистити, перемити скільки треба… Взимку, восени, — у крижаній воді.

Про теплу воду ніхто навіть і не мріяв. І вона готувала варену рибу, мариновану (трохи обжарена, потім у маринаді тушкується), суха риба з грибами — дуже рідкісна страва — суха риба вариться з великими сушеними білими грибами, потім викладається цілою на довгу тарілку і заливається юшкою, після чого застигає. Це навіть у Чорнобилі не всі готували — мамине «крило» готувало. Також рибні котлети, фаршировану рибу — з рибини знімалася шкіра, м’ясо перетворювали у фарш, а потім начиняли цей чулок, який різався, обсмажувався, і від хвоста до голови викладався на блюдо повністю, голова начинялася також окремо.

У магазинах тоді не було цих курей-бройлерів, а з домашніх курей зазвичай готували бульйон. Холодець варили, та обов’язково гриби! Мама коли привозила гриби на продаж у Прип’ять та Київ навіть, у неї забирали за 10 хвилин. Коли вона збирала гроші на добудування третьої кімнаті в будинку, то постійно возила на продаж усе молоде, що навесні росло: цибульку, квіти, полуницю — це коштувало копійки. А гриби — літрова банка — 5 рублів! Для розуміння, знімати квартиру коштувало 10 рублів на місяць у Прип’яті».

«У дитинстві у нас іще не було телевізора, була радіола тільки, але ось це спілкування, — коли всі збиралися разом, воно незамінне. Ми ставили з бабусею великий розсувний стіл, це дійсно було свято. І приходили усі в гості. Курити тато нікому не дозволяв у домі, курив тільки дід Степан, йому дозволялося. Він відкривав маленькі дверцята на пічці, куди витягувало дим», — згадує мама.

«Пам’ятаю, як на 1 травня мама молоду цибульку нащипає, вичистить і чомусь я просто бачу її руки, як вона ріже цю зелену цибулю. І вона ніколи не різала на дощечці, завжди просто в руках: і картоплю, і буряк», — додає мама.

Я ж зі свого київського дитинства пам’ятаю дуже багато висловів, яких ніколи не чула від киян та взагалі ніде, окрім як у своїй родині. Наприклад, «химині кури» тощо. Мама згадує, що таких висловів, як вона каже, «чисто чорнобильських», було вдосталь:

«Так, ще у нас чисто чорнобильське пам’ятаю — «коли жаба цицьки дасть» — це щось на кшталт «коли рак на горі свисне». Також є фраза, яку я добре розумію, де вживати, але дуже складно пояснити її походження — «в сраці діду копійка» — це, мабуть, щось близьке до «можна подумати» (сміється). Із лайливого було — «твою душу мать» — це коли вже вкрай дістало».

Слід зазначити, що за пошуком окремих висловів вдалося знайти ще й таке пояснення «жаба цицьки (циці) дасть», — пропасти, загинути. «Розводити химині кури» — говорити про що-небудь пусте, не варте уваги.

«Усе ніби згоріло…»

«Коли нас розбили, розкидали, здавалося б треба було зберегти всі зв’язки, але це був такий жах, все ніби згоріло, зруйнувалося. Чомусь навіть страшно було це все налагоджувати знову (родинні зв’язки — ред.). Усе замкнулося на власній сім’ї, ніби ми всі досі сидимо на вокзалі, і ми не вдома… Нібито не розуміли, що це все назавжди. Ніби це все тимчасово, і нема потреби намагатися зберегти усі зв’язки з рідними, бо ми ж усе одно маємо повернутися у наш Чорнобиль. Мамині останні сни дуже довгий час були про те, що на горі над Речищем стоять довжелезні дерев’яні столи, і всі родичі сидять за ними. І мама казала: «Я підійду до столу, і звертаюся: «Тьотя Ксеню, ну я так хочу до вас, можна я сяду, оно ж є місце, а вона мені відповідає: «Іди, іди, Тетянко, потім прийдеш, ще тобі не пора», — згадує з болем мама.

Питаю маму про те, коли вони познайомилися із татом: «О, це окрема історія. Я ще в школу не ходила, напевно мені було років 6, може 7…».

Ба більше, додаю я. Знаю ж історії від бабусі про те, як вона і татова мама — моя бабуся Віра, маленькими разом збирали траву та ходили через міст продавати її для корів. Звісно тоді вони не знали, що будуть родичками.

