«Більшовики в нашій церкві зерно зберігали, а потім — боєприпаси». Чорнобиль. Спогади живих людей. Частина IV

Це четверта частина проєкту, у якій моя тітка Галина розповідає про Чорнобиль її дитинства (60-ті роки), унікальні факти про місто часів середини ХХ століття, а також перестороги щодо будівництва ЧАЕС. І звісно, — про власний досвід пережитого — аварії, евакуації, і спроб жити далі.

Також ми роздумуємо над причинами і наслідками аварії та аналізуємо свідчення, які дуже легко було не помітити.

Читайте третю частину тут: «Ніби ми всі досі сидимо на вокзалі, і ми не вдома…»: Чорнобиль. Спогади живих людей. Частина III

Галина Миколаївна. Мамина рідна сестра

Щасливі часи

«Чорнобиль мого дитинства — це щасливі часи. Кінець 1956 року — це наше будівництво (будинку, що будувала бабуся Тетяна з дідом Миколою — ред.). Наприкінці 1956 року ми повернулися додому в Чорнобиль, тато служив, військовий, розформували частину, і ми знову опинилися на своїй генетичній батьківщині. Я коли її втратила (після аварії — ред.) зрозуміла, що краще за неї немає, але людська натура така «свиня», що коли має, — не цінує, — тепер я це розумію”.

Це настільки унікальна і прекрасна природа, яку називали, уяви собі «захолустя». Великі «розумники» так називали, а це ж — унікальна природа. Таких грибів не було ніде, ягоди — які забажаєш: і чорниця, і малина, і суниця, і кістяника. І, звісно, тварини.

Я грибник з 4-х років. Ми з мамою дуже любили ходити в ліс. У Чорнобилі ягоди і гриби врятували людей під час Голодомору. У 1933-му році моїй мамі, твоїй бабусі, було 10 років, і дитячий будинок був у тому місці, де була єврейська синагога (загалом у Чорнобилі було дві синагоги). Була православна церква, костел, з якого потім зробили російську школу (у місті були «російська» і «українська» школи називали тому, що в російській викладали російською всі предмети, а в українській — українською. На жаль, в радянські часи це було поширене явище, і української школи взагалі могло не бути в місті — ред.).

І, звісно, — унікальні люди. Там була така «суміш» національностей, причому ніколи ніхто не ображав одне одного, ну, можливо, у давні часи, колись, але де такого не було.

Взагалі, у нас в місті було дуже багато євреїв, поляків, білорусів. У радянські часи Чорнобиль був на стику трьох республік СРСР, та й до радянських часів — хто тільки не розривав на шматки нашу нещасну Україну…

У місті спілкувалися українською, російською, була певна суміш різних слів подекуди, туди ж входили і єврейські слова, і польські, і ромські. І ми всі знали одне одного, поважали, — місто невелике. В середньому, кількість населення становила близько 15 тисяч людей.

У нас був свій чавуноливарний завод, ремісниче училище, яке ще мій дідусь Степан закінчив, — він був слюсарем 6 разряду, здається. А татова сестра Людмила багато років працювала там головним бухгалтером».

Дитячі спогади

«Дитячі спогади надзвичайні… Ми жили як «у Бога за пазухою», за висловлюванням мого тата (посміхається) — це на горі. Шматочок землі залишався біля церкви , оскільки над урвищем на самому краю не поставиш таку церкву, і там нам виділили ділянку, за вівтарем. Між нами і церквою був штахетник, невисокий паркан між нашою ділянкою і цвинтарем церковним. І з вікна ми бачили усі свята, богослужіння, нічні ходіння навколо церкви. Чому ми дивилися зі своєї ділянки? Тато був тоді членом партії, говорили на нього що завгодно, але коли скасували церковні дзвони, він виступав проти цього — це було у моєму дитинстві, десь 60-ті роки.

А під час війни церкву взагалі використовували як склади. У німців наверху, де дзвінниця, стояв кулемет, вони, поки були в Чорнобилі, звідти стріляли. Коли звільняли Чорнобиль від німецької окупації загинуло стільки людей… Усюди луки, пустка, з усіх боків.

Наступ іде, а німці на горі , їм усе видно, строчили, розстрілювали, вбивали, і все. 26 героїв СРСР загинули при звільненні Чорнобиля. Цього маленького міста, яке старіше, ніж їхня драна Москва бандитська».

«У нас було багато поляків у місті, і в нас був польський костел, який зруйнували більшовики, і з цеглин цього костелу побудували російську школу в місті, у якій довелося навчатися і мені. Як і в усіх містах, що побудовані на річці, у Чорнобилі церква була на найвищій точці, на горі над містом, де ми і жили, а внизу був Поділ. Річка Прип’ять розливалася навесні, його заливало, люди на човнах пересувалися, до будинків під’їжджали. Я з подружками каталася теж (посміхається, згадуючи)».

«У школі все було «як у всіх». На свята — лінійки. У теплу пору року — зранку перед уроками була зарядка у шкільному дворі, приходили за 15 хвилин до початку уроків. Усі класи шикувалися і робили зарядку. На перервах те саме, навіть узимку, вчителька піднімає, і особливо з 1 по 4 клас — руки вперед, пальчики стискаємо, спини рівно. Коли заходили в клас — мили руки і показували. Стояли маленькі діти чергові, і треба показувати, що руки чисті.

До свят готувались, — у школах було дуже розповсюджено щось зробити своїми руками і подарувати. Мода така була, із кольорових листівок, — вони копійки коштували, — брали сюжет, наприклад, — тільки квіти. Робили з цих листівок і вази, і цукерниці, і скриньки. Потім зшивали все це одне з одним, і виходило мистецтво (посміхається).

