Церква — інструмент війни: як Росія використовує релігію проти України

Обговорюємо межу між свободою віросповідання та національною безпекою, роль УПЦ під час російської агресії та ризик використання релігійних структур для втручання спецслужб. Пояснюємо, чому кількість парафіян не дорівнює реальному впливу, а також говоримо про майбутнє: чи можливе переформатування релігійного поля України і як довго триватиме розрив релігійних зв’язків із Росією.

Анастасія Багаліка: Чому релігія є частиною державної безпеки країни? Хто так сказав?

Карен Нікіфоров: Так сказали ми з вами, громадяни країни. Бо в Європі тільки дві країни, Естонія і Чеська республіка є країнами, де більшість населення ідентифікує себе як не віруючих/атеїстів/агностиків, тобто не афіліюють себе з жодною релігією.

В Україні ж рівень релігійності не падав нижче 68%. Тобто більшість населення україни ідентифікує себе як вірян. Із цього випливає, що ми вважаємо, що це важливо, бо самі себе так ідентифікуємо.

Анастасія Багаліка: Виходить, що ті, хто залишаються (у відсотковому співвідношенні), є заручниками ситуації?

Карен Нікіфоров: Відносно. Україна є поліконфесійною державою, у нас справді абсолютна свобода совісті. Наші західні колеги нас завжди наводять у приклад. У нас зареєструвати релігійну організацію так само легко, як ФОП.

Тому насправді ніхто не змушує на рівні держави ці 30% людей, що залишилися, вважати релігію чимось важливим. Проте в демократичній країні їм доводиться зважати на те, що решта 70% вважають саме так.

Замість слова «релігія» ми можемо підставити будь-яке інше, наприклад, мова. Тут ідеться про демократичні принципи.

Анастасія Багаліка: Мабуть треба зробити невеличкий екскурс в історію. Як так сталося, що на наших теренах питання релігії набуло таких маштабів і як взагалі нашим північним сусідам вдалося «хакнути» православ’я, щоб воно стало інструментом політичних ігор?

Карен Нікіфоров: У нас є приклад наших західних сусідів поляків, для яких релігійна і національна ідентичності є тісно пов’язаними. У нас же склалался ситуація, де релігійна ідентичність не є тісно пов’язаною із національною ідентичністю.

Бути православим не дорівнює бути українцем, тому що довкола нас є інші православні. Ми знаємо, що можна бути православним і румуном, наприклад, православним і білорусом, православним і росіянином.

Геть іншою є ситуація на Галичині, де більшість населення є греко-католиками, і цей зв’язок є дуже міцним. Багато хто пам’ятає зі шкільної програми, що на західно-українських землях все національне відродження було тісно пов’язане з греко-католицькою вірою.

Почали це товариство галицьких греко-католицьких священників, підхопила Руська трійця — це греко-католицькі семінаристи, тоді перша політична організація українців — Руська рада, яка очолювалася греко-католицьким єпископом Юхимовичем.

Наш гімн є прикладом такої унікальної єдності українців, бо слова до нього написав наддніпрянський абсолютно секулярний Павло Чубинський, а музику — греко-католицький західноукраїнський священик Михайло Вербицький.

Тобто буквально до покоління Івана Франка, цього революційного покоління 1860-х-1870-х рр. ХІХ століття, питання віри і національної ідентичності були тотожними.

Але для великої України не було цієї зв’язки. І проблемою, яку потрібно було вирішувати, стало те, що імперія, яка включила до свого складу ці землі, була імперія із такою самою вірою, як у нас. Тобто, це була православна імперія. Бо, коли православних греків включає до свого складу мусульманська Османська імперія, то ви починаєте виокремлюватися саме цим, своєю вірою. А у нас же сталася біда, бо вони ж наче наші одновірці…

Повністю розмову дивіться на Youtube-каналі Громадського радіо NextGen