«Так. Мама розповідала, як вони зранку на річку на поромі йшли… Одягали такі коробки спеціальні на плечі. Я добре знаю, що коли ми вже разом ходили по гриби, тільки мама могла одягати цю коробку, і зігнувши спину, йти таким чином по гриби. Колись я поміряла і навіть не могла зійти з місця з нею», — пояснює мама і продовжує про знайомство із татом. І принагідно нагадаю, що мама моя теж Олена, не питайте чому:

«Тож навіть не можу згадати моменту, коли ми з твоїм татом познайомилися. Пам’ятаю лише, що коли мені було вже 11 років, і у центральному парку був танцмайданчик, — він був огороджений, оскільки там були якісь копійки за вхід, — на танці я туди потрапила лише раз чи два, а маленькі ми ошивалися там поруч. І він на якомусь драндулеті, — все життя на якихось драндулетах їздив, — і я пам’ятаю його фразу: «А я тебе знаю, тебе звуть Олена, і ти живеш біля церкви«.

«Він мене відвіз, а згодом, коли мені було десь 12, це вже були стабільні катання на велосипеді щовечора. І якось він хотів похизуватися і через невеличкий яр перестрибнути, і я впала з велосипеда, і з розбитими колінами лежала тиждень. Ходити не могла. У нас біля дому були колоди дерев’яні, і ввечері біля них у нас компанія збиралася, і коли я нарешті виповзла з хати посидіти, чую шурхіт, і дивлюсь, твій тато сидить на землі. Скільки він там просидів, не знаю, мабуть весь тиждень (сміється).

— Питаю: «Що ти тут робиш?» А він: «Пробач мене, будь ласка», насупленим тоном.

— Ну ладно вже, — кажу йому.

І коли мені виповнилося 13, у мій день народження я вийшла ввечері, коли гості пішли, а він на горі сидить. Подарував мені тоді парфуми. Йому було 15. Пам’ятаю, це були парфуми «Попелюшка», сіра коробочка, і зверху Попелюшка в короні і рожевій сукні. Пам’ятаю, я в універмазі дивилася на цю коробочку, вона була така красива! Мені так хотілося взяти її до рук. Вона коштувала аж 6 рублів! Я запитала його: «А де ти взяв гроші на такий дорогий подарунок?» Він змовчав.

А ще пам’ятаю, як вони з друзями наші тюльпани крали під горою, а потім по всьому Чорнобилю дарували всім підряд (сміється). А я на них з гори кричала: «Чого ви в нас квіти крадете?!».

Потім ми інколи гуляли влітку, але зустрічатися почали вже коли я вступила в інститут у Києві.
Якось він прийшов до нас у гості, і випадково глянув на дірку в тата на носках. Дід піймав його погляд і каже: «Нічо-нічо, синку, будуть у тебе три дочки, і в тебе такі будуть». Досі сміємося з цього».

«Твій дід був просто джерелом гумору. На тлі того страшного життя, яке вони мали… Природний розум, освіта, все ж таки, та вроджена його інтелігентність. Він нікому не нав’язував своїх думок, я ніколи не бачила, щоб він спеціально щось читав, але ми на пам’ять цитували з ним деякі книжки.

Любов до гумору в мене від тата. Він вперше в житті мені дав скуштувати грузинського вина. У нього було три сестри, потім — три дочки, він дуже мріяв про сина, от я йому замінила сина (сміється)».

«Про Людей»

«Я маю ще одну важливу історію про Людей», — каже мама.

Вона майже завжди плаче, коли згадує про це:

«Вельможна Клавдія Андріївна, царство їй небесне. Я знімала у неї кімнату, коли вчилася в інституті в Києві. Вулиця Заньковецької, біля кінотеатру Україна. Вона була надзвичайно інтелігентною, вчилася ще у жіночій гімназії, де тепер Жовтневий палац. Ці люди, вони ані одягом, ані зовнішністю не виказували… Але коли починали говорити, це відчувалося одразу, виховання, яке нікуди не подінеться. Це те, що більшовики вирубали під корінь… Тому що людина, яка володіє таким внутрішнім світом, не може стати злодієм, звіром…

Ми дуже подружилися, щось було споріднене між нами, мабуть, через любов до книг, зокрема. Їй було 92 роки. Коли сталася аварія, вона знайшла мене, неймовірним якимось чином. Вона знала, що я з Чорнобиля, багато про нього чула, але після евакуації нас не можна було знайти.

Але вона знайшла. В евакуації у Криму, через Червоний Хрест. Я ридала, коли побачила листа. Вона писала про те, що шокована усім, що сталося, що переживає за нас. Пізніше ми їздили до неї вже з твоїм татом».

ЧАЕС

Питаю маму про те, чи розуміли вони, коли дізналися про будівництво ЧАЕС, що це означає. Чи були люди, які були проти, чи було все одно?

«Були люди, які зібрали валізи, і поїхали геть. Багато людей. Мабуть, ті, хто щось розумів, чи щось знав… Чи було саме будівництво станції причиною, — хто ж мені вже розповість, але чомусь я пам’ятаю це отак. Коли побудували Прип’ять (місто засноване 4 лютого 1970 року — ред.), ми знали, що це інфраструктура, робочі місця… Я у самому місті не була доти, поки не поїхала туди вже влаштовуватися на роботу в школу.