Мама завжди шила щось, все своїми руками робили, з нічого могли створити щось. Мама шиє, а я як мишка поруч, дивлюся за кожним її рухом. Настільки все було цікаво. А що не могла зрозуміти, вона мені із задоволенням пояснювала. Щось перешивали, старшій доньці купували нове більше, — ми доношували, із двох спідниць можна було пошити одну. Все береглося. А що вже ніяке — на мотузки».

«Дитинство проходило у суцільній природі. Поруч із нами була з одного боку церква, з іншого — гора, дуже крутий спуск, який ми з мамою весь час засаджували, щоб не обсипалася гора, і акаціями, і колючками з довжелезним корінням. Вона була вся зелена. Одного разу тільки була ситуація, — у нас дерево росло з трьома стовбурами, ясень, і якось вирішили, що потрібно його підрізати, а тато подивився і каже: «Ні, у нас три дочки”, ми не зріжемо». І це дерево також тримало гору.

А з третьої сторони був парк — садили його колись діти української школи. Яких там тільки дерев не було, і яких птахів. Співочі птахи прилітали влітку, солов’ї співали так, що із закритими вікнами вдома було чути, як вони співають. Тільки дроздів не було. Це я вже зараз знаю.

Зими були дуже «міцними», літо — помірним. Як дуже рідко до 30 градусів спеки доходило, це вже катастрофа була. Виноград ніколи не дозрівав , у нас ріс сорт «Лідія», він ніколи не достигав…

Цікаво було дуже. Ми ніколи не сумували, завжди знаходили, чим зайнятися.

Допомагали батькам. У нас хлопців-братів не було в родині, я для тата була замість сина. Хто їздив на риболовлю з татом більше всіх? Я. Хто вигрібав на двох веслах? Я. Хто ліз помагати, коли тато пиляв дрова «Дружбою»? Я. Він ніколи не змушував чи щось таке. Але ми пиляли разом. Він мене звісно щадив, і відправляв відпочивати, і рубати не давав взагалі, але як це робиться, я теж знала (посміхається).

І завжди в нас був повнісінький дім людей. На свята не треба навіть нікого запрошувати, а як тільки заїкнешся, то із задоволенням і бігом! А не заїкнешся — все одно прийдуть (сміється).

Приходили родичі, друзі, літом приїздили друзі, — і всім знаходилось місце, хоча це було дві маленькі кімнати. І всім знаходилась їжа. Мама наша була унікальною людиною, надзвичайно гостинною, кулінаркою, яка з нічого приготує все що завгодно.

І гриби сушила, і маринувала, що тільки вона не робила з ними. Рибу ми завжди мали сушену мішками. Пекла, варила — неймовірно. Ніколи не жалілася…».

«У школі в певний період привозили до їдальні такі плетені кошики з двома ручками з величезними пончиками з повидлом, гарячі. Коштували 5 копійок, ще пам’ятаю.

Давали молоко молодшим класам з першого по четвертий. І спробуй не випий. Жахливим з навчання у школі пам’ятаю те, що туалет був на вулиці. Я і школу закінчила в 1969 році, так він і був на вулиці».

«Через те, що ми жили на горі за церквою, подружки мене питали: «Як ти там живеш? Там же так лячно!» Бо біля церкви жити ніби страшно має бути (сміється). А я казала, що навпаки можу там нічого не боятися. А вперше переступила я поріг церкви аж коли помер прадід Кіндрат».

«До речі, школа, у якій вчився твій тато в Чорнобилі, була побудована на території єврейського кладовища, на якому був похований важливий представник хасидської спільноти», — розповідає тітка Галя.

• Довідка: Із Чорнобиля походить династія Чорнобильських хасидів, яку заснував рабин цадик Менахем Нахум Тверський (1730—1797), який був учнем засновника хасидизму Бааль Шем Това і Дов-Бера із Межиріча. Династія називається за ім’ям міста Чорнобиль, де Менахем Нахум Тверський служив магідом. Чорнобильська династія стала основою сквирської династії. Менахем Нахум Тверський похований у Чорнобилі, де досі збереглася його могила, і ймовірно, Галина Миколаївна розповідає саме про нього.

«Твоя бабуся розповідала, що коли вона була ще дівчинкою (30-ті роки), і ходила з боку Київської вулиці, то кладовище це було обнесено парканом. Вона заглядала у шпарину в паркані, бо було цікаво, що там, і бачила кладовище… Скажи, якими звірями треба бути, щоб на кладовищі побудувати школу… Так само більшовики в нашій церкві зерно зберігали, а потім — боєприпаси…».

«А під час Голодомору мама що могла, те й носила дітям у дитячий будинок. Сама дівчинка була ще, і бачить цих дітей — шкіра й кістки — стоять прихилившись біля паркану, і то яблучко, то що-небудь вона віддавала їм. А дитбудинок був у приміщенні однієї із колишніх синагог — їх колись було дві у нас. Потім, коли я вчилася в школі, там спортзал школи зробили. І коли нам треба було здавати нормативи і стрибати «через коня», то з нашої школи ми ходили в цю, і стрибали там. І це у синагозі… Наскільки жахливо це…».

«Музична школа була дуже хороша у нас: усі ми — троє сестер — вчилися там. Мама і тато були дуже музикальні. Мама мала такий голос, що я завжди казала, що опера багато втратила. Тато мав музичний слух прекрасний, чудово грав на гітарі. Вони завжди брали участь у «самодіяльності», на всіх святах виступали.