Теоретично нас після навчання могли розподілити хоч на Сахалін, бо це ж усе було СРСР, але можна було взяти «відношення» , де вказувалося б, що тебе готові прийняти на роботу у конкретному місці, чи у місті, звідки ти приїхав, чи де інде.

А це ще й було нове місто, вони потребували працівників…».

Аварія

«Це все було настільки страшно, що довгий час думки не приходили взагалі ні про що…», — згадує мама, ледь стримуючи сльози.

Я прошу її розповісти про те, що було у переддень аварії. Вони з татом уже працювали і жили в Прип’яті.

«Так. Твій брат народився у 1984 році, на момент подій, описаних далі, йому лише 2 роки. Я працювала вчителькою у школі №4. Ми жили на вулиці Будівельників (ул. Строителей тоді), 4, кв. 18. А у Галі (мамина рідна сестра — ред.) був дім №6, ми жили поруч тоді. Школа була — рукою подати. Із вікон кабінета я бачила свій балкон».

Слід зазначити для читачів, що місто Прип’ять розташоване приблизно за 150 км від Києва, на березі річки Прип’ять, за 2 км від Чорнобильської АЕС. Від міста Чорнобиль до міста Прип’ять — близько 20 км. Станом на 1986 рік, до аварії, населення Прип’яті становило майже 50 тисяч людей.

«Аварія сталася із п’ятниці на суботу. Ми з Женею (син — ред.) були вдвох. Вітя (чоловік — ред.) поїхав до Києва, не пам’ятаю навіщо, чи відрядження, не пам’ятаю вже. Вранці суботи у мене був третій урок у школі, тоді по суботах вчилися. Оскільки дитсадок не працював, а я була вже на роботі, у суботу відводила малого до Галки, але вона цього дня мала їхати в Чорнобиль до отоларинголога. Із цього все і почалося.

Вона поїхала на автостанцію, а я мала взяти Женю з собою на роботу. Я садила його на стіл (посміхається, згадуючи) у малиновому комбінезончику, він посміхався усім учням, грався олівцями, як лялька, смішив дітей. А я працювала.

Вранці 26 квітня я ще винесла його постіль, повісила на балконі, було таке сонечко, тоді ще ми не знали, що я все це на радіацію винесла. Ми нічого не знали. З нашого четвертого мікрорайону нічого не було видно, це перший, другий мікрорайони могли щось бачити. Вранці раптом стук у двері, прибігає Галя.

— Я питаю? «А чого ти не в Чорнобилі?»

— Вона каже: «Лєн, вночі щось сталося на станції. Я прийшла на автостанцію, — транспорту нема, автобусів нема, все закрито. У Чорнобиль — не можна».

Більше того, Прип’яті одразу вимкнули телефонний зв’язок, ми не могли мамі подзвонити, ніхто нікуди не міг подзвонити, усе обрізали. Не тільки з Чорнобилем, — з усім світом.

Галя каже: «Я звернула увагу, що вулиці покриті дивною піною, і відійшла від автостанції, не могла зрозуміти, як мені дістатися, думала на трасі попутку зловити».

І чи то вона запитала, чи то він сам до неї підійшов, але міліціонер сказав їй: «Дівчино, ідіть додому, закривайте усі вікна». Це все, що він їй сказав. І вона одразу прибігла до мене, — хто їй ближче? Ми губилися у здогадках.

У моєму будинку жила знайома — Любочка, ми працювали разом і одночасно отримали там житло, і її Сергій, наречений, працював на ЧАЕС. Я побігла до неї, і питаю: «Люба, де твій Сергій?». Вона каже: «Спить».

Він виходить, я питаю: «Сергію, що у вас сталося?», а він: «А що сталося? Я сьогодні перший день у відпустці». Потім він зібрався і також побіг туди… Більше я не знаю, що з ним далі, навіть прізвище не пам’ятаю…

І я пішла на роботу. Оскільки Галя не поїхала нікуди, вона забрала Женю до себе. Вона з чоловіком і дітьми прожили там всього рік, ми встигли — два…

У школі нас зібрали всіх у директорки, і вона сказала таку інформацію: «На четвертому енергоблоці атомної станції була пожежа, уже все нормально, жодної небезпеки нема, і щоб завтра, нехай хтось спробує не прийти на крос». Наступного дня, у неділю, в парку мав бути крос. Усі школи брали участь…».