Усе життя, де б мама не працювала, вона була «за правильну поведінку», і вся «босота» чорнобильска її поважала.От якщо тьотя Таня при вимкненому світлі під час сеансу у кінотеатрі почує клацання насінням (бо смітили під сидіннями лушпинням), називає ім’я винуватця, — вона вже знає, хто це робить — і каже: «Ще раз почую, — вилетиш із зали (сміється)». І настає тиша.

Або ще бувало (зала має нахил) сидить негідник на останньому ряду і щось п’є, а пляшки усі були скляні, і допивши кладе на підлогу і відпускає, щоб вона скотилася вниз, і всі ржуть. Мама казала таким, щоб вставали і залишали залу. У відповідь: «Я більше не буду». Ну а хто купу лушпиння наклацає в залі, вона змушувала прибирати. Вони знали, що з тьотею Танею треба себе добре поводити (посміхається)».

Але мама була дуже добра, дуже чуйна. Один хлопчисько — бідно жив — як він заліз за екран, бог його знає, і хотів, видно, вилізти до зали, щоб дивитися кіно, і впав, і грохот на всю залу. Ввімкнули світло, мама туди прибігла, а він бідненький лежить, вдарився сильно. Вона не те що його не сварила, а швиденько почала допомагати. Викликали швидку, вона йому каже:

— Чого ти туди поліз?.

А він їй плачучи:

— Кіно хотів подивитися.

— Ну підійшов би до мене, хіба я тебе не знаю? Невже б я тебе не пустила?.

Він прийшов до тями, все закінчилося добре. Я це до того, що мама була справедлива, але дуже чуйна: і на роботі, і вдома — усюди».

Я прошу Галину Миколаївну розповісти про відому всім місцевим триствольну сосну, що також зображена на іконі «Чорнобильській спас».

«Там, де починається міст на Прип’ять, між дорогою на станцію (ЧАЕС — ред.) і до першого мікрорайону міста Прип’ять, є такий шматочок лісу, і там була ця сосна. Вона дуже стара, стовбур у неї міцний, і наліво і направо дві товстезні гілки. Під час Другої світової війни на цій сосні одночасно повісили чи 30, чи 33 людини.

Поки ми ще були там, підходили до цієї сосни, бачили її, вона була огороджена невеличким парканом. Але її, здається, нині вже немає, бо вже 35 років минуло (запис розмови відбувався у 2021 році — ред.), і вона вже тоді була немолода. Раніше вона була серед лісу, і стояла, але оскільки ліс зрізали, бо там був «рудий ліс» (внаслідок радіації), вона опинилася одна, а коли сосна росте одна в полі, то вона довго не виживає.

Це був партизанський край, і багато карали кого в часи війни. Ми коли з батьком їздили за дровами, а пиляли вручну їх, то дуже часто натикалися на залізо у сосні — уламки снарядів, мін, які застрягли там з війни, коли німці боролися з партизанами у цих лісах.

А в цій сосні «тризубі», так і залишилися вбиті металеві скоби, їх залишили як нагадування про звірства, що там чинили».

«Чорнобиль палав неодноразово. Мого прадіда Кіндрата хата: будинок і все, що було (а він купцем був) — все згоріло, це була пожежа ще до війни. Це був кінець 20-х чи початок 30-х років. Тоді горів «єврейський куток». Ми переконані, що це був підпал тоді.

Євреїв було дуже багато у нашому місті, вони жили також і в селах. От така назва як село Корогод (Іванківський район — ред.) недалеко від Чорнобиля, там жили більшість євреїв, вони багато працювали на землі.

Я мамі казала, коли ми пригадували родовід наш, вона була вже старенька, і я хотіла хоч щось таке ще дізнатися. Кажу: «Ти знаєш, мамо, «завдяки» цій пожежі дід Кіндрат залишився живий із родиною, інакше його б «розкулачили», або застрелили б, чи заслали б кудись, а ця пожежа, коли він залишився без нічого…».

Смерека

«Я була у Карпатах десь на початку 1970-х, і біля скель Довбуша, поки йшла туди тропою, крихітну смереку смикнула з корінцем, — бо я на нашу гору в Чорнобилі тягнула все: і дерева будь-які, і квіти… І я посадила її у нас у дворі. Вона і досі там.

Тож привезла, і питаю: «Мамусю, ну що, де посадимо її?». А мама безмежно любила природу. «Ідем, Галю, знайдемо їй місце». Так і знайшли місце, посадили її. Тепер вона тримає гору. Рятує церкву».

Коли я була в черговий раз у Чорнобилі в 2021 році, я переконалася у цьому і сама, — смерека досі на місці, неймовірної висоти і дуже пишна.

Галина Миколаївна продовжує:

«Коли на 30-річчя аварії були у Чорнобилі, зайшли додому, і в церкву. У дворі будинку вже зораний город невеличкий — це працівники церкви роблять. І жіночка мене у церкві питає: «Ви на нас не ображаєтеся?» А я взагалі ще не знала, про що вона. І питаю: «А чого?». «Ми ваш город виорали». А я кажу: «То й молодці! Саджайте. Тільки про одне єдине прошу — не нашкодьте дереву, бо його коріння держить гору, і церква стоїть, бо гора стоїть».

Будівництво атомної станції

«Звісно, у СРСР «не відбувалося аварій з причин несправного обладнання», у СРСР аварії були «тільки з вини обслуговуючого персоналу»: диспетчер, оператор, майстер…»
Анатолій Дятлов, інтерв’ю 1994 року

«Я вступила до інституту якраз коли почали будувати атомну електростанцію», — згадує тітка Галя.

Я запитую, чи був якийсь страх щодо цього будівництва, чи поширення наративу про «мирний атом» все ж таки заспокоювало?

«Ми вірили. Колись ми були дурнями довірливими. Найрозумнішими були місцеві євреї. Вони й першими почали виїздити після початку будівництва. Це був такий сигнал, показник Чорнобильських євреїв безліч по світу, зокрема, у Нью-Йорку. У нас навіть родичі є там. Старші люди вже нікуди не їхали… Хоча декого молодь позабирала. А сама молодь — «рулила» тільки так. Виїздили. І ми все розуміли… Але не всі. Дехто залишався, і навіть потім на станції працювали.

Але відчуття, запитання: «Навіщо це тут будують?» було. І в мене особисто — також. Коли з вечора зелене листя на огірках, а вранці встаєш — воно руде і жовте, це викликає велике питання: «А що сталося?». І це було ще навіть до 80-х років, просто коли станція вже працювала. Були ці запитання. Чому ліс був зелений, а тепер з одного боку стає жовтим? Як хмара іде, так воно і жовтіло…».

Я дивуюся, і цікавлюся: «Тобто не тільки після аварії?».

«Ні. Це було ще до аварії. Не можна було в цьому місці на болоті будувати…».

Цей момент мене дуже цікавить і я, досліджуючи цю тему, знаходжу інформацію про те, що навіть тоді були ті, хто вказував на халатність і неправильність того, як місцями здійснювалася робота на ЧАЕС.

Із книги Юрія Щербака «Чорнобиль»:

«Рівно за місяць до аварії, 27 березня 1986 року, у газеті «Літературна Україна» — органі Спілки письменників України — з’явилася стаття Л. Ковалевської «Не приватна справа». Треба сказати, що газета вже кілька років вела постійну рубрику «Пост «Літературної України» на Чорнобильській атомній», висвітлюючи різні події життя АЕС.

Стаття, якій судилося викликати таку сенсацію у всьому світі (після Чорнобиля її наввипередки цитували західні засоби масової інформації), спершу не привернула до себе уваги: київські письменники готувалися тоді до звітно-виборних зборів, і переважна більшість їх набагато сильніше цікавилася майбутніми персональними змінами всередині організації, аніж справами на АЕС. Ніякого стосунку до експлуатації четвертого блока Чорнобильської АЕС стаття Л. Ковалевської не мала, хоча багато хто, знаючи про статтю лише з чуток, досі впевнений у протилежному.

Авторка зосередила вогонь критики, дуже професійної і безкомпромісної — на будівництві п’ятого блока, строки спорудження якого були зменшені з трьох до двох років. Л. Ковалевська наводила кричущі факти безвідповідальності і бракоробства: так, в 1985 році постачальники недодали 2358 тонн металоконструкція. Але й те, що доставили, найчастіше було браковане. Далі, 326 тонн щілинного покриття на сховище відпрацьованого ядерного палива надійшло з Волзького заводу металоконструкцій з браком. Близько 220 тонн бракованих колон надіслав на монтаж сховища Кашинський ЗМК.

«Адже працювати так неприпустимо! — закінчувала свою статтю Л. Ковалевська.— …Своєчасне введення чергового енергоблоку не є приватною справою будівельників Чорнобильської АЕС. Адже прискорення — це й наша активність, ініціатива, заповзятливість, свідомість, наше ставлення до всього, що робиться в країні».

Також не можна оминути й слова безпосереднього учасника страшних подій аварії, колишнього заступника головного інженера з експлуатації Чорнобильської АЕС Анатолія Дятлова, засудженого до 10 років колонії загального режиму за статтею 220 ч. 2 КК УРСР. В інтерв’ю 1994 року він заявляв, що «експеримент жодного стосунку до аварії не має». Ідеться про випробування, які проводили на четвертому енергоблоці ЧАЕС у ніч з 25 на 26 квітня.

За офіційною версією, до аварії призвели «дії персоналу зміни під час проведення експерименту, пов’язаного з вибігом ротора турбогенератора та збільшенням енерговиділення в активній зоні». Дятлов же заявляв, що загалом ці випробування повинні були проводитись ще на етапі «запуску енергоблоку».

Тож, Дятлов заявив в інтерв’ю наступне:

«Необхідно сказати завбачно, що експеримент цей жодного стосунку до аварії не має. Це його пов’язали з аварією тільки недобросовісні розслідувачі цієї аварії. А так, все це через абсолютно незадовільні характеристики реактора, які тоді ще не були зрозумілі. І сама аварія… її навіть не можна назвати аварією, це катастрофа, що була немислимою, могла статися під час проведення будь-якої іншої роботи, жодним чином не пов’язаної із проведенням експерименту. Вона відбулася під час проведення експерименту, але не внаслідок…».

Так, ці слова здаються неймовірними, страшними, такими, що вкотре підтверджують тезу про те, що занадто багато чинників і факторів збіглися в той день.

Можна запитати: чому авторка так багато приділяє уваги причинам аварії та, можливо, відходить в бік від заявленого оповідання життя, побуту та переживань, скажімо так, «простих» людей. Але неможливо розповісти про буденність і щодення людей, які постраждали від аварії на ЧАЕС, не торкаючись перебігу, причин і наслідків самої аварії. Адже будь-яка праця в царині дослідження Чорнобильської катастрофи, перш за все, має допомогти читачам зрозуміти щось. Нове. Старе. Нерозказане досі. Або просто забуте.

Якщо не торкатися питань технічних і етичних, не зазирати в усі шпарини, що розтуляються при найменшому спогаді, і вивільнюють все більше й більше подробиць, знань, інформації, якщо не приділяти увагу всьому цьому, то і масштаби трагедії для людини-особистості, суспільства, народу, всього світу будуть незрозумілі.