• Як не дивно цей сюрреалістичний момент у своїй книзі «Чорнобиль» описує і Юрій Щербак: «А. Перковська згадує: «У першій і другій школах, там, де я була, вікна були зачинені. Лежали мокрі ганчірки, стояли біля дверей чергові, нікого не впускали, не випускали. Про інші школи не знаю. На неділю був запланований пробіг «Здоров’я». Педагоги не знали, буде він чи не буде. Одна вчителька телефонувала у міськком: «Я вранці усіх дітей збираю в школу». І коли їй сказали, що вже всі аж кричать про евакуацію, вона вигукнула: «Яка евакуація, хлопці? Адже у нас сьогодні пробіг «Здоров’я»!..»

Мама продовжує:

«Нам роздали білі таблеточки, щоби ми всі випили, я свою залишила, щоби Жені віддати».

Я запитую маму, чи це був йод, про вживання якого у подібних ситуаціях зараз вже відомо дуже широко, на відміну від далекого 1986-го.

«Напевне, це був йод… Уроки відбулися, ніхто їх не скасовував. Ми пішли додому. Пісочниці були повні дітей… Діти гуляли на вулиці, каталися на велосипедах. Більше того, кажуть, що повиставляли перед святом на продаж майонез, горошок, усе таке, — на вулиці дуже багато продавали продуктів.

У мене в холодильнику було дві курки на свята, які так і згнили там, мабуть. Хто «чистив» наші холодильники потім, не знаю, але воно там усе попсувалося, мабуть, ми ж нічого не забирали. Ми їхали, електрика була, ми ж їхали на три дні…

Коли я йшла додому зі школи, Віті ще не було, я думала, — як же він добереться з Києва, транспорт не ходить. Губилися у здогадках… Мені було 27 років, Віті — 29. Він з’явився десь лише до вечора 26 числа. Ми розгублені ходили до сусідів, питалися, що робити, ніхто не знав нічого. Багато хто ходив до Міськвиконкому дізнатися щось, але інформації, як такої, просто не було.

Прийшла сусідка знизу, Зіна, привела свого малого і каже: «От нехай тобі Олена Миколаївна скаже, що не треба завтра на крос іти. Він мені істерику закатав, що треба завтра на крос, і що він піде, а я кажу, не піде, а він каже: Мене вчителька покарає».

Слово пожежа лише прозвучало, — не вибух, не радіація, лише слово «пожежа». Але подробиць жодних не було. Але у повітрі, у місті стояла не просто напруга… Через те, що ми нічого не знаємо… Відчуттів, пов’язаних із фізичним недомаганням не було, але нервовий стан… До наступного дня в мене так зціпило горло від стресу, що я вже не могла навіть воду пити. Потім у мене було декілька таких приступів. Вітя ввечері з’явився, він також нічого не знав».

Чи пускали у місто, запитую я.

«Ну, він якось приїхав. Здається, мотоциклом. Блокпостів не було жодних. Коли він приїхав, ми всю ніч навіть не роздягалися. Ми одягнуті сиділи на ліжку, Женя спав. Вітя не витримав, просто в одязі на тахті ліг і заснув. Я ходила півночі, все чекала…

Слово «евакуація» прозвучало десь тільки у ніч на 27 квітня. Хтось із сусідів вже почав казати, що є інформація — місто евакуюють на три дні. Через цей стрес багато спогадів не у хронологічному порядку, просто випадають…

Мені запам’яталося таке ще. У нас вікна виходили на дорогу, — між лісом і містом, — вона вела на Шепеличі, і вздовж цієї дороги тротуаром зранку неділі (27 квітня — ред.) потік людей…

Із дитячими візочками, з дітьми, з речами. Дехто був у масках. І вони йшли й ішли. У мене була асоціація, ніби ці війна, і люди йдуть в окупацію… Це було дуже важке, гнітюче відчуття.

Я дивилася у вікно, і не знала, що робити. Потім Вітя не витримав, сказав, що піде до Міськвиконкому дізнаватися хоч щось. Він пішов, і тут прибігає Галя, і каже: «Хапай сумку, дитину, тато попросив, щоб нас забрав водій».

І я ще думаю, раз ми не їдемо нікуди в евакуацію, нам буде не холодно, ми поїдемо до мами додому, я візьму з собою новеньку фінську сукню, — це ж попереду травневі свята, парад у Чорнобилі буде… Зібрала маленьку сумку. Я чомусь навіть наші обручки з татом весільні (ми їх не носили) залишила вдома. Заховала в антресолі на поличку. Взагалі нічого не хотілося брати… Бо це відчуття, що ти йдеш з дому… А так ти все залишаєш. Фотографії, все залишилося. Паспорт тільки взяла.

Я спустилася, і вже почалася паніка, Віті немає. Він же пішов дізнаватися щось. А машина не може чекати, вона не за нами, по своїх справах приїхала. А Галя каже, що Сашко (чоловік сестри — ред.) теж лишається. А Галя його всю суботу вмовляла не йти на риболовлю. А далі… Ми сіли в автівку і поїхали. Подзвонити ж не можна було.

Вітя залишився тут, але ми Сашка попросили, щоб він його дочекався. У перших двох мікрорайонах вже відбувалася евакуація, четвертий — наш — ми були майже крайніми. Відчуття було, що треба рятувати дитину, тому ми не могли залишитися чекати, ми поїхали. Я залишила записку вдома. Уже не їсти, ні пити я не могла, горло було затиснуте наче невидимою рукою.

Ми виїхали з Прип’яті, і на зустріч нам ішов суцільний ряд автобусів та БТРів, і було страшно від того, що не розумієш, що відбувається.

Ми приїхали у Чорнобиль до мами, а там тільки тато, її немає. Вона билася, билася на нервах, а потім не витримала, — взяла банку молока, банку води, і побігла на пристань, сіла у «Ракету», яка прямувала з Києва на Прип’ять, це була остання, яку пропустили, але до цього ж вони йшли, у суботу йшли, у неділю йшли, вони просто в зону везли людей. Але ж у Києві знали, що відбувається! Чому ж звідси перекрили все, а туди людей везли?»

«Я стояла у Чорнобилі на нашій горі, дивилася у бік Прип’яті, і не могла повірити у це… Біль у горлі не відпускав», — мама не стримує сліз, згадуючи це

«Твоя бабуся приїхала в Прип’ять, прибігла до Галі, і вже Сашко сказав їй, що ми з нею поїхали автівкою. Вона залишилася, Вітя також уже повернувся, і вони втрьох чекали. Прийшли автобуси для евакуації. Мама поїхала з Сашком, їх повезли у різні місця. Вони вдвох опинилися у районі Іванкового, а Вітя — десь у районі Поліського.

Лише глибокої ночі десь з-під Іванкового подзвонила мама і сказала, що вони з Сашком добираються у Чорнобиль. Вітя теж мав. Вони вирішили не чекати, поки їх усіх евакуюють, вирішили рухатись у Чорнобиль, про який тоді і мови не було, що його будуть евакуювати. Йшлося лише про Прип’ять. Вночі приїхала мама. Вона добиралася на якійсь хлібовозці. Вона і коня могла зупинити, і літак, і хлібовозку.

Вітя теж до ранку добрався у Чорнобиль. Це був уже ранок понеділка (28 квітня — ред.). Ми все ж таки вирішили, що потрібно виїжджати з дітьми. «Ракети» досі ходили. До Чорнобиля і назад — до Києва. Ми кинулися не на автобус, а на пристань. Було дуже складно поїхати, білетів не було жодних. Але нас відправили, нам допомогли…».

Евакуація

Юрій Щербак, «Чорнобиль» 1987 р.: «Одного тривожного спечного дня липня 1941-го до нашого старого двоповерхового будинку на Солом’янці під’їхала півторатонка, з неї вискочив батько і дав нам півгодини на збирання. Мама бігала по квартирі, не знаючи, що брати з собою. Батько сказав, що це ненадовго, на місяць, щонайбільше на два, до осені, і тому теплих речей ми не взяли, в метушні забувши і найнеобхідніше … З того часу я сприймаю евакуацію — будь-яких масштабів — як величезне нещастя, завжди несподіване, яке завжди викликає шок і розгубленість незалежно від того, чи погано, чи добре вона організована. Якийсь історичний ураган вириває людину з корінням з рідного ґрунту, і дуже непросто буває відновити життя у звичних формах».

«Коли ми 28 числа вже потрапили у Київ, їхали у метро, і я дивилася на це мирне місто навколо себе, і у мене було страшне бажання кричати на весь вагон: «Люди, ви знаєте, що сталося?! Там уже люди гинуть, а ви їдете спокійно…». Як я не закричала, не знаю, мабуть злякалася, що мене заберуть. А демонстрація? Ніхто нічого навколо не знав.

Ми приїхали до старшої сестри Наталі, вона вже жила в Києві. З-поміж близьких людей вона була єдина, до кого ми могли поїхати. Коли приїхали до неї, вона теж нічого не знала, ми пояснили так само, як і самі знали: пожежа на станції, місто евакуювали. Про те, що насправді відбувається, знали, мабуть, тільки «наверху», бо вже говорили про те, що на другий день верхівка вивозила своїх дітей із Києва.

Були тоді такі «Деміївські лазні», і там збиралися люди, — зробили пункт одягу безкоштовного, але, на жаль, звідти нічого неможливо було обрати на себе. Там ми пройшли «помивку», обміряли нас (виміряли радіацію, — ред.), нам нічого не пояснювали. Після цього ми повернулися до Наталки, пробули там один чи два дні. Ми дізналися, куди з Прип’яті везли людей. Санаторій «Діброва» у Білій Церкві. І ми електричкою поїхали туди. Знайшли цей санаторій, і вийшло так, що ми приїхали туди буквально за годину до колони автобусів із людьми. Нас поселили поруч із Галкою. Загальний туалет і душ був. Люди з міста приносили одяг, дитячий одяг.