Саме ці роздуми і заглиблення у деталі дають можливість зрозуміти зараз те, що не могли зрозуміти, побачити, дізнатись герої цієї праці. Саме ці знання, які ми вже маємо з віддаленості часу, вивчення подій і вчинків довкола аварії, дають нам можливість уявити рівень розгубленості, страху і тривоги місцевих мешканців, які цих знань тоді не мали. Для них ще не існувало ані розслідувань, ані першопричин, ані теорій змови, ні свідчень, ні суду.

Це було їхнє життя у благословенному краю з дивовижною природою і багатою історією, яке обірвав вибух.

Вибух? Чи момент закладання фундаменту першого енергоблоку станції? Чи момент ухвалення рішень у високих кабінетах радянських керівників, плани і замисли яких аж ніяк не рахувалися із такою «дрібничкою», як екологія і життя людей. Це та сама влада, що могла затопити десятки сіл задля реалізації намічених планів. Згадаємо лишень Бакоту на Хмельниччині, про що можна окремо писати цілі книжки.

Усе це пов’язано.

Усе це про те, як «великі» рішення, ухвалені звичайнісінькими собі людьми у «великих» кабінетах вирішують долю цілих поколінь. Чи справедливо це? Шукати справедливості в історичному контексті — це ганятися за власним хвостом. Забирає багато енергії, а результат такий собі.

«Слідством були зібрані документи, доти мені невідомі, — казав Дятлов у тому ж інтерв’ю. — І за цими документами я зрозумів, що, виявляється, проектантам уже давно були відомі ці негативні якості реактора, що призвели фактично до аварії 1986 року. Вони були відомі фактично за 10 років (до цього — ред.). Тобто, вже за експлуатації першого блоку на Ленінградській атомній електростанції, після аварії у 1975 році. Були й інші пропозиції потім, про які мені не було відомо доти…».

Можна по-різному ставитися до особистості Дятлова, вірити свідченням його колег, створеному образу в кіно, чи не вірити нічому, але ігнорувати його слова неможливо. Робити висновки, збираючи інформацію по крупицях, це завдання розуму, що завжди перебуває у пошуку відповідей…

Галина Миколаївна продовжує:

«Зовсім незадовго до вибуху, я пам’ятаю страшенні хмари круків. За всі роки життя такого не пам’ятаю. Вони були повсюди, обсіли усі дерева. І коли станція вибухнула, вони кричали, летіли, не було жодної вільної гілки, де б не сиділи ворони. Від їхньої кількості було просто страшно».

За день до аварії

«Я мала їхати до отоларинголога. Я рано встала, родина ще спала. День як день був. Наготувала їжі, тому що мені треба було їхати. Було дуже тепло. У цей день у мене не було якогось особливого передчуття. Але було до того, — тижні за два. У мене на роботі (завод «Юпітер» у Прип’яті) були періодично навчання з цивільної оборони.

І от заступник керівника, Михайло Д. читає лекцію, усе це з посмішкою, жартами: «Дівчата, от якщо, допустимо — ми близько від атомної станції — і станеться «щось недобре», значить треба бігти в укриття». І оце він каже все, а я слухаю, слухаю… Але мене цікавлять вже інші питання. Не те, що написане в книзі.

І я кажу:

— А скажіть-но, будь ласка, як це можна зробити? Яка це мати піде ховатися в бомбосховище, якщо її дитина, двоє, — у дитячому садочку?

Він відповів:

— Ну, Галина Миколаївна, що ж ви всерйоз усе сприймаєте?

— А я сприймаю серйозно, я сприймаю так, як може статися. Ви взагалі розумієте, що таке радіація?

Я розуміла, наскільки це страшно. Що вона не пахне, її не видно, але це дуже небезпечно. І коли я читала на високій будівлі гасло: «Хай буде атом робітником, а не солдатом», казала чоловіку: «Це ж треба таке написати?».

Із книги Ю. Щербака «Чорнобиль»:

«У 1974 р. Іван Драч надрукував книжку «Корінь і крона», що містила цикл віршів, присвячених будівельникам Чорнобильської атомної електростанції та міста Прип’ять… Є у нього вірші про генетику, кібернетику, фізиків-атомників: глибинні фольклорні, пісенні джерела української поезії якимось дивовижним чином поєднуються в ньому із загостреним сприйняттям того «дивного світу», до якого стрімко примчала цивілізація XX століття.

У вірші «Поліська легенда» річка Прип’ять вела діалог із птахами і рибами, що б’ються у тривозі від атомного сусідства. Річка пояснювала, що Атому «замок із криці будують — і за якихось десяток років по всім світі йому розставлять непохитні атомні трони».

Уже в цьому, досить романтичному сприйнятті будівництва Чорнобильської АЕС крізь бадьору тональність вірша прохоплювалася ледь приховувана тривога за долю поліської природи, яка вразила поета своєю первісною чистотою.

Ще тривожнішим, інтуїтивно провіденційним виявився інший вірш Драча з того ж циклу: «Марія з України — № 62276: від Освенциму до Чорнобильської атомної», у якому поет розповідав про Марію Яремівну Сердюк, будівницю Прип’яті, людину дивної долі, просту українську жінку, яка пройшла через пекло Освенциму і лишилася непохитною у своїй доброті і любові до людей… Чи міг думати Іван Драч, що його синові, Максиму, доведеться стати на боротьбу з атомною бідою Чорнобиля?…», — пише Ю. Щербак.