Ми ж були «голі» взагалі. Коли евакуювали, було розпорядження: жодних валіз, жодних баулів.

Просто так сидіти нам ніхто б не дав, одразу з’ясували, хто яку професію має, і одразу — на роботу. На шинний білоцерковський завод одразу багатьох влаштували, а мене, як вчительку, одразу у дитячий садок. А Галка б дівчат своїх ніколи не кинула, — хоч вона й економіст, вона б могла отримати хорошу роботу, — але оскільки в неї не було педагогічної освіти, то її влаштували нянькою.

Наші друзі, з якими ми в Києві жили на одному поверсі потім, теж евакуйовані були туди і ми познайомилися у Білій Церкві. Світлана та Вова. Він працював на ЧАЕС. Сильно запам’яталося, як їхній малий Андрійко… Запитую його, чого ти такий засмучений? А він каже: «Я хочу додому, там мої іграшки».

Місяць ми пробули у Білій Церкві.

1 травня парад був у Києві шикарний, не побоялися людей вивести, — це ж усе було за вказівками з Москви.

Після того вже виступав Горбачов, і він уже сказав, що була аварія на четвертому енергоблоці ЧАЕС. «Місто евакуйоване, все добре, все прекрасно». Жодних подробиць, які ми вже зараз знаємо, що не вони вирішили сказати, а що їх примусили, що хмари, які пішли на Європу…, Швеція, Норвегія, вони перші виявили…

А я все бідкалася, що там, у Чорнобилі, перша зелена цибулька вже була. Господи, як квітнули сади в ту весну! Ніколи вони так не квітнули. Мабуть, знали, що востаннє. Вони просто ламалися від квіту. Стільки було квітів на деревах. А я все переживала у Білій Церкві, скоріше б додому, там же малинка перша, сину два рочки буде, він уже ходить ніжками, треба до мами на город. Мозок відмовлявся вірити, приймати…

«Уже, коли нас вивозили в Крим, сказали, що повернення не буде, це було настільки страшно… Ми відмовлялися вірити, я не могла прийняти це»

«Вітя поїхав одразу у Прип’ять. Мама з татом не поїхали з нами у Білу Церкву, мама повернулася до Чорнобиля, до тата. Потім вже Чорнобиль евакуювали. Села за Прип’яттю теж».

«Всередині ми всі кричали і плакали», — каже мама і знову не стримує сліз. Попри те, що минуло з аварії (на момент нашої розмови) понад 35 років, вона проживає кожну мить знову і знову, коли згадує про неї.

«Галка мені привела лікаря, якби не він, я би, мабуть, задихнулася, — знову горло було стиснуте.
Діти були дуже розгублені, вони не могли зрозуміти, чому вони не вдома, чому стільки людей.
Потім склали списки, нас привезли до потяга, посадили, і ми поїхали в Крим.

Коли ми приїхали в Сімферополь, на площі привокзальній сідали в автобуси, підійшла якась бабуся, і в неї в руках був пакет, а там — пучки редису з городу. І вона каже: «Візьміть, може дітки поїдять». І в неї видно, що нічого не було, і вона цю редисочку давала. Усюди були люди…

Я вперше була в Криму, завжди хотіла побувати на морі, але ніколи не думала, що це буде таким чином. Ми приїхали в селище Кореїз. Нас почали розселяти по корпусах, ми весь час трималися із Галкою одна за одну.

Усе було як у тумані, втомлені, хотілося пити, тоді у пляшках так не було води в такому простому доступі.

Пам’ятаю: стук-стук у двері, і на довжелезному штативі у вузеньку щілиночку просовують лічильник, заміряти радіацію, і воно запищало біля моєї куртки, і рука з лічильником швидесенько перелякано назад зникла і двері закрилися».

Мама із сумом сміється, розповідаючи те, як від них сахалися, наче від прокажених, а я запитую, чи вони хоча би знали, які дози отримали?

«Нас постійно заміряли», — каже мама, — але ми так толком і не знали скільки отримали. Але на горло воно подіяло страшенно. Коли ми були ще у Білій Церкві, був вихідний, і я поїхала до Києва купити хоч якогось одягу. І три години в електричці — у мене вогнем горіло горло, і на вокзалі я вискочила, купила пепсі, бо не було звичайної води, я ледве її відкрила, і пила цю воду. Кашель був жахливий. Кашляли майже всі. Вночі спати неможливо було. І це точно була не застуда.

У Криму нам робили інгаляції кругові, нас усіх обстежили з точки зору звичайних лікарів, які не знають, що відбулося, і як це лікувати…Горло уражене, а нам кажуть — треба люголем змастити. А в Жені був дуже сильний лейкоцитоз, до 50 тисяч лейкоцитів. У нього щодня брали кров із пальців. Дивувалися цій дитині, тому що він не плакав навіть, а на пальцях не було живого місця».

Слід зазначити, що для дорослих нормою лейкоцитів вважається кількість 9000 в 1 мкл периферичної крові.

«Разом із нами в евакуації були дружини тих працівників станції та пожежників, яких найтяжчих забрали до Москви. Я добре пам’ятаю Зою Перевозченко, вони були добре знайомі з Галкою. Її чоловік був атомщик, у серіалі НВО про нього теж було».

Перевозченко Валерій Іванович — начальник зміни реакторного цеху Чорнобильської АЕС. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. У ніч на 26 квітня 1986 року виконував свої службові обов’язки начальника зміни реакторного цеху. В перші хвилини після вибуху на блоці кинувся на розшук підлеглих Ходемчука В.І. та Шашенка В.М., зв’язок з якими пропав. Оцінивши руйнівні наслідки вибуху, як досвідчений фізик, зрозумів, що реактора більше немає, що він перетворився у ядерний вулкан, водою його не загасити, і дії щодо запуску насосів, які подають воду в реактор марні, про що доповів начальнику зміни блоку. Помер 13 червня 1986 року від променевої хвороби в 6-й Московській клінічній лікарні.

«Ми мали йти на пляж, і зайшла лікарка до нас із Галкою, і каже: «Я не можу сказати, дівчата, якось скажіть їй, будь ласка. Прийшла телеграма, їй треба їхати на похорон». Ми приїхали на пляж, а вона вже була там. Двоє діток. І ми нічого не сказали, тільки підійшли… Вона поглянула на нас, і каже: «Уже все? Все?» От це тільки пам’ятаю. Вона зібралася, взяла дітей, і вони поїхали…».

«Вітя був на вахтах у Прип’яті. До Криму він приїхав вперше уже в липні до нас. Влітку стали пускати до Прип’яті, був список, що можна забрати зі своїх речей. Вітя, хоч я йому пояснювала, що треба забрати з дому, привіз Женіни речі, з яких він вже виріс. Фотографії, іграшки — все залишилося. А з Чорнобиля врятувала фотографії мама.

У школі, де я працювала в Прип’яті, була вчителька математики, така мила, маленького зросту. Вона коли поїхала забирати речі до себе, настільки була розгублена, що півгодини ходила по квартирі, потім взяла математичний словник, притисла його до себе, і так і вийшла до автобусу, нічого взяти не змогла».

«Вітя приїхав до нас наприкінці липня, він був геть хворий, з тієї ж причини, звісно… Я також водила його на процедури, на інгаляцію тощо. Перед цим, коли він вперше приїхав, і мав повертатися до Прип’яті, Женя запитав, чи «дядя ще приїде?» Настільки забув батька за місяць…”

«Наприкінці серпня люди їхали потроху, нам теж сказали, що дають квартиру, але коли Вітя приїхав отримувати, виявилося, що всі документи на квартиру зникли, тому його знову поставили на чергу вдруге. Нам дуже хотілося вже поїхати. Ми отримали її вже у листопаді. У жовтні, коли ми вже їхали з Криму, там уже нікого не залишалося, вивозили всіх, навіть тих, хто ще не отримав квартир. Автобуси прибували, і на зупинці, де ми чекали, зустрічали людей, яких не бачили весь цей час. Плач стояв, мабуть, на весь Крим. Емоції були дуже сильними…

Коли нас привезли до Києва, було вже враження що це більше додому, тому що це вже поруч. Ми приїхали в халатах і капцях, нічого не було: ані пальт, ані осіннього взуття. Женя був дуже хворий тоді. Нас тримали в Пущі-Водиці в санаторії якомусь.

Ми чекали на квартиру, у цей час ходив якийсь представник і казав нам: «Їдьте до своїх квартир уже, скільки можна сидіти на шиї у держави?»Жінки відповідали йому, що наші чоловіки на вахтах у Прип’яті, і ми підемо тільки коли матимемо ключі від квартири, а не на вулицю.

«Вітя приїхав, ми отримали ключі. Зайшли туди, нічого не мали ж, я бачу на поверсі двері привідчинені у сусідів, а мені потрібно взяти олівець та шматок паперу. Я постукала у двері і питаю, чи можна олівець позичити, а мені відповідають: «Можна-можна, заходь!». А там виявляється Світлана й Вова, з якими ми були в евакуації у Білій Церкві. Ми не знали, що опинимося поруч. Ми так зраділи! (плаче). Що хоч хтось свій…».

«Незвично було у новому «домі»… У Прип’яті, де толком не встигли пожити навіть, в нас все було так само, тільки на інший бік планування квартири, і я коли зайшла одразу, і за звичкою хотіла іти так, як було вдома… Але це все неважливо було…

Десь на початку листопада ми сюди заїхали: дві валізи з купою літніх халатів, голі, босі. Але що ж — молодість, сили були…».