«Чому діти хворіли…»

«А як Сашко (чоловік Галини Миколаївни і мій хрещений, — ред.) хотів піти працювати на атомну станцію! Як я його тримала! Я тоді ще матюкатись не вміла. Казала: «Кому ти віриш?». А він: «Та що ти кажеш, всі працюють, там не шкідливо!», — продовжує розповідь Галина Миколаївна.

«У нас, кажу, гроші не платять, там, де нешкідливо…». Непотрібні нам ці гроші, непотрібні. Потрібне життя. А дівчатка (двоє дочок) хворіли нескінченно. Повезу в Чорнобиль лікувати, вилікую, тільки повертаюсь у Прип’ять — через день-два — знову. Це все дізналися ми від Щербака потім… Він письменник і лікар. Я була у нього на прийомі. Він написав, які були викиди, чому діти хворіли. Нескінченні хвороби горла, нескінченні тонзиліти. А все тому, що, як у нас раніше будувалося? — «до такої-то річниці з’їзду КПРС тощо».

Ідеться саме про того Юрія Щербака, цитати з книги якого я вже згадую вище.

• Юрій Миколайович Щербак (нар. 12 жовтня 1934, Київ) — український письменник, сценарист, публіцист, політик, діяч екологічного руху, дипломат, лікар-епідеміолог. Доктор медичних наук (1983 рік). Почесний доктор медицини Національного медичного університету імені О. О. Богомольця (2014 рік)[1], професор. Лауреат Літературної премії ім. Ю. Яновського (1984), 19 червня 1991 — 16 жовтня 1992 — перший міністр охорони навколишнього середовища незалежної України, член Ради Національної Безпеки України. 1992–1994 — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Ізраїлі 1994–1998, Надзвичайний і Повноважний Посол України в США (з 1997 р.) також посол України в Мексиці — за сумісництвом). 2000–2003 — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді (одночасно — представник України при Міжнародній організації цивільної авіації (ICAO, Оттава). Як публіцист Ю. Щербак здобув популярність своїми статтями про Чорнобильську трагедію, які публікувалися у пресі.

Піна на дорогах

«Тож, у ранок після аварії, — у доти звичайний для мене день, — я мала їхати до лікаря у Чорнобиль (нагадаю, що на момент аварії сім’я Галини Миколаївни, як і багатьох інших молодих чорнобильців, мешкала поруч — у новому місті Прип’ять, де вони мали роботу — ред.) У чудового лікаря місцевого я встигла побувати на двох чи трьох сеансах процедур необхідних. Я приходжу на автобусну зупинку, щоб їхати в Чорнобиль (відстань між містами напряму — 17 км, — ред.) — натовп людей стоїть. А на дорогах — шар піни. Миють дороги. У нас зазвичай мили і фарбували, коли «начальство їде».

І я питаю:«І що це за «шишка» така їде, що стільки мила вони сюди повиливали?».

Стоїть хлопчисько малий і каже мені:

— Та це ж сьогодні вночі четвертий блок на станції вибухнув.

Я кажу:

— Дитино, що ти таке говориш?..

— Сьогодні вночі мій батько прийшов з лікарні на милицях. У відділення, де він лежав, прийшли і сказали, «хто може, хоч на милицях, хоч рачки, ідіть по хатах, бо зараз сюди опромінених будуть везти».

Хлопчик розповів, що людям дали жменю ліків і відправили по домівках. І його батько вночі з хірургії прийшов на милицях додому».

І як не згадати, як згодом казали, що ті, кого привозили зі станції, працівників, пожежників, вже самі були «живими станціями», і опромінювали всіх навколо через отримані дози. Адже всі ми знаємо про одяг пожежників, скинутий в підвалі медсанчастини, якийсь досі лишається там і «фонить» неймовірною дозою…

«Не буде транспорту, тікайте по хатах і закривайте вікна…»

«А сусідка з гуртожитку — ми вже мали квартиру — а вона в гуртожитку була досі, — стоїть з дівчинкою маленькою. На базар зібралася, чи куди. Я кажу: «Світлано! Бігом додому.Ще й з дитиною стоїш. Люди добрі, це ж не жарти! Якщо реактор вибухнув, то ми взагалі не повинні тут стояти, нас уже мають всіх евакуювати». Я кажу їм як за теорією прописано було… Одразу згадала навчання ці, йодистий калій, — тому що потрібно щоб ці таблетки хтось роздавав, і приймати захист для щитовидки (щитоподібна залоза — ред.). А всі — розхристані, на мене так дивляться, як на панікершу.

Я кажу: «Не буде жодного транспорту, тікайте по хатах і закривайте вікна!». Сама я — бігом додому. По дорозі — телефонна будка. Думаю, батькам подзвоню в Чорнобиль. Але вже все. Жодного зв’язку нема. Я в гуртожиток (для працівників заводу — ред.), де ми прожили стільки років, забігаю. У мене ж там всі дівчата знайомі зі зміни.

Кидаюсь до однієї:

— Валічка, а ну, розкажи мені!

— Галю… Реактор вибухнув…

Я питаю її:

— А що ж тепер буде? Йодистий калій у тебе є?.

Дізналася, скільки таблеток дітям давати, як і що…

Ще тоді, на заводі запитувала, а хто буде розносити ці таблетки, якщо це станеться у вихідний, а не робочий день? Чи врахований такий варіант?

Я за ці таблетки і бігом додому. Схопила мокру ганчірку, з милом. Відро води, господарське мило, воно дуже допомагає. Ззовні дверей поклала, щоб коли приходиш, витирати підошви, всередині поклала, хвіртку зачинила.