«Я після аварії тільки зрозуміла значення одного сну, що снився мені, коли Женя тільки народився. Ніби я його веду за руку по пустому місту і кажу: «Синку, тут ми колись жили, але тут була ядерна війна, і тепер тут зона…». Звідки це могло взятися у моїй підсвідомості тоді, за два роки до аварії? Звідки могло взяти те слово «зона»?.. Досі складно повірити, що таке наснилося. А коли вже потім після аварії згадала, було просто страшно».

15.03.2022 — вставка неочікуваного історичного контексту

Це мої думки саме в той день, і важливо залишити їх невідредагованими, щоб згадати страшну весну 2022 року, і те, як жахлива повномасштабна війна увірвалася в наші життя, і цим уривком — в нашу розповідь:

«Складно це усвідомити, але важливо зазначити, що на цьому етапі написання книги, в Україні вже 20 днів триває велика війна, яка почалася 24 лютого рано вранці з повномасштабного вторгнення Росії.

Я не знаю, що чекає на мене та мою сім’ю, але саме у ці хвилини наша країна плаче кров’ю, не здається і бореться з усіх сил. Я не могла уявити, що писатиму ці рядки посеред розповіді про те, як моя родина вже пережила евакуацію і страшне горе.

25 лютого, коли моя мама збирала речі для того, щоб разом із батьком виїхати в село між Києвом та Черкасами, вона заплакала і сказала: «Я вже одного разу мусила їхати зі свого дому…» Що я можу сказати їй на це, якщо і сама досі не можу усвідомити увесь цей жах…

У 1986 році на нашій Чорнобильській землі окупантом була радіація, яку насправді привів туди той самий кривавий режим, що й зараз привів своїх солдатів-окупантів. Вони захопили ЧАЕС і шантажують увесь цивілізований світ. Вони тримають у заручниках не тільки працівників станції, але й усю Європу. Їхня недолугість, примітивність, скажена здичавілість вивела поняття міжнародного тероризму на зовсім інший рівень. Я мрію про те, щоби я завершувала писати цю книгу у вільній Україні, і щоби мої батьки ще встигли її прочитати».

• Чорнобильська зона відчуження була під російською окупацією 37 днів. 2 квітня 2022 року над ЧАЕС знову замайорів український прапор.

Продовження розповіді мами. Життя після аварії. Київ

«… Тата вже у Києві викликали на допит, тому що вдома у Чорнобилі залишилася рушниця, всі забули про неї у хаосі після аварії. І хтось її вкрав з мародерів, і десь воно «засвітилося», а після цього з’ясували, хто власник. І потім тата викликали з’ясувати, куди вона зникла. На щастя, обійшлося без якихось неприємних «пригод».

«Якось у Києві я йшла по вулиці і побачила чоловіка, який переходив дорогу. Я по обличчю зрозуміла, що він з Чорнобиля, але не могла зрозуміти, чи знаю його, якесь шосте чуття… Я не пам’ятала ні імені, ні прізвища, нічого… І бачу, що він на мене теж дивиться. І я на нього дивлюсь. Ми зупинилися. І він питає: «Чорнобиль?». Я кажу: «Так». Він питає: «Хто?». Я кажу: «Ну як пояснити… тьотя Таня, кінотеатр?». І він ахнув: «Звісно, я знаю її!»

Її всі знали.

А ще іноді під час розмови десь почуєш щось таке у манері говорити, це навіть неможливо пояснити, але ти відчуваєш, що це звідти…».

Я запитую, чи збиралися у Києві зі знайомими звідти, чи все одно назавжди залишилося відчуття, що все це тимчасово і ми рано чи пізно всі маємо повернутися туди.

«Спілкувалися… Зустрічалися з Вітіними друзями декілька разів. Із Прип’яті одна сім’я в нашому домі навіть живе. Ми їздили до своїх друзів, особливо на початку, коли ви були малі. До кумів їздили. Вже покійний він, наш кум…».

Але насправді, додам я, вони і досі чекають. Що повернуться, що зустрінуться, і, ніби уявляють, що будуть знову молодими, і життя просто розпочне свій лік заново, з моменту, коли стався той вибух. Чи з моменту, коли заклали першу цеглину станції? Я не знаю. Але вони чекатимуть завжди.

Продовження читайте у Частині IV

Громадське радіо потребує вашої допомоги для подальшого існування, і підтримати нас ви можете:

• за покликанням на монобанку https://send.monobank.ua/jar/3xdiYaF8Fu, де за найбільші донати на вас чекають чудові бонуси й подарунки від друзів та партнерів Громадського радіо
• ставши нашими патронами на Patreon
• PayPal: [email protected]