Уже мала початися евакуація, а чоловік спінінги бере. Я кажу: «Ти що, на риболовлю зібрався?!» Він не розумів, що відбувається, — довірливий. Та хіба можна було вірити радянській владі? Суцільна брехня!

У перший же день, 26 квітня, подзвонили робітникам «Юпітера», щоб ті «забезпечили чергування народної дружини» по місту. І мій (чоловік — ред.) давай збиратися. Я питаю, чи він здурів, вони завтра ще щось вигадають, тут потрібна евакуація! А дожити до евакуації — треба сидіти в чотирьох стінах із зачиненими вікнами, дверима, збирати документи і гроші, щось вдягнути дітям, щоб не змерзли і шматок хліба в торбу. І все! Яке чергування? Скільки люди ввібрали б у себе і на свій одяг всякої гадості і бруду. Адже це радіоактивний пил повсюди».

«Діти гралися в пісочницях, поки за 4 км палав реактор»

«Він пішов на те чергування, чотири години проходив. Повертається і каже, що діти у пісочницях гралися, музика грала, у когось весілля було! Ти уявляєш?

Твоя мама в цей день у школі, там якісь були змагання. І це за чотири кілометри від епіцентру. Усе було в радіоактивному пилу».

За офіційними даними, вогонь на станції гасили до 5 години ранку 26 квітня. Але всередині четвертого блоку його вдалося загасити лише до 10 травня, коли більша частина графіту згоріла.

«Я не бачила реактор у той день. Але твоя бабуся бачила. Вона стрибнула у човна з банкою молока, з водою та вирушила до Прип’яті, і на шляху бачила розверзнутий реактор. Її не пускали, але вона застрибнула у «ракету», ледь у воду не звалилася. Бо ж у неї там (у Прип’яті — ред.) троє онуків…».

«Ніч із 26 на 27 квітня була дуже страшною. Ми не стулили очей за всю ніч. Багато років після того я не могла чути звук гелікоптера. Вони літали без зупинку. Заміри робили.

Люди і вдень, і вночі йшли — хто пішки, хто на авто. Лісовими шляхами тікали, виїжджали, хто як міг. Закривали дихальні шляхи чим могли: ганчірками, хустками. Нормальних пов’язок, як зараз, і не було зовсім. Собі і дітям зав’язували і йшли.

Це настільки страшно було… А думати я могла тільки про єдине — врятувати дітей».

Евакуація

«Наступна ніч була скажена. Водій привіз нас до Чорнобиля, а мами нема. Хлопці (чоловік тітки Галі Сашко і мій тато Віктор — ред.) залишились там. Майже до 12 години ночі ми не знали, де вона. Твій тато добирався сам, дуже багато йшов пішки, десь вдалося під’їхати. Ми ледь не зійшли з розуму з твоєю мамою.

Діти без кінця хрипіли. Діареї без упину. Дихальні шляхи уражалися та кишково-шлунковий тракт. Цілий місяць, коли потім у Білій Церкві були, — діарея, нежить, кашель, червоне горло.

А потім, близько дванадцятої години ночі телефонний дзвінок — Сашко дзвонить. З’явився якийсь зв’язок. Їх із мамою вивезли в Поліський район. Ночували вони у будинку культури в якомусь населеному пункті. Була дуже холодна ніч. Якась жінка зняла купу штор та запропонувала їм постелити, щоб хоч трохи тепліше було. А їм же треба було і нам повідомити, що з ними все гаразд. А мобільних телефонів не існувало. «А де можна подзвонити?», — запитували. «А де у вас пошта?». «Уся сім’я ж із розуму сходить, вони не знають, де ми…». І люди якось допомогли.

Розумієш, у сільській місцевості були Люди. Золоте правило, коли йдеш і вітаєшся — неважливо, знаєш чи не знаєш людину. У великих містах люди не такі…

Тож, вони сказали, що зранку будуть добиратися будь-якими шляхами до Чорнобиля. І коли вони нарешті дісталися міста, це було для нас друге народження. І коли вже твій тато з’явився, це було таке полегшення…».

«Як розповідав тато (твій дідусь), коли вони з Сашком виїздили, а це було 3 травня, собака наш, Пірат, так і залишився сидіти на порозі. Клубочком звернувся, поглянув їм услід. Зазвичай від проводжав, біг за нами завжди, за деревом сховається, виглядає (посміхається, згадуючи — ред.), він нас так усіх проводжав. А цього разу — ні. Ніби розумів, що це назавжди. Тварин не дозволяли забирати. Зараз залишилася тільки пам’ять».

«Наскільки я знаю, ви були знайомі з Зоєю Перевозченко, вдовою Валерія Перевозченка?», — питаю я тітку Галину.

Валерій Іванович Перевозченко (6 травня 1947 — 13 червня 1986) — один із перших ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

«Сашко з нею працював на «Юпітері». А чоловік Зої працював на станції. А Зою я знаю чудово. Ми потім разом із нею, і з іншими дружинами співробітників станції, були в евакуації.

Комендантка гуртожитку для евакуйованих у Криму підійшла до нас, і повідомила, що прийшов дзвінок про загибель Валерія, і попросила нас повідомити їй. Коли ми підходили до Зої, вона все зрозуміла без слів.

Потім вона їздила на похорон до Москви, ми сиділи з її дівчатами. Згодом вона розповідала про поховання… Оцинковані труни, туди навіть підходити не можна було».

«Коли в евакуації нас змусили працювати всіх, я сказала, що єдине місце роботи, яке я готова знайти, це тільки поруч зі своїми дітьми. І я була вихователькою-нянькою у яслях. Твого братика гляділа теж. Неслухняний він був звісно, але зате всі поруч свої. І зовсім крихітні дітки були. І я ж кажу, без кінця були діареї у дітей. Як я витримувала ті зміни, не знаю. І я ж з усіма дітьми поводилась, як зі своїми, для мене не було різниці, що про когось піклуватися краще, або гірше.

Пам’ятаю, прийшла комісія, з завідувачкою якось ще… делегація. А у мене всі чашечки на столі стоять дитячі. «А що це ви виставили усі чашки?». Я кажу, що діти ж пити хочуть. Вона каже невдоволено: «А що з однієї чашки пити не можна?«. Я її питаю: «Ви розумієте, що ви кажете? Як з однієї чашки? Подивіться на них. У всіх нежить, горло, животи… Ви хочете, щоб усі з однієї чашки? Не ви ж миєте їх, а я, то вам і діла не має бути…».

«Як нас порозкидали… Наш завод «Юпітер» не мав жодного стосунку до станції — «станціонників» розподіляли там, де станції, і в Києві також багато ліквідаторів, — а наш завод відносився до міністерства зв’язку, яке, як і всі міністерства, були тоді у Москві. І звідти давали направлення — десь міст 50, по всьому СРСР — туди, де є підприємства міністерства зв’язку.

Твоя мама однозначно залишилася у Києві, тому що Вітя на вахтах був у Прип’яті. Коли ми були в евакуації у Кореїзі у Криму, було багато інформації про можливість евакуюватися до Молдови. Розповідали про те, які там персики, які сливи, але не це хвилювало, звісно, а те, щоб дітей вивезти в найкраще повітря.

Ми виїхали туди вже у 86-му. Це було 31 серпня — день землетрусу. Ми їхали поїздом із Сімферополя у Кишинів. Вранці я прокидаюся, виходжу з купе, а люди стоять у коридорі і всі чомусь говорять про одне й те саме — про землетрус. Я запитала, про що це вони, а вони кажуть: «Вночі був землетрус у Кишиневі».

Я так ледь і не сіла на тому місці. Заходжу в купе, і кажу: «із вогню у полум’я…». І землетрус був серйозний. Виходимо на вокзалі, а бульдозери підгрібають наслідки руйнування.

А кімната в гуртожитку, що нам дали, на дев’ятому поверсі. А землетрус не буває так, що трусануло і заспокоїлося. Воно трусоне, заспокоїться, а потім буде і буде ще. І воно було…

І потім, коли отримали квартиру, також був землетрус. Тому це бувало… І вночі було. Відтоді у нас завжди стояла зібрана сумка біля дверей. Ми прожили там шість років”.

— Хочеш я тобі розповім одну цікаву прикмету? — питає Тітка Галя.
— Перед землетрусом?
— Ні, перед життям.
— Коли ми отримали квартиру у Прип’яті, — там було прекрасно. Куди одразу біжиш? У ванну, туалет, заглянути, як там, перевірити, чи все в порядку. Так от у туалеті було брудно, і не змито. Мені так неприємно стало. У новій квартирі. Коли після аварії отримали у Кишиневі квартиру — та сама історія. У Прип’яті ми прожили рівно 6 років (у самій квартирі лише 10 місяців). І в Кишиневі прожили 6 років. Коли отримали у Києві квартиру — ордер був уже у мене на руках — я кулею залітаю в туалет, — а там все було чисто. І все, я подумала, — нарешті. Це вже все.

Після

«Я більше ніколи не співала після аварії… Просто не можу. Я декілька років навіть не сміялась. Я пам’ятаю, коли вперше знову засміялася. Коли у Кишинів приїхали твої мама з татом, наші батьки і друзі прип’ятські. І хлопці пішли кудись, гуляли, відпочивали, а потім повернулися, сміялись як ненормальні, порозповідали нам якихось диких історій, і я тоді не витримала, і теж вперше розсміялася.

Взагалі після аварії моє життя, я так відчувала, зупинилося повністю. Доти я займалася, скажімо так, природною скульптурою. Я знаходила корінці, гілочки, — у них бачила щось, дещо доповнювала, щось там вирізблювала… І в мене було стільки цієї краси… У мене мішок цих заготовок, які я не встигла доробити, залишився на балконі у Прип’яті. І те, що вже зробила, також залишилось.

Але найгірше, найнеприємніше, що я перестала бачити це навколо себе… Я дивлюсь, і нічого не бачу.

Вперше я спробувала знову заспівати, коли народилася перша онучка, і я її тримаю на руках, і як це так, просто колихати, треба ж якусь колискову співати… І я стала намагатися, але вичавила з себе лише декілька слів у нескладній мелодії… А дитина має чути спів…».

«Прип’ять мені снилася після аварії тільки один раз. Мене і не тягне туди. Усе пов’язано тільки з Чорнобилем…»

— Що би ви хотіли сказати людям, які ніколи не були в Чорнобилі і ніколи не дізнаються, яким він був до аварії?

Тітка Галя розплакалася:

— Я можу сказати тільки, що наша країна втратила дуже багато з цією землею. Бо вона унікальна. Це були унікальні люди, історія, і мені безмежно шкода, що так вийшло…

Продовження читайте у Частині V

Громадське радіо потребує вашої допомоги для подальшого існування, і підтримати нас ви можете:

• за покликанням на монобанку https://send.monobank.ua/jar/3xdiYaF8Fu, де за найбільші донати на вас чекають чудові бонуси й подарунки від друзів та партнерів Громадського радіо
• ставши нашими патронами на Patreon
• PayPal: [email protected]